Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 29)
Після трапези сивий дідок запропонував гостям лишатися в громаді.
– Скоро ніч, – сказав він, – і ви, мабуть, дорогі гості, стомлені далекою дорогою. Давно вже я не бачив такого хороброго мисливця і такого прекрасного юнака, – звернувся він по черзі до Оленячого Рога та до Гая, – лишайтесь у нас на ніч. Відпочиньте. Нам потрібні хоробрі нащадки, нам потрібні прекрасні розумні діти. Наші жінки та сестри влаштують вам зручні логва.
Чуючи цю розмову, жінки червоніли. В їхніх блискучих очах гості бачили привітну усмішку та непомітні привабливі погляди. При останніх словах діда Гай соромливо схилив голову, а Оленячий Ріг одверто оглядав жінок, надаючи собі войовничого вигляду. Жінки, весело сміючись, ховались одна за одну.
Гості подякували за ласку і, розмовляючи з мисливцями та жінками, пішли оглядати стоянку громади. Стоянка нічим не відрізнялася від їхньої. Гай, покликавши собак, пішов на гору, щоб можна було оглянути всю місцевість. Він хотів обслідувати ріку, щоб довідатись, чи можна приплисти сюди човном, що було б багато ближче та легше. На всякий випадок він узяв з собою свій лук та спис Оленячого Рога, що його він забув коло вогнища, захопившись місцевими жінками. Гай, вилізши на гору, пішов ліворуч у напрямку до великої ріки.
Сонце поволі вже заходило і кидало довгі стріли свого проміння на воду та на ліс. Золотий соняшний блиск грався в листі дерев і мінився різними барвами. Юнак захоплено поглядав на природу, що оточувала його.
Раптом він почув у кущах якесь клохтання. Собаки зробили стійку, а потім обережно стали продиратися в кущі. Зацікавлений Гай наготовив лука і теж тихо пішов за собаками. На невеличкій прогалині він побачив цікаву картину. По траві важно ходив великий чудовий півень. Його хвіст був справжнім чудом. Все пір’я блищало різноманітними барвами. Півень, знаючи це, розпускав хвоста під блиск сонця, а кілька курок, великих, але сіреньких, дзьобали траву і клохтанням відповідали на залицяння півня.
Юнак кілька хвилин дивився на цю картину. Собаки, призвичаєні, що першими мусять нападати мисливці, нетерпуче поглядали на Гая. Тоді Гай узяв лука і пустив стрілу в півня. Півень з пробитою шиєю забився на одному місці, закукурікав і затріпотів у передсмертних корчах. Кури остовпіло дивилися на свого кавалера, поки собаки не напали на них і не задушили двох курок. Після цього решта курей з голосними криками повтікали з кущі. Деякі з них полетіли на найближчі віти дерев: Гай узяв півня за голову і перекинув його собі через плече. Його чудовий хвіст майже досягав землі. Курок Гай оддав собакам і поки він пішов далі, вони лишились на місці, розривати свою здобич.
Коли Гай поволі підходив до кручі, що була на березі двох річок, він почув, що за ним хтось стежить. Він прислухався й переконався, що це не звір, а людина. Він кілька разів зупинявся, кидався в кущі, але ніяк не міг викрити свого переслідувача. Згадавши, що собаки залишилися позаду, він заспокоївся і навіть посміхнувся. Він знав, що собаки будуть несподіванкою для переслідувача, і підійнявся на кручу. З кручі він побачив багато води. Він зрозумів, що це лиман. Він визначив течію великої ріки та ріки, що була притокою.
«Найзручніше діставатися сюди човном», – подумав він.
Раптом він почув сильний крик, що злився з гавканням його собак. Боячись, щоб собаки не наробили шкоди, він швидко спустився з кручі. Лише він зробив кілька кроків, як вражений зупинився. Перед ним, притискаючись до великого стовбура столітнього дерева, вся осяяна золотим промінням сонця, стояла налякана дівчина.
Собаки, махаючи обрубками хвостів, дивилися на неї та зрідка гавкали. Це гавкання не було сердите. Воно ніби казало:
«Ось тут, тут… Щось дуже цікаве… Гай… Гай…»
А Гай стояв, наче зачарований, і не міг поворухнутися. Він бачив дівчину надзвичайної краси. Її тигряча шкура сповзла трохи вниз і відкрила рожеве тіло. Її волосся було золоте, як спіла позолочена сонцем трава. Воно курчавою короною оздоблювало гарне довгасте обличчя ї білим водоспадом спадало до ніг. Проміння сонця сліпуче відбивалися в ньому.
– Соняшний Блиск!.. – несамохіть уголос промовив юнак.
Дівчина помітила його і ще більше притулилася до дерева. Гай відігнав собак, які слух’яно відійшли від неї.
– О, прекрасна сестро, що тебе можна порівняти лише з соняшним блиском, не бійся!.. Мої собаки теж вражені твоєю красою і не зачеплять тебе!..
Дівчина, що вже вміла читати на обличчях чоловіків приязнь до себе, подивилася на Гая і почервоніла. Гай щільно підійшов до неї, не одриваючись, дивився на її постать та почервоніле обличчя.
Звідки ж ти знаєш, що мене звуть Соняшним Блиском? – нарешті спитала дівчина, – Ти ж не з нашої орди!..
– Про це всякий легко здогадається, поглянувши на твоє волосся!
Дівчина одвернулась од нього.
– Ти надто улесливий! – відповіла вона.
– Я не улесливий, але ти прекрасна!.. Про таку красу лише мріяти можна! Навіть, коли заплющити очі, в уяві сонцем сяє твоє обличчя.
– Вже пізно!.. – сказала дівчина. – Бачиш?.. Заходить сонце… Треба йти на стоянку.
Але вона так само стояла біля дерева і в її рухах не було помітно бажання йти на стоянку.
Сонце заходило і обрій палахкотів червоними фарбами. Десь прокинулась сова і пронизливо пугукала. У траві мирно сюрчали коники. Отруйно починали пахнути непомітні нічні квіти. Їм обом чомусь було приємно стояти так поруч, вслухатись у шелест листя і дивитись на далі, що були пронизані останніми вогнями сонця. Дивне почуття легкости охоплювало їх. Їм здавалося, що вони зливаються з лісом, з травою та обрієм. Це відчували вони вперше і ця легкість якось зближувала їх.
– Звідки ти? – тихо спитала дівчина.
– Я з північної орди!.. Це не дуже далеко звідси… Ми бачили дим і прийшли довідатись про його прячини, – став оповідати юнак. – Я прийшов сюди з мисливцем з нашої орди і нас запросили лишитися у вас на ніч…
Дівчина уважно подивилась на нього. Вона наче про щось хотіла запитати його, але стримала себе. Гай, помітивши це, зрозумів її і швидко відповів на її невисказане запитання:
– Але я ночуватиму в лісі!..
– Це мене не цікавить! – відповіла вона.
Юнакові стало неприємно від цієї відповіді. Він змовк. Він ніби байдуже став оглядати траву, дерева, покликав до себе собак і почав поводитись так, ніби її зовсім не було коло нього. Соняшний Блиск подумала, що образила юнака і бережно доторкнулася рукою до нього. Гай подивився на неї й посміхнувся. Його настрій чомусь одразу змінився і йому знову стало приємно та хороше. Він тепер міг знову оповідати без кінця – лише б вона стояла тут і слухала його мови.
– Де ти дістав такого гарного півня? – нарешті спитала дівчина і в її очах блиснув жадібний вогник.
– Я випадково застрелив його тут у кущах! – відповів Гай. – Це дуже гарна прикраса для якої-небудь жінки.
Коли Гай забив цього півня, він мав подарувати його жінці з своєї орди, а саме Червоній Вишні, за те, що вона симпатизувала йому. З пір’я цього півня можна було зробити чудове барвисте намисто, що прикривало б спину та перса. Він знав, що всі жінки орди заздритимуть тій жінці, яка матиме таке прекрасне намисто.
– Ти маєш комусь подарувати його? – спитала ніби здивована дівчина.
Гай помітив в її очах заздрість. Дівчині дуже сподобався півень і вона очевидно хотіла бути його власницею, може, тому вона й стежила за ним раніше, сподіваючись, що півень може потрапити до неї.
– Я, здається, вже сказав, що хочу подарувати його одній жінці…
– Ти сподіваєшся на ласку від неї?
– Ні… – відповів юнак, думаючи про Червону Вишню.
– Я вже давно не бачила такої прикраси. У цього півня надзвичайно гарний хвіст!..
– Я подарую його жінці, яка мені подобається! – сказав юнак.
Дівчина з досадою одвернулась од нього. Вона починала сердитися на юнака.
– Я дарую його тобі!..
Соняшний Блиск глянула на Гая і вся раптово почервоніла. Гай підсунувся до неї, передаючи півня, і доторкнувся до її теплого тіла.
– Але ти не сподівайся на мою ласку!.. – кинула вона, взявши півня, і швидко побігла до стоянки.
ХХІ
Кохання
Минає час, сохне трава і знову зеленіє, коріння гниють в землі і дають нозі паростки; важкі спілі плоди падають з дерев і знову квітнуть» дерева пахнучими квітами.
Веселі діти гомонять над рікою. Їхні засмажені аж чорні тільця в’юнами вовтузяться в піску, миготять у кущах і плюскаються в ріці. Сонце сміється в бризках води і так само сміються чорні засмажені маленькі обличчя. Плюскіт, рух і гомін чути далеко, аж на протилежний берег ріки.
Огрядні жінки ходять обтяжені своїм почуттям і сонце млосно пестить їхні голі плечі. Мисливці мрійливо обробляють свою кам’яну зброю, вирізьблюють на ній різноманітні візерунки або блукають лісом і лежать в траві.
Їжі багато, зброї є досить і їм нема чого турбуватись. В їхніх мріях виникають великі олені, що залицяються до своїх самиць, ведмеді й пахтючі квіти. Уява стає такою настирливою, що непомітно кладе відбиток навіть на камінь. І от камінь уже має певні форми, що нагадують оленя або ведмедя. Це – мистецтво. Людина, що задоволена всім, може спокійно творити; м’язи відпочили і тепер думка, гостра як кремінь, починає турбувати довгасті голови мисливців. Вона примушує їх щось робити таке, що не нагадує їм буденної праці.