Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 25)
Відчинила гараж, ввімкнула світло: на побіленій стіні — тінь од самоката і старої швейної машини. «Мерседес» стоїть на місці, отже, Цюпфнер пішов пішки. «Хапнути повітря, трохи хапнути повітря». Бруд на колесах та грязезахисних крилах свідчить про поїздку по Ейфелю і промови сьогодні надвечір перед католицькою молоддю («триматися разом, виступати разом, страждати разом»).
Погляд нагору — і в дитячій кімнаті вже темно. Сусідні будинки відділені під’їзними алеями та широкими клумбами квітів. У вікнах — хворобливі відблиски телевізорів. Там прихід з роботи батька і чоловіка сприймається як зайві турботи, навіть повернення блудного сина було б прикрим порушенням спокою: для нього б не зарізали бичка, не засмажили б навіть курчати — тільки б кивнули на холодильник: там лишилося трохи ліверної ковбаси.
Щосуботи в пообідній час відбуваються «братання» між сусідами: якщо м’яч перелетить через тин або проскочить у щілину кошеня чи цуценя, м’яч перекидають назад, кошеня — «ах, яке миле!..», цуценя — «ах, яке миле!..» — подадуть через хвіртку або крізь тин. Приглушено роздратування в голосах, жодних особистих натяків; тільки іноді з рівного, спокійного тону вихоплюється гостра шпилька і дряпне по гладенькому небу Добросусідських стосунків, і завжди з якогось нікчемного приводу: то з брязкотом розіб’ється блюдце, то покотиться м’яч і примне квіти, то дитина кине камінець на лаковану автомашину, то з садового шланга забризкають тільки-но випране чи напрасоване вбрання — тоді враз стають різкими голоси, які ніколи не підвищуються від обману, зради та абортів.
— Ах, у тебе просто надто сприйнятливі вуха, прийми якісь ліки.
Не приймай нічого, Марі.
Розчинила двері в будинок: тиша і приємне тепло. Маленька Маріхен спить нагорі. Як швидко прийшло все це: весілля в Бонні, медовий місяць у Римі, вагітність, роди — і на білосніжній дитячій подушечці каштанові кучерики. Ти пам’ятаєш, як він, показуючи нам свій дім, бадьоро проголосив: «Тут вистачить місця на дванадцятеро діток!» А тепер щоранку, снідаючи, пильно окидає тебе оком з німим докором на устах: «Ну от, знову...» А простаки, його друзі по партії та церкві, після третьої чарки коньяку безцеремонно кричать: «Одне вже є, щоб здійснити програму Адама Різе, треба додати ще одинадцять!»
У місті вже пошепки передають одне одному: ти знову була в кіно, в такий ясний сонячний день — ховаєшся в кіно. І знову в кіно, і знов.
І всі вечори — в їхньому «колі», та ще в домі Блотерта, де тільки й чуєш «ка-ка-ка...», і цього разу навіть не діждешся закінчення «...нцлер», а тільки — «...толон». Наче стороннє тіло, муляє тобі вуха це слово. Воно нагадує своїм звучанням «еталон» і ще трохи — «карбункул». У Блотерта в нутрі ніби вмонтований лічильник Гейгера, який може виявити в людях той католон. «У цього є — в того нема; у цієї є — в тієї нема». Як общипують пелюстки квітки: любить — не любить, любить — не любить. Вона мене любить. На католон перевіряють футбольні команди і друзів по партії, уряд і опозицію. Його розшукують як расову ознаку і не знаходять: ніс нордичний, а рот — романський. Та в одному він є напевне, той жаданий усіма й розшукуваний всюди католон. Сам Блотерт його має, він проковтнув його, і ти, Марі, стережися його очей: йому властива запізніла хтивість, уява семінариста про шосту заповідь, і якщо він заговорить про всім відомий гріх, то тільки латинню: in sexto, de sexto.[14] Звичайно, це звучить як «секс». А які в нього любі дітки! Старшим — вісімнадцятилітньому Губерту й сімнадцятилітній Маргрет — дозволяється лягти спати пізніше, щоб і вони мали якусь користь від розмов дорослих. Про «католон», станову державу, про смертну кару. Від цих понять в очах фрау Блотерт спалахують якісь дивні іскорки, а голос підноситься до такого збудження, в якому чується хтивий сміх і плач водночас. Ти шукала втіхи в затхлому цинізмі «лівого» Фредебойля — марно! Так само марно будеш ти дратуватись затхлим цинізмом «правого» Блотерта. Є одне прекрасне слово: «ніщо». Не думай ні про що. Ні про канцлера, ні про католон — думай про клоуна, що плаче у ванні й розхлюпує собі на пантофлі каву.
15
Я відрізняв цей звук від інших, але не знав, яке відношення він має до мене, чув його часто, але ще ніколи не мав потреби реагувати на нього. У нас вдома на дзвінок біля входу реагували служниці, в крамниці Деркума я часто чув той дзвінок, але ніколи не йшов відчиняти Двері. В Кельні ми жили в пансіоні, в готельних номерах можна почути лише телефонні дзвінки. І цей дзвінок — чув, але не сприймав його. Він був мені чужий, я чув його в цій квартирі всього двічі: коли якось розсильний приніс молоко і, вдруге, коли Цюпфнер прислав Марі чайні троянди. Коли принесли троянди, я саме лежав у ліжку, Марі ввійшла до спальні й показала мені квіти, з насолодою вдихаючи їх аромат, і тут сталося прикре непорозуміння, бо я подумав, що букет призначався мені. Часом бувало, що мої шанувальниці присилали квіти в готель. Я сказав Марі:
— Прекрасні троянди, залиш їх собі.
А вона глянула на мене й відповіла:
— Та їх же мені й прислали.
Я почервонів. Мені стало соромно, до того ж я згадав, що ніколи досі не посилав Марі квітів. Звичайно, я віддавав їй усі квіти, що їх підносили мені на сцену глядачі, а от спеціально для неї — не купував ніколи, щоправда, за букети, які мені підносили на сцену, здебільшого я мусив платити сам.
— Від кого ж ці квіти? — запитав я.
— Од Цюпфнера, — відповіла Марі.
— Достобіса... — вихопилось у мене. — Навіщо ж це? — В ту мить я пригадав, як вони колись трималися за руки.
Марі почервоніла і сказала:
— А чому він не може посилати мені квітів?
— Питання слід поставити інакше, — мовив я. — Чому він має посилати тобі квіти?
— Ми знайомі вже давно, — сказала Марі, — і, може, він так шанує мене...
— Гаразд, — погодився я, — хай собі шанує, але посилати стільки дорогих квітів — це вже настирливість. По-моєму, навіть непристойність.
Марі образилась і вийшла зі спальні.
Коли прийшов той хлопець із молочної крамниці, ми сиділи у вітальні, Марі вийшла, одчинила двері й розплатилася за молоко. Гості до нас у цю квартиру приходили тільки раз: то був Лео ще до навернення в католицьку віру, але він не дзвонив — він прийшов разом з Марі.
Дзвоник дзвенів якось незвичайно: і нерішуче, наче боязливо, і вперто водночас. Я страшенно перелякався: а що, коли це Моніка — може, Зоммервільд прислав її до мене під якимсь приводом? Мене зразу ж охопив нібелунгівський комплекс. Я вискочив у мокрих пантофлях в передпокій і не міг одразу знайти кнопку, на яку слід було натиснути. Шукаючи її, я згадав, що у Моніки ж є ключ од моєї квартири. Нарешті намацав кнопку, натиснув на неї і почув знизу такий шум, наче в шибку забилася бджола. Я вийшов на площадку і став біля дверцят ліфта. Спалахнув червоний сигнал «зайнято», потім вогник освітив одиницю, перескочив на двійку, я схвильовано слідкував за цифрами поверхів і раптом помітив, що поряд зі мною стоїть іще хтось. Я злякано обернувся: гарненька жінка, білява, не дуже худа, з милими світло-сірими очима. Капелюшок у неї, як на мій смак, був занадто червоний. Я усміхнувся, вона теж усміхнулась і сказала:
— Ви, певно, пан Шнір? Моє прізвище Гребзель, я ваша сусідка. Рада, що нарешті побачила, який ви.
— Я теж радий, — відповів я, і це була правда. Незважаючи на той червоний капелюшок, фрау Гребзель справляла приємне враження. Я побачив у неї під рукою примірник газети «Голос Бонна», а вона, помітивши мій погляд, почервоніла і сказала:
— Не звертайте уваги на все це...
— Я тому собаці наб’ю пику, — сказав я. — Коли б ви знали, який то жалюгідний і лицемірний тип, та ще й одурив мене на цілу пляшку шнапсу.
Вона засміялась.
— І чоловік мій, і я — ми були б дуже раді зав’язати з вами добросусідські стосунки, — мовила вона. — Ви довго тут пробудете?
— Та довгенько, — відповів я, — якщо дозволите, я подзвоню вам... У вас теж усе іржавого кольору?
— Ну звичайно! — відповіла вона. — Іржавим кольором позначений увесь шостий поверх.
На третьому поверсі ліфт затримався трохи довше, потім червоне світло спалахнуло на четвірці, на п’ятірці... Я розчинив дверцята і здивовано відступив на крок назад: з ліфта вийшов мій батько... Він потримав дверцята для фрау Гребзель, потім повернувся до мене.
— Боже мій! — вихопилось у мене. — Батьку!..
Досі я ніколи не звав його батьком, а завжди тільки татом.
— Гансе... — пробурмотів він і зробив незграбну спробу обняти мене.
Я пішов поперед нього до квартири, взяв у нього капелюх і пальто, розчинив двері до вітальні й жестом запросив його сісти на диван. Але він не поспішав сідати.
Обидва ми були збентежені. Мабуть, збентеження — єдина форма порозуміння між батьками та дітьми. Певно, моє звертання — «Батьку!» — прозвучало надто патетично й посилило неминуче при такій зустрічі збентеження. Нарешті батько сів у одне з крісел іржавого кольору й, окинувши поглядом мою постать у забризканих кавою пантофлях, мокрих шкарпетках, надто довгому та ще й вогненно-рудому халаті, несхвально похитав головою. Батько мій — чоловік невисокого росту, з тонкими рисами обличчя і так уміло грає роль шляхетної людини, що працівники телебачення прямо б’ються за нього, коли треба організувати якусь публічну дискусію з економічних питань. До того ж, він ніби випромінює доброту та мудрість і вже набув такої слави в ролі телезірки, якої ніколи б не досяг просто «буровугільний Шнір». Він не терпить і натяку на грубість. Поглянеш на нього — і здається, ніби він мусить палити сигари, і не товсті, а тоненькі, елегантні, а те, що він, майже сімдесятилітній капіталіст, палить сигарети, справляє несподіване враження молодої, цілком сучасної людини. Зрозуміло, чому його виставляють на всіх дискусіях, де мова йде про гроші. На вигляд він не лише випромінює доброту, а й справді добра людина. Я простягнув йому пачку з сигаретами, дав припалити, і коли при цьому схилявся до нього, він сказав: