Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 31)
Гай поклав мерця в труну і склав йому на грудях руки. Дуже неприємне вражіння робило потрощене, покривавлене обличчя маляра. Щоб знищити це неприємне вражіння, Гай прикрив його хусткою, і все набрало іншого вигляду, пристойного й порядного! Можна було б просто подумати, що який-небудь чудак не знайшов собі кращого місця для спання і заліз у труну.
Все зроблено. Гаєві вже нічого не лишалося робити в цих кімнатах, таких знайомих і, нарешті, таких непривітних для нього, і таких чужих. Що могло ще затримувати тут його? Хай знають всі родичі, що він помер, що його вже нема, що нема кого зв’язувати «своїми» бажаннями. Він тепер поїде десь далеко, десь в інші міста, де його не знають, де він зможе виявити себе ширше.
Йому лишилося ще виправдати перед «своїми» присутність труни й трупа. Те, що вони не розберуться, що це не він, не було ніякого сумніву. Перелякані несподіванкою й самою наявністю такого факту, вони ніколи не зможуть тверезо розібратися в цьому. Вони будуть несподівано, швидко й остаточно загіпнотизовані. Ніхто з них ніколи не здогадається, що це не він, Теодор Гай, лежить у труні, а якийсь невідомий їм маляр.
Ще лишалося написати записку, щоб з’ясувати дружині свою несподівану смерть.
Гай замислився. Дійсно, надзвичайне становище, коли живий мав грати ролю мертвого, говорити й писати за нього. Гай вирішив написати Марії листа, щоб виправдати присутність тіла в помешканні й цим ще більше переконати в правдивості такого сумного й несподіваного факту.
Гай сів за стіл, взяв паперу і почав писати, дбаючи, щоб неможна було впізнати руки.
«Шановна товаришко Гай! Як друг Вашого померлого чоловіка, мушу сповістити Вас про ту несподіванку, що спіткала Вашого чоловіка й мого друга, Теодора Андрійовича. Я називаю це сумною несподіванкою, бо Ваш чоловік помер од катастрофи швидко й несподівано. Діло було так. Ішли ми, гуляючи, вулицею і скоро мали перейти її, як на нас наскочив автомобіль і збив нас з ніг. Я постраждав дуже мало, але нашого дорогого Тодика спіткала сумна доля. Не стану Вам змальовувати її. Ви сами бачите, що я не в силах зробити це. Дуже співчуваю Вам і жалкую, що не можу висловити свого співчуття особисто, а мушу писати цю цидулку. В жалобі моє серце, позбувся я кращого друга, як Ви найкращого чоловіка. Дуже, дуже співчуваю Вам…»
Написав Гай і замислився. А як же підписатися? Він став перебирати своїх знайомих, але все вони були відомі дружині, і з цього могли виникнути неприємності. Треба було вигадати такого приятеля, про якого дружина лише чула й який невідомо де знаходився б цієї хвилини.
Гай поволі пригадав майстерні, де він працював, і в майстернях одного робітника, свого приятеля Петра Пустовійта. Гаразд!
«…Знаючи Ваше ніжне кохання до чоловіка, в мене тремтить рука, що мені доводиться писати про це Вам.
Прощайте! Друг Вашого померлого чоловіка, Теодора Андрійовича, з яким працював у майстернях, Петро Пустовійт».
Дописав це Гай, задоволений, що все так добре виходило, як йому хотілося.
Гай подивився у вікно й побачив, що воно вже зовсім сіріє. Розвиднювалось. Гай погасив електрику і навіть здивувався: на вулиці вже було зовсім видно. Треба було якнайшвидше тікати звідси.
Гай одяг пальто, взяв з собою деякі речі, зачинив помешкання і вийшов на вулицю.
Тільки тепер у ранковому холодку він відчув сильну справжню втому. Йому непереможно захотілося спати. Пройшовшись бульваром, він сів на лавку й сперся на бильці. Приємна теплота охопила його втомлене тіло і він, непомітно для себе заснув.
Розбудили його якісь дивні постріли з гармат, ніби ці гармати стріляли йому в самі вуха. Гай розплющив очі і побачив, що вже соняшний, гарячий день. Він зрозумів, що не постріли розбудили його, а їзда візників і гуркіт вулиці, яка жила вже повним життям.
Гая тепер зацікавило, що його дружина робитиме вдома, коли побачить труну на столі і його з розбитим обличчям та проваленим черепом.
Гай зайшов до їдальні поснідати і здивувався, що люди вже кінчали обід. Виявилося, що вже було три години дня. Він довго таки спав після нічних пригод.
Теодор Гай, поївши й добре підправивши бороду, щоб не можна було його впізнати, пішов на вулицю, де мешкав. Його, як злочинця, тягнуло до місця свого злочину, і він за всяку ціну мусів подивитися на цей дивовижний похорон.
Ще здалеку він побачив білий катафалк коло парадного ходу і кілька церковних хоругов, притулених до нього.
Гаєві стало огидно, що його мають ховати з попом, а не як громадянина, з музикою та вінками. Невже він не заслужив музики? От помри він справді і його обов’язково поховали б з попом, хоругвами й хрестами. Як добре, що він живий і що може поглузувати з цих пикатих дурнів, що так турбуються за його майбутнє в небесному царстві.
Незабаром винесли труну і поставили на катафалка. Процесія вишикувалася в певному порядку з хрестом і з коливом спереду, з попом посередині, з катафалком і з дружиною та гостями позаду.
Він подивився на дружину. І його тепер ні трошки не здивувало, що вона плаче й жалкує за ним. Коло неї була висока постать Гамуза. Він підтримував її дуже ніжно і з певним почуттям. Гай переконався, що він матиме доброго заступника.
Коло попа йшов його найближчий родич, Степан Трохимович Терещук. Він підспівував попові молитви, допомагав поховати його, Теодора Гая, за всіма правилами ритуалу.
Процесія розтягнулась маленькою валкою і вносила у вуличний рух лише якийсь непотрібний анахронізм, що заважає рухатись перехожим, візникам та автомобілям.
Тільки тепер Гай відчув усю безглуздість самогубства, нікому бо звичайно до цього не було діла і лише сам самогубець шкодив собі.
Кому яке діло, що ось у цій труні ховають Теодора Гая, тисячі людей померли цього дня, тисячі мерців їдуть сьогодні в катафалках на кладовища. Кому до цього яке діло! Люди будуть жити, будуть дерева рости, а земля рухатись. Ніхто й не помічає: живе й рухається далі.
Що один який-небудь Теодор Гай! Цілі дивізії гинуть на війні і про них лишається лише кілька маленьких рядків у газетах. Людськість міцна не окремими одиницями і не групками, а вся в цілому. Лише за самою людськістю майбутнє.
Чи варто після цього маленькій одній людині робити з свого життя трагедію? Абсурд! Треба організувати життя й підкоряти його собі.
Яка б користь була Теодору Гаєві, коли б це справді він лежав у труні та їхав у цьому катафалку внайостаннє?
А тепер він, фіктивно поховавши себе, поховавши власне безсилля, поховавши своє нікчемне обивательське життя, зможе далі жити, інакше будувати свої вчинки, організовувати волю до руху вперед.
Це лише метаморфоза, лише театральна вистава, яка дозволяє скинути старе набридле вбрання.
XXIII
Двері в день
В очах Гаєві ще мерехтів дивовижний похорон, створений хоробливою уявою. У завулках мозку, як вулицями міста, проходили дивовижні тіні, створені ніччю, Ще йому в ухах бринів похоронний мотив процесії, коли він підвів голову од свого столика, що був увесь заллятий пивом. Тоді йому в уяву вдерся гомін джаз-банду, що химерно сплівся з містичним співом похоронного ритуалу. Фокстрот і церковний спів сплелися йому в уяві у вульгарну розбещену музику несамовитого розгулу, що брудними краплями стікав стінами пивної.
Проститутки й сутенери, стрілець у зеленкуватому одязі з безпорадними рухами, що випадково потрапив у це зборище, жінки й п’яні відвідувачі, прокурені тютюновим димом, виразно замінили похоронну процесію, що була остаточно опанувала уяву Гая.
Гай посміхнувся. Дивовижна крадіжка трупа, дикун, винахідник Гай, печерні люди, орда, Соняшний Блиск, невдале кохання дикуна і химерний похорон, – все це була вигадка Гаєвої фантазії. Фантазія перемішалася з дійсною біографією Гая, Теодора Гая, що сидів у пивній. Тепер він і сам уже не знав, що йому робити далі.
Котяче нявкання джаз-банду дратувало його, як дратує пристрасний крик закоханого кота під вікнами в березні місяці. Цей крик під глушний барабанний бій розсипаний брязкіт мідяних тарелів замакітрював розум міг довести людину до розбещеного вчинку, до злочину. Гай обвів поглядом залю. Йому стало дивно, що звичайні фантазії можуть так одривати людину від дійсности. Він деякий час повинен був оглядати залю, щоб остаточно позбавитись власної вигадки.
Гай пригадав казку Шехерезади, в якій багатий вельможа побачив усе своє життя, лише на мить умочивши голову у воду. Але що казка! Його уява, як спритний кіномеханік, що розкрутив перед ним дві тисячі метрів кінофільму, могла вигадати тисячі казок.
Навіщо він вигадував цю історію з крадіжкою трупа й похороном, навіщо він перебирав, як перебирають картки з краєвидами, події з свого життя? Невже лише через те, що він тепер уже справді нездатний зовсім до рішучої дії?
Це ж смішно! Вигадувати різні історії, що лише їм місце в романах, замість того, щоб просто зробити рішучий вчинок, – це ж цілковите божевілля. Гай сам себе не впізнавав.
Гай пригадував, як ще кілька років тому, коли ще був живий його батько, він був активний і сміливий юнак, здатний працювати в найнебезпечніших місцях, здатний битися з рушницею в руках і ризикувати життям. Оточений машинами й верстатами майстерень, в гурті робітників, він був міцною частиною цього гурту. А тепер він був здатний лише вигадувати дивовижні історії, що не могли зрушити його навіть із стільця в цій пивній.