Гиллиан Флинн – Загублена (страница 52)

— Якби вона не влаштовувала полювання на скарби, не вигадала цю традицію, поліція б вирішила (і ти також), що це все дивно,— роздумувала Го.— Так наче вона заздалегідь знала, що має зникнути.

— Однак оце мене турбує,— вказав я на маріонеток.— Вони достатньо незвичні, тож мають щось означати. Ну, тобто якби вона лише хотіла на деякий час відвернути мою увагу, то фінальний подарунок міг виявитися будь-чим дерев'яним.

Го пальцями обвела строкате вбрання лялькового чоловіка.

— Вони точно дуже старі. Вінтажні.

Сестра повідкидала одяг, щоб дістатися держака на чоловічій маріонетці. Жінка лише мала квадратну дірку в голові.

— Це щось пов'язане з сексом? Чоловік має цього велетенського дерев'яного держака, що нагадує прутень, а жінка не має. У неї залишилася тільки дірка.

— Все досить очевидно: чоловіки мають пеніси, а жінки — вагіни.

Го запхала пальця в дірку в голові лялькової жінки, покопирсалася там, щоб переконатися, чи нічого там не сховано.

— То що хоче сказати Емі?

— Коли я вперше їх побачив, то подумав: «Вона придбала дитячі іграшки». Мама, тато, дитина. Бо вона вагітна.

— А вона взагалі вагітна?

На мене накотив відчай. Чи радше навпаки: хвиля не накотила, накриваючи з головою, а відкотилася, як відплив, що тягне мене за собою. Я більше не міг сподіватися, що моя дружина вагітна, але й не міг сподіватися, що це не так.

Го вийняла лялькового чоловіка, почухала носа — і раптом зметикувала.

— Та ти ж маріонетка на шворці!

Я розреготався.

— Мені те саме спало на думку. Але чому чоловік і жінка? Емі точно не маріонетка, вона ляльковод.

— І що з цим «Отак і треба»? Треба що?

— Намахати мене?

— А це не одна з фраз Емі? Чи, може, якась цитата з книжок про Емі, чи...

Вона підбігла до комп'ютера і забила в пошук фразу «Отак і треба». Випливли слова з однойменної пісні гурту «Меднес».

— Ой, а я їх пам'ятаю,— заявила Го.— Чудовий гурт, що грав музику ска.

— Ска,— повторив я, несамовито регочучи.— Чудово.

Текст був про майстра на всі руки, який міг виконувати будь-які роботи, включно з електрикою і сантехнікою, а ще полюбляв готівку.

— Боже, я в біса ненавиджу вісімдесяті,— роздратувавсь я.— Музика не мала сенсу.

— «Відображення — єдина дитина»,— кивала Го.

— «Він чекає біля парку»,— автоматично пробурмотів я.

— То якщо це воно, то що тоді означає? — зазираючи мені в очі, запитала Го.— Це ж пісня про майстра на всі руки. Про людину, яка має доступ до твого будинку і ремонтує все. Чи псує. І якій платять готівкою, тож не лишається жодних записів.

— Це людина, яка встановила відеокамери? — припустив я.— Емі кілька разів виїжджала з міста за час... мого роману. Може, вона хотіла нас зняти.

Го глянула на мене.

— Ні,— запевнив я,— в нашому будинку — ніколи.

— А це можуть бути якісь таємні двері? — промовила вона.— Якась прихована панель, яку Емі встановила і заховала там річ, що... не знаю, виправдає тебе?

— Гадаю, таке може бути. Так, Емі використовує пісню гурту «Меднес», щоб дати мені підказку, вказати шлях до свободи, якби ж лише розшифрувати ці підступні, заплутані музикою ска шифри!

Тут і Го почала заливатися.

— Господи, може, це ми цілком клепки втратили? Еге ж? Може, це божевілля?

— Це не божевілля. Вона мене підставила. Немає іншого варіанту, щоб пояснити склад речей у твоєму дворі. І це дуже в стилі Емі — втягнути тебе та принаймні частково вимастити моїм лайном. Ні, це якраз Емі. Подарунок, клята мудрована записка, яку я маю зрозуміти. Ні, все це має стосунок до маріонеток. Спробуй цитату зі словом «маріонетка».

Я завалився на диван, а тіло почало приглушено пульсувати. Го гралася у секретарку.

— Божечки. Точно! Це ж ляльки Панч і Джуді. Ніку! Ми просто ідіоти. Ця фраза — це візитівка Панча. Отак і треба!

— Гаразд. Старе лялькове шоу — воно ж дуже жорстоке, правильно? — уточнив я.

— Це просто жах.

— Го, то воно жорстоке?

— Так. Жорстоке. Господи. Вона просто скажена.

— Він її б'є, правильно?

— Я читаю... добре. Панч убиває їхню дитину.

Вона підвела на мене погляд.

— А коли Джуді починає відбиватися, то він її забиває. До смерті.

Мій рот наповнився слиною.

— Щоразу як він робить щось жахливе і виходить сухий з води, то каже: «Отак і треба!»

Го взяла Панча і поклала його собі на коліна, пальцями притримуючи дерев'яні руки, наче тримала немовля.

— Він говіркий, навіть коли вбиває дружину й дитину.

Я глянув на маріонеток.

— Тож Емі розповідає мені, як мене підставила.

— Мені це взагалі на голову не налазить. Бісова психопатка.

— Го!

— Так, справді. Ти не хотів, щоб вона завагітніла, тож розізлився та вбив і її, і вашу ненароджену дитину.

— Немає кульмінації,— вирішив я.

— А кульмінація буде, коли ти вивчиш урок, який Панч не вивчив, і тебе зловлять та звинуватять у вбивстві.

— І в штаті Міссурі діє смертна кара,— нагадав я.— Весела гра.

Емі Елліот-Данн

Саме той день

А знаєте, як я дізналась? Я їх побачила. Отакий у мене тупий чоловік. Одного сніжного квітневого вечора я почувалася страшенно самотньою. Я пила тепле амарето в товаристві Блікера і читала, лежачи на підлозі, поки за вікном падав сніг. А ще з ностальгією слухала старі рипучі платівки, як раніше ми робили з Ніком (цей запис у щоденнику був правдивий). Тут на мене накотив романтичний настрій: можна зробити Нікові сюрприз — з'явитися в «Барі», а далі ми трохи вип'ємо і тинятимемося порожніми вулицями, тримаючись за руки. Ми прогуляємося тихим центром міста, і він притисне мене до стіни й цілуватиме під снігом, схожим на цукрові хмарки. Це правда, я настільки хотіла його повернути, що готова була відтворити ту мить. Я була готова знову вдавати когось іншого. Пам'ятаю, як подумала: «Ми ще й досі можемо все повернути. Лише вір!» Я поїхала за ним аж до Міссурі, бо й досі вірила, що Нік якимось чином знову віднайде своє кохання. Він кохатиме мене так само сильно й палко, як раніше, коли все було добре. Лише вір!

З'явилася там якраз, коли він виходив з нею. Я стояла на бісовій парковці лише за двадцять футів, а він навіть не помітив. Наче я була привидом. Він ще не торкався її — поки що, але я здогадалася. Це відчувалося, бо Нік був дуже уважний. Я пішла слідом — і раптом він притис її до дерева. Просто посеред міста. А далі був поцілунок. «Нік зраджує мені»,— шоковано подумала я. І не встигла я оговтатися, як вони вже піднімалися до неї. Я чекала цілу годину, сидячи на порозі, а потім стало занадто холодно: нігті посиніли, зуби цокали, і потрібно було йти додому. Він навіть не здогадувався, що я знаю.

У мене з'явилася нова особистість, хоча я її не обирала. Я стала Середньостатистичною Тупою Жінкою, Заміжньою за Середньостатистичним Сраним Чоловіком. Він власноруч позбавив Неймовірну Емі неймовірності.

Знаю жінок, чия особистість цілковито зліплена з покірної посередності. Їхнє життя — нескінченний перелік недоліків: невдячний хлопець, зайві десять фунтів ваги, зневажливий бос, підступна сестра, невірний чоловік. Я завжди спостерігала за такими історіями збоку, співчутливо хитала головою і думала: які ж недолугі ці жінки, що все терплять, які нерозвинені! А тепер я перетворилася на одну з них! Стала однією з тих жінок, які розповідають нескінченні історії, змушуючи людей співчутливо кивати і думати: «Бідненька тупа сука».

Я вже навіть прокручувала у голові свою історію, яку всі будуть захопливо переповідати. Історію про те, як Неймовірна Емі, дівчина, яка ніколи не помиляється, дозволила затягнути себе в нікуди й сидіти без грошей, та ще й чоловік проміняв її на молодшу жінку. Як прогнозовано, як посередньо, як кумедно. А її чоловік? Він здобув найбільше у своєму житті щастя. Ні, я не могла цього дозволити. Ні. Ніколи. Нізащо. Йому не дозволено зробити таке зі мною і все одно перемогти. Ні.

Та я прізвище своє змінила заради цього шматка лайна. Історичні записи були змінені. Емі Елліот на Емі Данн. Наче це дрібничка. Ні, він тут не здобуде перемоги.

Тож я почала вигадувати іншу історію, кращу історію, яка знищить Ніка за все, заподіяне мені. Історію, яка відновить мою досконалість. Вона перетворить мене на героїню: бездоганну й обожнювану.