Генри Миллер – Тропік Рака (страница 57)

Біля «Пале-Рояль» я запропонував зупинитися й чогось випити. Філлмор на мить завагався. Я зрозумів, що він переймається через неї, через обід, через прочухан, якого отримає.

— Заради Бога, — сказав я, — та забудь ти про неї хоч на трохи. Я збираюся замовити випивку і хочу, щоб ти її випив. Не турбуйся, я витягну тебе з цієї хуйні.

Я замовив два міцних віскі.

Побачивши, що несуть віскі, він знову усміхнувся до мене, немов дитина.

— До дна! — сказав я. — І замовимо ще по одному. Це піде тобі на користь. Мені начхати, що там говорять лікарі — цього разу все буде гаразд. Ну ж бо, до дна!

Він випив, і коли garçon зник, щоб наповнити наші склянки ще раз, поглянув на мене так, немов мав от-от розплакатися, неначе я був його єдиним другом на всій планеті. До того ж у нього трохи посмикувалися губи. Він хотів мені щось сказати, але не знав з чого почати. Я невимушено на нього поглянув, так немов не помічав його німе прохання, і, відсунувши вбік підставки для склянок та спершись на лікоть, щиро мовив: «Слухай сюди, Філлморе, чого ти насправді хочеш? Скажи мені!»

Залившись слізьми, він випалив: «Я хочу додому, до свого народу. Я хочу знову чути на вулиці англійську». Сльози стікали його обличчям. Він навіть не намагався їх витерти. Він просто плакав далі. Боже, подумав я, від цього його напевне попустить. Добре хоч раз у житті побути цілковитим боягузом. Щоб ось так виплакатись. Прекрасно! Прекрасно! Мені було так приємно дивитися на нього в такому стані, що я відчув себе спроможним вирішити будь-яку проблему. Я почувався хоробрим і рішучим. У мене в голові одразу зринули тисячі ідей.

— Послухай, — сказав я, нахилившись до нього ще ближче, — якщо все справді так, чому б тобі це не зробити… чому б тобі не поїхати? Знаєш, що б я зробив, якби був на твоєму місці? Я поїхав би сьогодні. Так, заради Бога, саме так… Я поїхав би негайно, навіть не попрощавшись із нею. Власне, для тебе це єдиний спосіб поїхати — вона ж не дозволить тобі з нею розпрощатися. І ти це знаєш.

Garçon приніс віскі. Я дивився, як він із розпачливим завзяттям потягнувся вперед і підніс склянку до губ. Я помітив в його очах проблиск надії — далекий, дикий, відчайдушний. Мабуть, він уже бачив, як пливе через Атлантику. Для мене це видавалося дуже простим, як перевернути колоду. Всі деталі швидко прокручувалися в моїй голові. Я вже знав кожен наступний крок. Голова була ясна як день.

— Чиї це гроші в банку? — запитав я. — Її батька чи твої?

— Мої! — вигукнув він. — їх надіслала моя матір. Не хочу я її клятих грошей.

— Пречудово! — мовив я. — Слухай, я пропоную взяти таксі й повернутися в банк. Знімемо все до останнього цента. Тоді поїдемо до Британського консульства й отримаємо візу. Сьогодні ж увечері ти сядеш у потяг до Лондона. А з Лондона першим кораблем відпливеш до Америки. Я пропоную зробити так, бо тоді тобі не потрібно буде хвилюватися, що вона тебе вистежить. Вона нізащо не здогадається, що ти поїхав через Лондон. Якщо вона візьметься тебе шукати, то найперше поїде в Гавр або в Шербур… І ще одне — ти не повертатимешся за речами. Залишиш усе тут. Нехай тішиться. Своїми французькими мізками вона ніколи не додумається, що ти звітрився без валізи та багажу. Це ж неймовірно. Француз ніколи про таке навіть і не подумав би… хіба що був би таким же схибленим, як ти.

— Маєш рацію! — сказав він. — Я ніколи про таке й не думав. До того ж ти зможеш пізніше їх мені надіслати — якщо вона, звісно, віддасть! Проте зараз це не має значення. Боже, я ж не маю навіть капелюха!

— Навіщо тобі капелюх? Коли приїдеш у Лондон, зможеш купити собі все, що потрібно. А зараз треба лише поквапитися. Необхідно дізнатися, о котрій вирушає поїзд.

— Слухай, — сказав він, сягнувши рукою по гаманець, — я в усьому покладаюся на тебе. Ось, візьми це й роби все, що необхідно. Я занадто кволий… У мене паморочиться в голові.

Я взяв гаманець і вийняв гроші, які Філлмор щойно зняв у банку. Біля узбіччя стояло таксі. Ми заскочили в машину. З Північного вокзалу поїзд вирушав приблизно о четвертій. Я все прораховував — банк, консульство, «Амерікен Експресе», вокзал. Чудово! Повинні встигнути.

— А тепер стули пельку! — сказав я. — І зберігай спокій! Бляха, через кілька годин ти перетинатимеш канал. А ввечері вже гулятимеш по Лондону й удосталь наслухаєшся англійської. Завтра вийдеш у відкрите море, а тоді, клянусь Богом, ти знову станеш вільною людиною і зможеш начхати на все, що трапиться далі. Поки допливеш до Нью-Йорка, усе це здаватиметься не більше, ніж страшним сном.

Від моїх слів Філлмор так розхвилювався, що його ноги почали судомно рухатися, немов він намагався бігти прямо в таксі. У банку в нього так тремтіли руки, що він ледве спромігся написати своє ім’я. Це було єдине, що я не міг зробити за нього, — поставити підпис. Але думаю, що за потреби я посадив би його на унітаз і підтер би йому сраку. Я був рішуче налаштований відправити його звідси, навіть якби для цього мені довелося скласти його вдвоє й запхати до валізи.

Ми прибули в Британське консульство під час обідньої перерви, і там все було зачинене. Потрібно було зачекати до другої. Щоб згаяти час, я не вигадав нічого кращого, ніж поїсти. Філлмор, звісно ж, був неголодний. Він запропонував з'їсти по сендвічу. «До пизди той сендвіч! — сказав я. — Ти пригостиш мене хорошим обідом. Для тебе це остання нагода добряче тут поїсти — можливо, надовго». Я відвів його до затишного маленького ресторанчика й замовив ситний обід. Я обрав найкраще вино в меню, незважаючи на ціну чи смак. У мене в кишені лежали всі його гроші — мені здавалося, що їх там ціла купа. Можу впевнено сказати, що я ще ніколи не тримав такої суми в руках одночасно. Розплачуватися тисячофранковою банкнотою було справжнім задоволенням. Спершу я підніс її до світла, щоб роздивитися гарний водяний знак. Прекрасні гроші! Одна з небагатьох речей, які французи вміють робити на диво добре. До того ж із хорошим художнім смаком, неначе вони відчувають глибоку любов навіть до самого символу.

Поївши, ми перебралися до кафе. Я замовив шартрез і каву. Чому ні? І розміняв ще одну банкноту — цього разу п’ятсотфранкову. Це була чиста нова хрустка купюра. Приємно мати справу з такими грошима. Офіціант видав мені решту брудними старими купюрами, де-не-де підклеєними папером; тепер у мене була пачка п’яти- та десятифранкових банкнот, а також купа дріб'язку. Діряві китайські гроші. Я більше не мав для них вільних кишень. У моїх брюках було повно монет і купюр. Також мені було трохи незручно діставати усі ці гроші на очах у інших людей. Я боявся, що нас можуть сприйняти за якихось бандитів.

Коли ми приїхали до «Амерікен Експресе», виявилося, що в нас лишилося збіса мало часу. Британці зі своєю звичною пердливою метушнею змусили нас понервувати. Натомість тут усі літали, мов на колесах. Вони робили все настільки швидко, що доводилося переробляти двічі. Коли всі чеки було вже підписано, скріплено й складено в гарненькій маленькій папці, виявилося, що Філлмор поставив підпис не там, де треба. Не лишалося нічого іншого, окрім як повторити все спочатку. Я стояв над ним, поглядаючи одним оком на годинник і пильнуючи за кожним рухом його ручки. Складно було розлучатися з грошима. Дякувати Богу, не з усіма, але з великою частиною. У мене в кишені лишилося приблизно 2 500 франків. Я кажу «приблизно». Тепер я вже не рахував гроші франками. Сотнею-двома більше, сотнею-двома менше — чорт забирай, це вже не мало для мене жодного значення. Що ж до Філлмора, то він робив усе немов у трансі. Він не знав, скільки в нього було грошей. Він знав лиш те, що має щось відкласти для Жинетт. Він іще не визначився, скільки саме, — ми мали розібратися з цим дорогою до вокзалу.

Через поспіх і хвилювання ми забули поміняти всі гроші. Однак ми вже сиділи в таксі і не могли дозволити собі втратити бодай хвилину. Потрібно було з'ясувати, скільки ж їх у нас лишилося. Ми квапливо спорожнили кишені й почали складати купюри у стоси. Деякі впали на підлогу, деякі лежали на сидінні. Це було приголомшливе видовище. Ми мали французькі, американські та англійські банкноти. А на додачу ще й купу дріб'язку. Мені захотілося згребти монети й викинути їх у вікно — просто щоб спростити нам завдання. Зрештою ми все розсортували; він забрав англійські та американські гроші, а французькі я залишив собі.

Тепер ми мали швидко вирішити, що робити з Жинетт — скільки їй дати, що їй сказати й таке інше. Він намагався вигадати якусь гарну історію, яку я мав їй розповісти, — не хотів розбивати їй серце тощо. Я мусив різко його обірвати.

— Не турбуйся про те, що їй сказати, — мовив я. — Залиш це мені. Скільки ти збираєшся їй лишити — ось що треба вирішити. Хоча навіщо взагалі їй щось лишати?

Це подіяло на нього так, немов йому під сраку підклали бомбу. Він розридався. І то як! Ще гірше, ніж раніше. Я вже подумав, що він знепритомніє в мене на руках. Не задумуючись ні на мить, я сказав: «Гаразд, віддаймо їй усі французькі гроші. Цього їй має вистачити на якийсь час».

— Скільки там? — кволо запитав він.

— Не знаю, приблизно 2000 франків чи близько того. У будь-якому разі більше, ніж вона заслуговує.