Гиллиан Флинн – Загублена (страница 51)

Це була чистої води фігня Крутої Дівки. Що за лярва! І знову я не розумію: якщо дозволяєш чоловікові скасовувати плани чи відмовляєш його робити щось за тебе, ти в програші. Ти отримуєш не те, чого хочеш. Це ясно, як день. Ну, він може, звісно, бути щасливим, він може казати, що ти найкрутіша дівка на світі, але він каже так, бо домігся свого. Він називає тебе Крутою Дівкою, щоб надурити! Саме так і чинять чоловіки. Вони намагаються переконати тебе, що ти — крута дівчина, щоб утілити в реальність свої бажання. От як говорить продавець машини: «Скільки ви готові заплатити за цю красуню?» — хоча ви ще не погодилися її придбати. Ця жахлива фраза, яку використовують чоловіки: «Ну, я ж знаю, що ти будеш не проти, якщо...» Так, я буду проти. Просто скажи це. Не програвай, ти, тупа маленька шльондра.

Тож це мало припинитися. Відданість Ніку, почуття безпеки з Ніком, щастя з Ніком змусили мене усвідомити, що десь там існує Справжня Емі й вона набагато краща, цікавіша, складніша та звабливіша за Круту Емі. Але Нік усе одно хотів Круту Емі. От можете уявити, як показуєте свою сутність власному чоловікові, своїй спорідненій душі, а йому це не подобається? Тож саме з цього почалася моя лють. Я багато про це думала, і саме так усе почалося. Гадаю.

Нік Данн

Минуло сім днів

Я зробив лише кілька кроків у повітку — і вже мусив прихилитися до стіни, щоб перевести подих.

Я знав, що все погано. Знав ще відколи розгадав останню підказку: повітка. Опівденні веселощі. Коктейлі. Бо це було не про наші стосунки з Емі. А про нас з Енді. Повітка була лише одним з багатьох дивних місць, де я спав з Енді. У нас була обмежена кількість точок для зустрічей. Її багатолюдний житловий комплекс зазвичай не підходив. Мотелі відображалися на кредитках, а моя дружина ніколи не відрізнялася довірливістю чи тупістю. (В Енді була банківська картка, але звіт про витрати отримувала її мама. Мені важко в цьому зізнаватися). Тож повітка далеко за сестриним будинком була доволі безпечним сховком, коли Го їхала на роботу.

Так само, як і покинутий батьківський будинок («Ти, може, винним чуєшся, що привіз мене сюди. / Зізнаюся: незатишно мені тут, та гляди: / У нас не було вибору, де будувати дім, / Ми це обрали місце і зробили його своїм»); ще кілька разів ми це робили в моєму кабінеті в коледжі («Твоєю студенткою уявляюся, / Ти — вчитель вродливий і мудрий, о боги, / Межі мого розуму розсуваються / [не кажучи вже про ноги!]»), а також одного разу в авто Енді. Ми якось після побачення з'їхали на ґрунтову дорогу біля Ганнібала, і це було набагато приємніше відтворення моєї банальної подорожі з Емі («Ти привіз мене сюди, щоб розповісти свій сюжет: / Хлопчачі пригоди, пошарпані джинси й кашкет»).

Кожна підказка вела до сховку, де я зраджував Емі. Вона використала полювання на скарби, щоб улаштувати тур по всіх моїх зрадах. Мене почало нудити, коли я уявив, як Емі стежить за нами в машині, в батьковому будинку, в Го, у клятому Ганнібалі. Спостерігає, як я пораю цю милу дівчину, а губи моєї дружини кривить огида і тріумф.

Бо вона знала, що має добряче мене покарати. А тепер, на нашій фінальній зупинці, Емі була готова продемонструвати мені свою кмітливість. Бо повітка була напакована всіма тими штуками і ґаджетами, від яких я відхрещувався перед Боні й Гілпіном. Я присягався, що не купував цього і не знав про ті картки. Безбожно дорогі ключки для гольфу теж були там, а ще годинники й ігрові приставки, дизайнерський одяг. Усе це чекало тут, на приватній ділянці моєї сестри, і здавалося, наче я заховав добро, поки жіночка не загнеться й можна буде повеселитися.

Я постукав до Го, і вона відчинила з цигаркою в зубах. Сказавши, що маю щось їй показати, я розвернувся й без жодного слова повів її до повітки.

— Глянь,— мовив я і підіпхнув її до дверей.

— А це... А це всі ті речі... з рахунків по кредитках? — голос Го звучав тонко й ошелешено. Вона прикрила рота долонею і на крок від мене відступила. Отут мені дійшло, що вона вирішила, наче я хочу зізнатися.

Ми вже ніколи не зможемо переграти ту мить. Лише за це я вже ненавидів свою дружину.

— Емі підставляє мене, Го,— сказав я.— Го, то Емі купила все це. Вона мене підставляє.

Сестра стрепенулася. Її вії кліпнули раз, двічі — й Го легенько похитала головою, наче намагаючись позбутися тієї картинки: Нік — убивця власної дружини.

— Емі хоче звинуватити мене у своєму вбивстві. Правда ж? Її остання підказка привела мене просто сюди, і ні, я не знав нічого про ці речі. Це її урочиста заява. «Дивіться на ваших екранах історію про те, як Нік потрапляє до в'язниці!»

У мене в горлянці застрягла величезна підступна бульбашка — я мав або заплакати, або розреготатися. Я розреготався.

— Ну, бо це ж так і є? Бісова мати, так і є?

«Тож починаймо просто цієї миті — / і я навчу тебе дечого потім». Це були фінальні рядки першої підказки Емі. Як я не зрозумів цього раніше?

— Якщо вона тебе підставляє, то навіщо це розкривати?

Го ще й досі витріщалася, приголомшена вмістом своєї повітки.

— Бо вона все зробила ідеально. Вона постійно потребувала підтвердження, похвали — повсякчас. Вона хоче, щоб я дізнався, що мене підставили. Не може втриматися. Інакше їй це не принесе задоволення.

— Ні,— гризучи нігтя, вирішила Го.— Тут щось іще. Щось більше. Ти тут чогось торкався?

— Ні.

— Добре. Тут постає запитання...

— Що, на її думку, я зроблю, коли все це знайду, всі ці докази проти себе, та ще й на ділянці власної сестри,— здогадавсь я.— Саме в цьому і полягає питання, бо хай що вона очікує від мене, хай до чого підбурює, я мушу вчинити навпаки. Якщо вона гадає, що я злякаюся і спробую позбутися речей, то гарантую: моя жіночка має план на цей випадок.

— Ну, ти не можеш залишити все це тут,— наполягала Го.— Так ти точно попалишся. Ти певен, що це була остання підказка? Де твій подарунок?

— Ой дідько. Ні. Він, мабуть, десь усередині.

— Не заходь туди,— мовила Го.

— Я мушу. Лише Господь знає, що вона ще підготувала.

Я сторожко зайшов до темної повітки, тримаючи руки по швах, обережно переступаючи навшпиньках, щоб не залишити слідів. Якраз позаду плазмового телевізора на величезній подарунковій коробці, загорнутій у чудовий сріблястий папір, лежав блакитний конверт Емі. Я виніс конверт разом з подарунком на тепле повітря. Річ у коробці була важка, десь під тридцять фунтів, а ще складалася з кількох частин, які рухалися з дивним брязкотом. Я поставив коробку під ногами. Го мимоволі швиденько відступила на крок. Я розпечатав конверта.

Любий Чоловіче,

Вже прийшов час зізнатися, що я знаю тебе краще, ніж тобі уявлялося. Я знаю, що інколи здається, наче ти простуєш у цьому світі одинокий, невидимий, непомітний. Але навіть на мить цьому не вір. Я пильно вивчала тебе. Я знаю, як ти вчиниш, ще до тебе. Я знаю, де ти був, і знаю, куди підеш. Для цієї річниці я організувала подорож: пливи своєю улюбленою річкою вгору, вгору, вгору! І тобі не доведеться хвилюватися за пошуки свого подарунка на річницю. Цього разу подарунок прийде до тебе сам! Тож сядь і розслабся, бо тобі КІНЕЦЬ.

— А що вгору по річці? — запитала Го.

— В'язниця,— застогнав я.

— До біса її. Відкривай коробку.

Я присів і пальцями підважив покришку коробки, наче очікуючи вибуху. Тиша. Я зазирнув усередину. На дні лежали дві дерев'яні маріонетки. Вони були схожі на подружжя. Чоловік був одягнений у строкатий костюм і шалено реготав, тримаючи якийсь ціпок. Я витягнув фігурку чоловіка, його кінцівки радісно теліпалися, як у танцюриста на розминці. Дружина була вродливіша, витонченіша й не така розбовтана. Її обличчя здавалося шокованим, наче жінка побачили щось лячне. Під нею лежало невеличке маля, і його можна було прив'язувати до матері стрічкою. Маріонетки були старовинні, важкі й величезні. Майже такі самі великі, як ляльки-черевомовці. Я взяв чоловіка за товстий держак, яким лялька управлялася, і його руки й ноги механічно сіпнулися.

— Стрьомно,— сказала Го.— Припини.

Під маріонетками лежав аркуш глянсового блакитного паперу, складений навпіл. На ньому виднівся чіткий квадратний почерк Емі. Там було написано:

Початок нової чудесної історії, Ніку! «Отак і треба!»

Насолоджуйся.

На маминому кухонному столі ми розклали всі підказки Емі, а ще коробку з маріонетками. Ми втупилися на всі ті речі, наче складали головоломку.

— Навіщо було напружуватися з полюванням на скарби, якщо вона планувала... свій план,— дивувалася Го.

«Її план» одразу ж став скороченням для «її зникнення й перетворення тебе на підозрюваного в убивстві». Це звучало не так божевільно.

— Щоб відвернути мою увагу. Щоб переконати мене, наче вона й досі мене кохає. Я ганяюся за її підказками по всьому християнському світу, вірячи, що моя дружина хоче все виправити, хоче почати наш шлюб спочатку...

Мене вивертало від тих замріяних дівочих емоцій, що заполоняли мою свідомість після її записок. Сором пробирав аж до кісток — такий сором, що стає частиною твого ДНК і змінює тебе. Після усіх цих років Емі досі здатна мене обіграти. Вона здатна написати кілька записок — і цілком мене засліпити. Я — її маленька маріонетка на шворці.

«Я знайду тебе, Емі». Слова, повні кохання й лихих намірів.

— Щоб я не зупинився подумати: «Агов, картинка така, наче я вбив свою дружину; чому б це»?