Генри Миллер – Тропік Рака (страница 59)

Після того як усе це тихо просіялося крізь мою свідомість, мене охопив цілковитий спокій. У цьому місці, де річка мирно снує поміж нагромадження пагорбів, земля настільки просякла минулим, що як би далеко не сягав твій розум, її вже ніяк не вдасться відділити від людської історії. Боже, в мене перед очима замерехтів такий золотий спокій, що лише невротику могло спасти на думку відвернути погляд. Сена тече так тихо, що заледве можна помітити її присутність. Вона завжди на своєму місці, тиха й ненав'язлива, немов велика артерія, що тягнеться крізь людське тіло. У неймовірному спокої, який мене охопив, мені здалося, ніби я здерся на вершину високої гори і якийсь час зможу роззиратися довкола, намагаючись осягнути значення цього ландшафту.

Люди — дивна флора та фауна. Здалеку вони здаються нікчемними; зблизька цілком здатні виявитися потворними та сповненими злоби. Понад усе їм потрібно мати достатньо простору — простір для них навіть важливіший за час.

Сонце сідає. Я відчуваю, як ця річка тече крізь мене, — її минуле, її прадавній ґрунт, мінливий клімат. Пагорби лагідно згромадилися довкола неї — її напрямок визначено.