Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 32)

Ось тепер він сидить у п’яному галасі голосів і джаз-банду, в оточенні брудних стін та подертих об’яв пивної і розмінює золоті години активности на порожні мрії.

Двері пивної відчинені в ніч, і все минуле Теодора Гая, і всі його романтичні фантазії лише туман проти цієї ночі, що освітила в небі ліхтарями зір Чумацьку Дорогу, дорогу у вітрові простори України.

Діди Теодора Гая, мужні чумаки, їхали такої ночі до моря по сіль або сиділи коло вогнища, обмацані такою ніччю й шелестом степів. Діди Теодора Гая – запорожці, лицарі гострих шабель і незнаної відваги – готували такої ночі напади на вельможних окупантів. Він, Теодор Гай, онук, сидить такої ночі в пивній, оточений проститутками і розкладеною на частки музикою, і бореться лише з власним безсиллям.

Брати Теодора Гая на заводах на нічній зміні вальцюють розпечене залізо, б’ють його паровими молотами, палять у домнах і бесемерах, осяюючи іскрами й полум’ям ніч. Брати Теодора Гая – під землею у глибоких шахтах довбають і рвуть вугілля та руду, залізними хробаками врізаючись у пуп землі, примушуючи стогнати її цієї ночі. Він, Теодор Гай, їхній брат, сидить такої ночі в пивній, де на стінах краплинами осідає пара від спітнілих тіл і похотливих бажань, де напружено розплескує свій біг електрика на вбивць часу, де народжується нове геройство, що змагається з барилами терпкої отрути.

Ось у цих запльованих стінах пивної тепер зосередились всі причини Гаєвого безвілля, увесь тягар, що стягнув його з верхівель зухвалої діяльности й бундючного руху.

Тут, у цій пивній, що крізь розчинені двері нявканням джаз-банду випинається в нічну вулицю, зібралися всі герої роману, що його ім’я – буденність, де учасником є й самий Теодор Андрійович Гай. Кожний з них старанно виконує свою ролю і не тому, що їм треба зірвати бурхливі оплески в публіки, а через те, що ця роля міцно прив’язує їх до буття.

Степан Терещук, здається, вже заснув за рундуком, бо Гаєві видно лише його добре зачісану маківку. Стомився хазяїн пивної, п’яний дух ударив йому в голову і він уже не може так ретельно доглядати кельнерів і гостей, але йому, мабуть, як лисиці, сниться курка, бо він іноді схоплюється й дивиться посоловілими очима в залю. Ковбаса, сир, яйця й бублики – його багатство – лежить перед Терещуком на рундуку й він схоплюється, коли кельнер приходить щось забрати.

Хазяїнів поплічник Дмитро Гамуз ще досі тримається диригентом. Він уже реально відчуває, що незабаром стане хазяїном цієї пивної. В уяві Гая він чомусь асоціюється з дикуном з орди Оленячим Рогом, але постать Гамуза страшніша й ненависніша.

Соняшний Блиск, – його дружина Марія Степанівна, сидить тепер серед молодих п’яниць, що оточили її біля каси і розсипаються комплиментами, як кури яйцями: дотеп маленький, як яйце, а галасу й сміху на кілька карбованців.

Гай подивився на свою дружину, – ось на кого проміняв він своє особисте життя і свою спрямованість. На це золотаве волосся, на ці очі – «блакитні фйорди», на дивовижну ляльку, що її створила його поламана коханням уява.

Бридня! Ця жінка, ця дівка, чим вона різниться від проститутки, що ось підморгує йому?

Але Гаєві враз стало соромно від цього порівняння. До повій він завжди ставився з якимось жалем та співчуттям. Йому було прикро дивитись, як ці дівчата туманними або холодними дощовими вечорами тремтять під мокрими каштанами та в протягах вітру сирих під’їздів. Йому було шкода, коли він чув їхні хрипкі голоси, що закликають перехожих; йому було шкода, коли він дивився, як їхні ноги в подертих черевиках місять грязюку вулиць; йому було дуже огидно за цих дівчат, коли він думав про подробиці їхньої професії.

Так його дружина ставала йому огиднішою іноді за всяке можливе порівняння.

Гай зненавидів цих трьох героїв свого роману, що під їхнім впливом він знаходився такий довгий час. Коли б ця омана, що отруїла його, була не така непомітна і коли б це було кілька років тому, він швидко позбувся б їх.

Ні… Він не може залишити це так. Він мусить помститись. Що коли б він рішуче розправився з цими героями, що так рясно росли на багновищах нашого часу… Взяти б револьвера і постріляти їх, як горобців.

Гай вже намацав у кишені рівний метал зброї і сильно стис його, відважившись на помсту. Він схопився з стільця і поглянув на відвідувачів у залі.

Ніхто не звернув на нього ніякої уваги. Той же самий безжурний галас стояв у повітрі, що плавало пасмами тютюнового диму. Джаз-банд, сказившись, підтанцьовував і вихилявся в несамовитих звуках задиркуватої мелодії; він ніби хотів провалитись у підвал будинку разом із своїми музичними інструментами і всією пивною, разом із столиками й гостями.

Гай зробив кілька кроків, зачіпаючи ногами за стільці. Дмитро Гамуз і Степан Терещук двома горами виросли перед ним, але їхні постаті були розпливчасті, туманні, як пасма диму, що висіли в повітрі пивної.

Ось погляд Гая натрапив на погляди Гамуза й Терещука. Їхні очі були круглі й великі, як ґудзики пальта, сірі й невиразні, вони наче хотіли проглинути його. Але ось у цих поглядах промайнув острах, і Гай відчув, що Гамуз і Терещук зараз закричать ще нечуваним, неймовірним криком. Гай вирішив, що це буде їх останній крик, вони більше не кричатимуть і не хазяйнуватимуть тут, у цій пивній.

Гай витяг револьвера і вистрілив у ці постаті, що розпливлися туманом йому в очах.

Мідяна тареля джаз-банду розсипалась від останнього удару розбитим брязкотом, бухнув барабан і музика ввірвалась…

Гай побачив, що він так само сидить на своєму місці коло столика. У пивній все так само галасливо й безжурно, а Степан Терещук і Дмитро Гамуз на своїх місцях гостро слідкують за всім, що робиться в залі.

Хіба варто плямувати себе цією поганню? Лише в бажанні можна отак розправитися з ними. Хай господарюють собі в цій залі…

Гай відчув, що з ним сталася якась зміна. Все, чим хвилювався він раніш, стало йому байдуже й наче чуже, далеке. Він тепер наче позбавився всього, що гнітило його раніш. Тепер він відчував себе одним із багатьох перехожих, що зайшли сюди до пивної на кілька хвилин, щоб потім вийти собі та йти далі світ за очі.

І справді, навіщо було Гаєві вигадувати стільки історій, навіщо було йому стільки думати, щоб винайти такий простий спосіб, якого він тепер винайшов? Навіщо його фантазія з крадіжкою трупа маляра, з похороном, з життям орди, коли є найпростіший спосіб? Такий же простий та радикальний, як проєкт роззброєння, що його уряд подав на Женевській конференції.

Треба лише справді сильно забажати, щоб зробити, й тоді зробити це дуже легко.

Геть облудливі фантазії, що заспокоюють совість і заважають діяти! Геть зфальсифіковану реальність, пересипану порошком мрій, як нафталіном!..

Нема нічого простішого, як просто вийти з пивної в цю зоряну ніч, в озон парків, у плюскіт ріки… Нема нічого простішого, як просто залишити всіх героїв свого роману і втекти від них: хай роблять своє діло, але хай не заважають щось робити й іншим.

Гай лише тепер зрозумів, що найпростіший спосіб позбавитись від оточення, куди він потрапив, це просто відійти від нього. Переїхати десь до іншого міста, де його не шукатимуть чудові родичі, де не буде їхніх ненависних йому облич. Навіщо без кінця мріяти, сподіваючись, що щось прийде зовні й визволить, зрушить з місця, примусить рухатись?

Ніякі вигадки, ніякі фантазії, ніякі обмірковування не зрівняються з простою, але рішучою дією. Так, Гай просто піде собі геть звідси, і буде вільним.

Гай тепер уже справді зібрався йти, але ще якесь нерозв’язане почуття примусило його стриматися. Він зробить ще одну, останню спробу, може щось вийде, може… І Гай, вставши з стільця, перейшов між столиками пивної до своєї дружини.

Він бачив, як обличчя Терещука й Гамуза, наче за командою, обернулись в його бік і напружено стежили за ним. Довгасте, наче попечене, наче чимось поколупане, коряве обличчя Гамуза витягнулося ще більше.

Гамуз потер лівою рукою ліве око, ще раз показуючи свою звичку, що, як тавро злочинця, виявлялась під час хвилювання…

Гай, не звертаючи ніякої уваги на погляди, підійшов до дружини.

Марія підвела голову від каси і поглянула на нього блакитними, порожніми очима, що були ніби здивовані.

– Чого тобі? – спитала вона Гая. – Вже напився?..

– Маріє, слухай, Маріє, ходім звідси! – сильно прошепотів Гай, не звертаючи уваги на образу. – Ходім, Маріє! – промовив він і спинився.

Він побачив здивовані очі Марії, побачив присадкувату постать Терещука, що підійшов до них; він зрозумів, що знову починає робити дурниці.

– Куди ви її тягнете, Теодоре Андрійовичу, ще ж рано! – промовив до нього Терещук.

Гай блискавично відірвався поглядом од Марії і поглянув на Терещука.

– Ідіть ви всі в… ящик! – відповів Гай і одвернувся від них.

Так Гай розв’язався з героями свого роману.

Він вибіг з пивної в ніч вулиці.

Він, сам не знаючи цього, може в тисячний раз проробив те, що вже робили до нього. Він пішов дорогою, що нею проходило багато будівників нашої доби. З вузького оточення в простір оновленої України, в простір шукань, руху вперед і завзятої боротьби. Він одшвартував від нудної пристані і пішов у далекий рейс, як ходять лише кораблі й зорі…

Далекий обрій розкривав перед ним свої двері в день.