Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 26)

— Про клоунів я, звичайно, знаю мало, та все ж маю про них деяку уяву. А от що вони купаються в каві — для мене новина. — Часом він буває дуже дотепний.

— Я не купався в каві, батьку. Я лиш хотів заварити собі каву, а вийшла така халепа... — Це була остання зручна нагода знову назвати його татом, але цього я вчасно не збагнув. — Може, ти вип’єш чого-небудь?

Він осміхнувся, недовірливо глянув на мене й запитав:

— А що в тебе є — у твоїй господі?

Я вийшов у кухню. В холодильнику був коньяк, там же стояло кілька пляшок мінеральної води, лимонаду та пляшка червоного вина. Я взяв усього по пляшці, приніс у вітальню й розставив рядочком на столі перед батьком. Він вийняв з кишені окуляри й почав розглядати етикетки. А далі, похитавши головою, спершу відсунув пляшку з коньяком. Я знав, що він любить коньяк, і ображено сказав:

— Але ж це, здається, хороша марка...

— Марка то прекрасна, — мовив він, — але і найкращий коньяк можна зіпсувати, переохолодивши його.

— Боже мій, — знітився я, — хіба коньяк не ставлять У холодильник?

Він глянув на мене поверх окулярів так, наче мене тільки-но викрили в усіх содомських гріхах. Крім усього іншого, мій батько по-своєму естет, він міг щоранку по три й чотири рази відсилати грінки назад у кухню, поки Анна підсмажить їх на його смак; ця мовчазна боротьба повторяється кожного дня, бо Анна так чи інакше дивиться на грінки, як на «англосаксонське недоумство».

— Коньяк у холодильник... — презирливо мовив батько. — Ти справді не знав цього... чи тільки придурюєшся? Ти ж бо любиш напускати туману.

— Не знав, — признався я. Він допитливо глянув мені в очі й осміхнувся — видно, повірив.

— А втім, я стільки грошей витратив на твоє виховання, — сказав він.

Це мало прозвучати іронічно, саме так, як і має говорити майже сімдесятирічний батько зі своїм цілком дорослим сином, проте іронія не вдалася йому, вона примерзла до слова «гроші». Так само похитуючи головою, він забракував лимонад та червоне вино і нарешті сказав:

— За цих обставин мінеральна вода мені здається найвірнішим напоєм.

Я дістав із серванта дві склянки й відкупорив пляшку мінеральної води. Здається, я хоч це зробив правильно. Спостерігаючи мою роботу, батько доброзичливо кивав головою.

— Ти нічого не матимеш проти, коли я так і лишуся в цьому халаті? — запитав я.

— Матиму, — сказав він, — це нервує мене. Будь ласка, одягнися пристойніше. Твій затрапезний вигляд і цей... цей запах кави надають ситуації не властивого їй комізму. Я маю поговорити з тобою серйозно. А крім того — вибач мене за мою одвертість, — я, як ти, певно, ще не забув, взагалі не можу терпіти будь-яких проявів розхлябаності.

— Це не розхлябаність, — заперечив я, — а тільки мій зовнішній вигляд під час розрядки...

— Я не можу сказати, як часто ти за своє життя справді слухався мене, — мовив він, — тепер ти не зобов’язаний коритись мені. Я тільки прошу тебе: зроби таку ласку.

Це мене здивувало. Раніше батько був скорше боязливий, майже завжди мовчазний. На виступах перед телеоб’єктивом він навчився дискутувати й доводити свою правоту з «непереборною чарівністю». Я був надто стомлений, щоб протистояти його чарівності.

Я пішов у ванну кімнату, скинув змочені кавою шкарпетки, витер насухо ноги, надів сорочку, штани та куртку, заскочив босоніж у кухню, вигріб на тарілку підігріту квасолю, випустив прямо на неї зверху рідко зварені яйця, вишкрябав ложкою рештки білка з шкаралупи, взяв скибку хліба, ложку і зайшов знову до вітальні. Батько поглянув на мою тарілку з такою міною, в якій досить уміло поєднались і подив, і огида.

— Вибач, — сказав я, — я сьогодні з дев’ятої години ранку ще нічого не їв, а ти, гадаю, не матимеш ніякої втіхи, якщо я непритомний упаду до твоїх ніг.

Він силувано засміявся, покрутив головою і, зітхнувши, сказав:

— Ну, гаразд, але, знаєш, їсти самий яєчний білок просто шкідливо.

— А я потім ще з’їм яблуко, — пояснив я. Далі змішав квасолю з яйцем, одкусив хліба і запхнув у рот повну ложку приготованої мною каші, яка дуже смакувала мені.

— Ти принаймні додав би туди томатного соку, — порадив батько.

— У мене його немає, — відповів я. Їв я квапливо, і неминучі при тому звуки, як видно, дратували батька. Він намагався приховати почуття огиди, але це йому не вдавалось. Нарешті я підвівся, пішов у кухню і став доїдати свою страву стоячи біля холодильника; їв і дивився на себе в дзеркало, що висіло над холодильником. Останні тижні я занедбав навіть найнеобхідніше тренування — тренування обличчя. У клоуна, який досягає найбільшого ефекту непорушним обличчям, воно має бути дуже рухливим. Раніше я перед початком тренування, перш ніж прибрати виразу сторонньої для мене людини, показував собі язика — щоб таким чином якнайбільше наблизитись до самого себе. Потім я облишив той метод і без будь-яких трюків пильно вдивлявся в своє обличчя, по півгодини щодня, аж поки кінець кінцем переставав існувати для себе; а що я не схильний милуватися самим собою, то часто здавалось, наче я ось-ось дійду до божевілля. Я просто забував, що те відображення в дзеркалі — я сам, і, скінчивши тренування, повертав дзеркало до стіни; а потім, коли мені протягом дня доводилось мимохідь позирнути в нього, я лякався: там, у дзеркалі над туалетним столиком, стояв чужий чоловік, про якого я не міг сказати, серйозний він чи комічний, — якийсь довгоносий, білий привид... Я стрімголов тікав од нього до Марі, щоб побачити себе в її очах. Відтоді як вона пішла від мене, я більше не можу тренувати свого обличчя — боюся збожеволіти. Після тренування я завжди, бувало, підходив якомога ближче до Марі, аж поки побачу себе в її очах — крихітне зображення, трохи спотворене, а все ж можна розпізнати, що то я, хоч я був такий самий, якого лякався перед дзеркалом. Як пояснити Цонереру, що без Марі я не можу більше тренуватись перед дзеркалом? Спостерігати себе в дзеркалі під час їжі було не страшно, а тільки сумно. Я міг зосередити увагу на ложці, міг розгледіти кожну квасолину, шматочки білка й жовтка між ними, дивитись на скибку хліба, що зменшувалась на моїх очах. Дзеркало свідчило про існування таких зворушливо-реальних речей, як спорожніла тарілка, скибка хліба, що зменшувалась весь час, трохи замазаний їжею рот, який я витираю рукавом куртки. Це не було тренування. Зі мною не було людини, яка б повернула мене з дзеркала.

Я, не поспішаючи, зайшов знову до вітальні.

— Надто швидко, — зауважив батько, — дуже квапливо ти їси. Сідай же нарешті. Ти нічого не п’єш?

— Ні, — відповів я. — Хотів було зварити собі кави, але ж це мені не вдалося.

— Може, давай я тобі зварю? — запропонував він.

— А ти хіба вмієш? — поцікавився я.

— Про мене йде слава як про майстра варити каву, — сказав він.

— Та не треба, — сказав я. — Зап’ю ось мінеральною водою, це не має значення.

— Але ж я це роблю з задоволенням, — не відступав батько.

— Не треба, — сказав я, — дякую. Там, у кухні, жахливе безладдя: величезна калюжа кави, відкриті бляшанки, на підлозі валяється яєчна шкаралупа...

— Ну, гаразд, — погодився він, — як знаєш.

У нього був такий вираз обличчя, ніби його образили якоюсь непристойністю. Він налив мені мінеральної води, простягнув свій розкритий портсигар, я взяв сигарету, він дав мені прикурити, ми сиділи й мовчки курили. Мені стало шкода батька. Певно, я зовсім збив його з пантелику своєю тарілкою з квасолею. Він, очевидно, сподівався побачити в моїй квартирі те, що в його уяві зветься богемою: поетичне безладдя і всілякі модерністські викрутаси на стінах і на стелі. А тут — квартира обставлена без будь-якого смаку і стилю випадково підібраними меблями, майже міщанська на вигляд, і я помітив, що вона справила на нього гнітюче враження. Сервант ми придбали по якомусь каталогу, на стінах висіли майже виключно репродукції, і серед них тільки дві — абстракціоністські, і єдине, що було пристойного, це дві акварелі Моніки Сільвс над комодом: «Рейнський ландшафт III» і «Рейнський ландшафт IV» в темно-сірих тонах, з ледве помітними білими мазками. Ті кілька красивих речей, що були у нас, — крісла, вази та чайний столик на коліщатах у кутку, — купила Марі. Мій батько з тих людей, яким потрібна відповідна атмосфера, а атмосфера нашої квартири нервувала його й позбавляла «дару мови».

— Це тобі мати сказала, що я тут? — нарешті запитав я, коли ми вже закурили по другій сигареті, не вимовивши й слова.

— Так, — відповів він. — Чому ти не можеш говорити з нею, не згадуючи про такі речі?

— Якби вона не відповіла своїм комітетським голосом, то все пішло б інакше, — пояснив я.

— А ти щось маєш проти того комітету? — спокійно запитав батько.

— Ні, — відповів я, — це дуже добре, що расові суперечності примиряються, але в мене інше поняття про раси, ніж у того комітету. Візьмімо, наприклад, негрів: вони ж тепер саме останній крик моди, я хотів був запропонувати матері одного свого приятеля негра в нахлібники; а їх же, негрів, є кількасот рас. Ні, той комітет ніколи не стане безробітним. Або, скажімо, цигани: матері слід би запросити їх кілька чоловік до чаю. Прямо з вулиці. Расових проблем, як бачиш, іще досить.

— Я не про це хотів поговорити з тобою, — зауважив батько. Я мовчав. Він поглянув мені в обличчя і додав стиха: — Я хотів поговорити з тобою про гроші. — Я все ще мовчав. — По-моєму, у тебе зараз певні утруднення... Та скажи ж, нарешті, що-небудь!