Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 30)

Тепер дуже часто можна зустрінути жінок разом із мисливцями або з юнаками в лісі. Вони сидять десь на траві, і шелест вітру заколисує їх, вони сидять над рікою і слухають, як дзюрчить вода, як булькає потурбована риба.

І ніде нема якогось незадоволення, якихось заздрощів або ревнощів. Всі чоловіки належать усім жінкам і всі жінки належать усім чоловікам. Хіба культурна людина може перешкоджати одна одній, – це лише звіри можуть ревнувати і проливати кров за самицю або самця. Так завше говорить традиція вустами найстаріших і найрозумніших членів орди, це знають і всі її члени.

Адже навіть дітям байдуже, хто їхні батьки або матері, коли вони мають все, що їм треба, і коли вони відчувають рівноцінну ласку від усіх мисливців та жінок. Вони більш, ніж рівноправні члени громади.

Лише у хорої людини можуть виникнути щодо нього якісь непорозуміння, і тоді долю її вирішить громада. Всі чотири орди, що посідають ці безмежні плодючі землі, якось поволі, непомітно перемішалися між собою і тепер жінок однієї орди можна зустрінути в другій і чоловіків з третьої – в четвертій. Лише старі, наймудріші мисливці сидять на своїх місцях, бо вони є ґрунт і підпора кожної орди зокрема. Це є найвищий розум, що керує життям громади. Вони в свій час теж блукали з орди в орду, вони теж були колись молодими і захоплювалися дивовижним почуттям, що так сильно змінює кожну людину. І вони знають, що це почуття є двигун життя, воно рухає вперед усю людськість, воно поширює її на далекі незаймані простори.

Це – кохання.

Все живе, що є на землі, мусить відчути його. Це закон, що житиме доти, доки існуватиме все, ще е на світі, бо все, що оточує людину, пронизане коханням, як повітря пронизане сонцем. Це знає кожна людина, кожний звір та істота.

Як череда биків, пройшли віки. І всі вони живилися з безмежних, живлющих плес кохання і ця череда віків неймовірно зросте, збільшиться, а плеса все ж не висохнуть.

Отак винахідник Гай закохався в біляву дівчину, Соняшний Блиск…

Фарби зблякли, потріскались, припали порохом, потемнішали. Величезне чудовисько-потвора переможець стоїть над забитим ворогом і з його горлянки видирається непереможний рев. На землі, що заллята кров’ю, лежить мертва переможена друга потвора. Сонце клекотить жаром у нетрах всесвіту і заливає кривавою загравою темне небо.

Автор картини невідомий. Картина висить у кімнаті Теодора Андрійовича Гая і викликає в його уяві різні фантазії.

Теодор Гай ще раз подивився на картину, одвернувся від неї. Він був дуже роздратований. Він почував, що ця картина ніби глузує з нього. Всі мрії про кам’яний вік привели його знову до мрії про кохання. Це було справжнє, неприховане знущання.

Мріяти стільки, щоб прийти лише до висновку, що дикун Гай закохався в дикунку Соняшний Блиск! Це ж неймовірна прикрість!

Теодор Гай схопився з ліжка і потягнув за картину. Щось луснуло – і картина опинилася в його руках. Мотузок, що підтримував її на цвяху, порвався і тепер звисав до підлоги.

Гай обома руками підійняв картину і щосили вдарив нею об кафельну грубку. Картина тріснула, зламалась і від рами відлетів шматок тріски, що вдарив Гая в обличчя.

Теодор Гай задумливо потер щоку, потім відчинив грубку, поламав картину, шматками розіклав її в грубці і підпалив.

Справжній огонь поволі пожер огонь фарб, що його створив невідомий майстер.

XXII

Дивовижний похорон

Їдучи візником порожніми вулицями міста й везучи свій таємний вантаж, везучи мертваго маляра, Теодор Гай пригадував всі подробиці своєї страшної пригоди і свого задуму.

Він пригадував, як цілими днями шукав на вулицях міста зручної нагоди. Він шукав випадкову жертву вуличного руху. Приглядався до перехожих, що переходять вулицю, і іноді бажав до болю, щоб автобус або трамвай передушив якого-небудь необережного чоловіка. Він хвилювався, коли автобус загрожував жінці або дитині. Тоді йому здавалося, що це він своїм злочинним бажанням, своїм химерним задумом накликає біду. Він хвилювався до болю.

Він шукав нагоди і не знаходив. Роздушене цуценя була єдина й прикра нагорода його шукань.

Він пригадав також, як, ідучи вулицею, він приглядався до малярів, що високо під дахами будинків фарбували стіни.

Він також пригадав і розбите тіло маляра, що лежало на тротуарі, оточене великою юрбою людей.

Тепер він їхав пустельними вулицями на візнику до себе додому і віз із собою це понівечене тіло маляра, що мало його врятувати од міщанства й бездіяльности.

Марія, його жінка, що стала йому більшим тягаром, ніж цей мрець, який вже оддушив йому ноги, гостювала на дачі в знайомих. Це було йому дуже зручно. Він міг через це виконати свій плян цілком. Він знав, що його вдома чекає лише порожня труна з хрестом. Труна, що в ній він поховає самого себе, поховає своє безвілля, свою бездіяльність, млявість і набуті міщанські звички, труна, що завдяки їй він стане вільним і оновленим, що завдяки їй він наново народиться на світ.

Ось його дивовижний і химерний задум, але він його виконає. Як він виконає його?

Ага, він уже виконав найважчу частину свого задуму. Тепер лишилося найлегше. Тепер він їде візником додому і все буде виконано за яку-небудь годину.

Поволі й марудно коливається екіпаж у заснулих пустельних вулицях міста. Цокання кінських копит утворює своєрідний ритм, що заколисує й навіває сон, але страшний вантаж, мрець, загорнутий в мішок, не дозволяє заснути.

Гай пригадав своє нудне хатнє життя, свої мрії, що в них він бачив себе дикуном Гаєм, дикуном, що винайшов огонь і безоглядно та злочинно закохався.

Він посміхнувся, коли згадав, з яким пересердям він поламав і порізав картину з чудовиськами й допотопним лісом. Він ще досі відчуває на щоці синець од тріски, що вдарила його.

Гай підніс руку до обличчя і несподівано наткнувся на незнайоме густе волосся бороди. Од цієї несподіванки Гай здригнувся, але потім із задоволенням пригадав, що він переодягнений, що він з професорською бородою на обличчі, що він змінив свій вигляд, що він, нарешті, тепер не той Гай, якого він знав останні роки.

Він пригадав трупи й пахощі трупної отрути. Вони так виразно запахли йому в уяві, що йому здалося, ніби борода його засмерділася цією отрутою. А може це почав смердіти його надзвичайний пакунок, його надзвичайна крадіжка, що про неї не здогадувався навіть цей візник, що віз його.

Віз його? Ні, він віз їх…

«Мабуть, буде догана наглядачеві анатомічного театру, коли не дорахуються одного трупа, трупа маляра, – подумав Гай. – Шкода! Він, звичайно, невинний».

Гаєві вже зовсім заболіли ноги, поки вік доїхав до свого будинку. Пустельні вулиці з огромами будівель здавалися вимерлими і лише екіпажі з заснулими візниками стояли, як кораблі, на причалах тротуарів.

Довго їхав Гай із своїм мерцем різними вулицями й завулками, поки, нарешті, не виріс перед ним будинок, що в ньому він мешкав.

Візник зупинився коло парадного ходу і знову безнадійно заснув. Гай зліз з екіпажу, звільнивши ноги від пакунку, і трохи не впав. Ноги йому затерпли і він їх зовсім не відчував.

Трохи постоявши, тримаючись за екіпаж, Гай розімнявся й почав рухатися вільніше. Йому знову довелося навантажити мерця собі на плечі і пронести його до себе на другий поверх.

Гай жив з дружиною один і тепер його добре устатковане помешкання було безлюдне. Гай одчинив двері, запалив електрику і увійшов до вітальні. Тут на столі вже чекала його здоровенна труна, полакована до сліпучого блиску, де на віці золотою фарбою був намальований невеличкий хрест.

Гай обережно поклав померлого маляра на підлогу, а сам роздягся і трошки відпочинув. Все тіло йому боліло, як після важкої роботи. Ось коли далася в знаки довга відсутність фізичної роботи. Гай почував, що його тіло стало кволе й безсиле. Він з жалем згадав, як він раніше дуже легко, не втомлюючись, міг носити п’ятипудові мішки. Це дуже неприємне почуття, коли людина почуває, що поволі втрачає свою фізичну силу; це відбивається і на психіці людини і на її настрої. Таке почуття на кілька хвилин опанувало Гая. Згадавши, що тепер він буде робити все інакше, буде робити й жити так, як він уважає за потрібне, він відчув приплив нової сили.

Він тепер свідомо міг дивитися на самого себе і, як найкращий критик, міг оцінити, чого він вартий, або, вірніш, чого він був вартий. Він бачив, що коли б ще трохи, то він зовсім став би обивателем, зайвою непотрібною людиною в суспільстві.

Він подивився на своє помешкання, на меблі, на різні зайві оздоби. Ось як він обріс мохом. Ось де виступила підчеревина. Ось де сало, що заполонило мозок і волю і затулило обрії.

Геть! Геть звідсіль! На свіже повітря, на вільні шляхи!..

Гай підійшов до труни і зняв з неї віко. Всередині були звичайні дошки, і класти так просто на дошки мертвого маляра йому чомусь здалося непристойним. Може мертвий маляр викликав у Гая почуття вдячности, але йому було неприємно покласти його просто на дошки. Тоді Гай відчинив шахву, дістав з неї кілька простирадел і постелив їх на спід, у голови він поклав подушку. Вийшла порядна постіль, що на ній і живому добре спалося б.

Потім Гай розпакував маляра від вірьовок і мішка. Справді, пахощі трупної отрути вже відчувалися в кімнаті, і Гаєві стало неприємно; коли б він не стримував себе, то може йому стало б навіть млосно.