Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 27)

— «Утруднення» — це надто м’який вислів. Я, очевидно, не зможу виступати цілий рік. Ось поглянь... — Я підняв холошу й показав опухле коліно, потім знов опустив холошу і вказівним пальцем правої руки ткнув себе у груди зліва. — І тут, — додав я.

— Боже мій, — стурбувався батько, — серце?

— Так, — сказав я, — серце.

— Я подзвоню Дромерту й попрошу прийняти тебе. Він найкращий з наших сердечників.

— Помиляєшся, — мовив я, — мені не потрібна консультація Дромерта.

— Але ж ти сказав: серце.

— Може, мені слід було б сказати: душа, нутро, чи що, але мені здалося більш доречним слово «серце».

— Ах, от що, — сухо зауважив він, — ти все про ту історію.

Мабуть, Зоммервільд уже розповів йому ту «історію» під час гри в скат у Великопанському клубі — так, мимохідь, між заячим рагу, пивом і «чирвовим тузом без трьох». Батько підвівся, пройшовся по кімнаті туди й сюди, потім став за кріслом і, спершись руками об спинку, подивився на мене згори вниз.

— Якщо я почну вживати гучні слова, ти, звичайно, скажеш: дурниці, — мовив він, — але ти знаєш, чого тобі бракує? Бракує саме того, що робить чоловіка справжнім чоловіком: уміння примиритись.

— Це я сьогодні вже чув один раз, — відповів я.

— Тоді послухай і вдруге: примирися.

— А, облиш, — стомлено сказав я.

— Ти як гадаєш, що в мене було на серці, коли Лео прийшов і заявив: переходжу в католицтво? Мені це було не менш боляче, ніж смерть Генрієтти, — мене б не так вразило, якби він сказав, що став комуністом. Я ще можу собі дещо уявити, коли молодик почне плекати нездійсненні ілюзії про соціальну справедливість і таке інше, але такого... — Він судорожно вп’явся руками в спинку крісла й рішуче покрутив головою. — Такого — ні, ні! — Йому, видно, і справді було боляче. Він зблід і зразу став старшим як на його літа.

— Сядь, батьку, — сказав я, — випий хоч тепер коньяку.

Він сів, кивнув на пляшку з коньяком, я взяв у серванті чарку, налив йому, він випив без будь-якої примовки чи подяки.

— Ти, звичайно, цього не розумієш, — сказав він потім.

— Ні, — признався я.

— Я боюся за кожного молодика, який починав вірити в такі речі. Тому це мене страшенно вразило, але я примирився і з цим — примирився. Чого ти так дивишся на мене?

— Я мушу вибачитись перед тобою, — сказав я. — Побачивши тебе на телеекрані, я подумав, що з тебе вийшов би прекрасний актор. Навіть до певної міри клоун. — Він підозріливо глянув на мене, майже ображено, тому я поспішив додати: — Ні, справді, тату, ти прекрасно грав свою роль. — Я був радий, що зміг його знову назвати татом.

— Вони просто нав’язали мені ту роль, — сказав він.

— Вона цілком у твоєму амплуа, — мовив я, — і те, що ти граєш, виходить здорово.

— Нічого я не граю, абсолютно нічого, і не маю потреби грати.

— Це погано, — зауважив я, — погано для твоїх противників.

— У мене противників нема, — обурився він.

— Тим гірше для твоїх противників, — сказав я.

Він знову недовірливо скоса глянув на мене, а потім засміявся і сказав:

— Але ж і справді я не вважаю їх противниками.

— Тоді це ще гірше, ніж я думав, — мовив я. — Невже твої партнери, з якими ти весь час дискутуєш про гроші, зовсім не усвідомлюють, що ви завжди замовчуєте найважливіше, — чи ви про все домовляєтесь наперед?

Він долив собі коньяку й запитально глянув на мене.

— Я хотів поговорити з тобою про твоє майбутнє.

— Одну хвилиночку, — перебив я його, — мене просто цікавить, як це робиться. От ви завжди говорите про проценти: десять, двадцять п’ять, п’ятдесят процентів, але ж ніколи не кажете, від якої суми ті проценти.

Він мовчки взяв чарку, випив коньяк, і коли потім глянув на мене, вираз обличчя у нього був майже дурнуватий.

— Що я хочу сказати? — вів я далі. — Бухгалтер з мене не бозна-який, але мені відомо, що сто процентів з пфеніга — буде пфеніг, тоді як п’ять процентів з одного мільярда становлять п’ятдесят мільйонів... Ти мене розумієш?

— Господи, — сказав він, — невже у тебе так багато вільного часу, щоб дивитися телепередачі?

— Так, — відповів я, — після тієї «історії», як ти її називаєш, я часто просиджую біля телевізора — це так приємно спустошує мене. Ніяких тобі думок, ні почуттів. А до того ж, коли бачишся з рідним батьком раз у три роки, то з радістю дивишся на нього хоча б на телеекрані, де-небудь у пивниці, сидячи в сутінках з кухлем пива в руках. Іноді я щиро пишаюсь тобою — до того ти спритно відводиш своїх партнерів од запитань про суму процента.

— Ти помиляєшся, — холодно зауважив він, — я нікого ні від чого не відводжу.

— А хіба не нудно жити без противників?

Він підвівся й окинув мене сердитим поглядом. Я теж підвівся на ноги. Ми стали обидва позаду своїх крісел, поклавши руки на спинки. Я засміявся і сказав:

— Як клоун, я, природно, цікавлюсь сучасними формами пантоміми. Одного разу, сидячи на самоті в задній кімнаті якоїсь пивниці, я вимкнув звук телевізора. Прекрасне видовище! Проникнення l’art pour l’art[15] у політику заробітної плати, в економіку. Шкода, що ти не бачив мого номера «Засідання спостережної ради».

— Я хочу тобі дещо сказати, — перебив мене батько. — Я говорив про тебе з Геннегольмом. Попросив його побувати на твоїх виступах і зробити для мене... певні висновки.

На мене раптом напали позіхи. Це було неввічливо, але я нічого вдіяти з собою не міг, хоча добре розумів, як це непристойно. Минулої ночі я спав погано, день видався жахливий. Коли за три роки вперше бачишся з батьком і, власне, вперше в житті серйозно з ним говориш, то позіхання, звичайно, найнедоречніше заняття. Я був дуже схвильований, але смертельно стомився і шкодував, що саме при ньому на мене напали позіхи. Уже саме прізвище Геннегольм діяло на мене як снотворне. Такі люди, як мій батько, завжди повинні мати все найкраще: найкращого в світі сердечника Дромерта, найкращого театрального критика Федеральної Республіки Геннегольма, найкращого кравця, найкраще шампанське, найкращі готелі, найкращих письменників... Це дуже нудно. Позіхаючи, я дійшов до судорог, мало не вивихнув щелепу. Те, що Геннегольм педераст, аж нічого не змінює — однак його прізвище викликав в мене позіхи. Серед педерастів трапляються дуже забавні люди, але саме забавні люди наводять на мене нудьгу, особливо ексцентрики, а Геннегольм не тільки педераст, але й ексцентричний. Він відвідував майже всі прийоми нашої матері і, розмовляючи з людьми, завжди підступав до них впритул, щедро обдаючи їх своїм диханням так, що співбесідники мимоволі брали участь у його останній трапезі. При нашій останній зустрічі — років чотири тому — від нього тхнуло картопляним салатом, і в атмосфері тих пахощів його кардинальська жилетка та медово-руді мефістофельські вусики вже більше не здавались мені екстравагантними. Він був дуже дотепний, це всі знали, і тому він мусив постійно сипати дотепами. Мабуть, важко так жити!

— Пробач, — мовив я, переконавшися, що перший приступ позіхів минув. — То що ж говорить Геннегольм?

Батько образився. Він завжди ображався, коли хтось при ньому давав собі волю, а мої позіхи зачепили його не суб’єктивно, а об’єктивно. Він похитав головою, як і тоді, коли я сів перед ним з повною тарілкою квасолі.

— Геннегольм стежив за твоїм розвитком з великим інтересом, він дуже доброзичливо ставиться до тебе.

— Такі індики ніколи не втрачають надії, — зауважив я, — це впертий народ.

— Облиш свої дурниці, — різко сказав батько, — тобі слід би радіти, що в особі такого впливового знавця можеш мати підтримку і опору.

— Я просто щасливий, — докинув я.

— Але в нього є чимало критичних зауважень до того, з чим ти досі виступав. Він вважає, що тобі слід відмовитись від усього п’єротичного в твоїх номерах, і хоча в тебе є хист арлекіна, було б шкода розпорошувати й на це твій талант, а як клоун — ти просто нічого не вартий. Твої перспективи вбачає він у послідовному повороті до пантоміми... Та чи ти взагалі слухаєш мене? — Голос його ставав дедалі різкішим.

— Будь ласка, не турбуйся, що я заплющив очі, — мовив я, — я чую кожне твоє слово, усе до останнього з цих розумних і слушних зауважень.

Коли він почав цитувати Геннегольма, я знову заплющив очі. Від цього мені стало так приємно, а крім того, не муляв очі темно-каштановий комод, що стояв біля стіни за батьковою спиною. Огидна коробка, яка своїм виглядом чимось нагадувала школу: вся темно-коричнева, ручки-пухирі чорні, а зверху замість прикраси — яскраво-жовта планка. Комод той Марі взяла з батьківського дому.

— Будь ласка, — мовив я стиха, — говори, говори далі.

Я був страшенно стомлений, у мене болів живіт, боліла голова, а стояв я за кріслом у такій судорожно-скарлюченій позі, що коліно стало пухнути ще більше. Закривши повіки, я побачив перед собою своє обличчя, яке бачив у дзеркалі тисячі разів у години тренування: цілком непорушне, все покрите білилом, ні брови, ні навіть вії не ворухнуться, я лиш поволі поводжу очима туди й сюди, мов полохливий кролик, щоб досягти ефекту, який критики типу Геннегольма назвали «дивовижною здібністю зображати тваринний розпач». А тепер я мертвий, на тисячі годин запертий віч-на-віч зі своїм обличчям — і нема вже можливості врятуватися в очах Марі.

— Та говори ж, — сказав я.

— Він порадив мені віддати тебе в науку до одного з кращих майстрів. На рік, на два або хоч на півроку. Геннегольм вважає, що тобі слід зосередитись, учитись і усвідомити себе до такої міри, поки ти знову станеш наївним. А головне — тренуватись, тренуватись і тренуватись і... Ти мене слухаєш? — Голос його, слава богу, пом’якшав.