Генри Миллер – Тропік Рака (страница 58)

— Господи! Не кажи цього! — заблагав він. — Зрештою, я ж по-свинськи її кидаю. Батьки ніколи її не приймуть. Ні, віддай їй гроші. Чорт забирай, віддай їй усе… Мені начхати, скільки там.

Він дістав хустинку, щоб витерти сльози.

— Нічого не можу з собою вдіяти, — сказав він. — Для мене це занадто.

Я змовчав. Раптом він витягнувся на весь зріст — я вже подумав, що в нього почався напад чи щось таке — і сказав: «Господи, думаю, мені треба повернутися. Я маю повернутися і з усім змиритися. Якщо з нею щось трапиться, я собі цього не пробачу». Для мене це було різким ударом.

— Господи! — скрикнув я. — Ти не можеш цього зробити! Тільки не тепер. Вже занадто пізно. Ти сядеш у поїзд, а про неї попіклуюся я. Подамся до неї, щойно ти від’їдеш. Дурню ти нещасний, якби вона запідозрила, що ти спробуєш від неї втекти, вона б тебе вколошкала, невже ти цього не розумієш? Тобі вже не можна повертатися. І крапка.

«В будь-якому разі, що може такого трапитися? — думав я. — Вона себе вб’є?»

Tant mieux[165].

Коли ми прибули на вокзал, нам ще потрібно було згаяти якихось дванадцять хвилин. Я не наважувався одразу з ним попрощатися. Я вже бачив, як він, у його спантеличеному стані, в останню хвилину вискакує з поїзда і мчить до неї. Будь-що могло змінити його наміри. Навіть найменша соломинка. Тож я потягнув його в бар через дорогу й сказав: «А тепер ти вип’єш перно — своє останнє перно, і я за нього заплачу… твоїми грошима».

Чомусь мої слова змусили його поглянути на мене з тривогою. Він зробив великий ковток перно, а тоді, повернувшись до мене, мов поранений пес, мовив: «Я знаю, що не варто довіряти тобі всі ці гроші, але… але… Ох, що ж, зроби як вважатимеш за потрібне. Я лише не хочу, щоб вона себе вбила, ось і все».

— Вбила себе? — перепитав я. — Тільки не вона! Ти, мабуть, зависокої про себе думки, якщо можеш в таке повірити. А щодо грошей, то хоч мені й до чортиків не хочеться їх віддавати, обіцяю тобі, що одразу піду на пошту й перекажу їх їй телеграфом. Бо якщо вони залишаться у мене хоч на хвилину довше, ніж необхідно, то я за себе не ручуся.

Кажучи це, я помітив обертальну стійку з купою листівок. Взяв одну — на ній була зображена Ейфелева вежа — і змусив його написати кілька слів.

— Напиши їй, що ти відпливаєш. Напиши, що кохаєш її і що надішлеш їй запрошення, щойно прибудеш… Коли буду на пошті, я відправлю це їй через pneumatique[166]. А сьогодні ввечері ще й зустрінуся з нею. Усе буде як годиться, ось побачиш.

Після цього ми подалися через дорогу до вокзалу. Залишалося всього дві хвилини до відбуття. Я вирішив, що тепер уже можна попрощатися. Біля брами я поплескав його по спині й вказав на потяг. Я не потис йому руку — він би залив мене шмарклями. Я просто сказав: «Поквапся! Він від'їжджає за хвилину». Тоді розвернувся і рушив геть. Я навіть не озирнувся, щоб пересвідчитися, чи він сів у поїзд. Побоявся.

Відправляючи Філлмора, я насправді навіть не думав про те, що робитиму, коли його врешті спекаюся. Я наобіцяв йому купу всього, але зробив це лише для того, щоб його заспокоїти. Мужності побачитися з Жинетт у мене було не більше, ніж у нього. Мене й самого почала охоплювати паніка. Усе трапилося так швидко, що було неможливо оцінити ситуацію загалом. З вокзалу я вийшов у стані якогось маревного заціпеніння — з листівкою в руці. Я зупинився під ліхтарем і перечитав текст. Звучало безглуздо. Я перечитав ще раз, аби переконатися, що це не сон, а тоді розірвав її на дрібні шматочки й викинув у стічну канаву.

Я тривожно роззирнувся, немов і справді десь очікував побачити Жинетт, яка женеться за мною з томагавком. Проте ніхто мене не переслідував. Я неквапливо рушив до площі Лафаєт. Як я вже казав, день був просто чудовий. Вгорі вітер гнав легкі пухкі хмаринки. Тріпотіли навіси. Ще ніколи Париж не здавався мені таким гарним; я майже пошкодував, що відправив нещасного телепня додому. На площі Лафаєт я сів навпроти церкви і втупився поглядом у вежу з годинником; вона не була архітектурним шедевром, але цей синій колір на циферблаті завжди мене заворожував. Сьогодні він був ще синішим, ніж зазвичай. Я не міг відвести від нього очей.

Якщо він не настільки божевільний, щоб написати їй листа й усе пояснити, Жинетт ніколи не дізнається, що трапилося. І навіть якби вона довідалася, що він залишив їй 2 500 франків, то не зуміє цього довести. Я завжди зможу сказати, що він усе це вигадав. Якщо людина достатньо божевільна, щоб податися геть, навіть не прихопивши з собою капелюха, то вона достатньо божевільна й для того, щоб вигадати історію про 2 500 франків чи скільки їх там лишилося. А й справді — скільки? Мої кишені ледь не проривалися від їхньої ваги. Я все вийняв і ретельно перерахував. Виявилося рівно 2 875 франків і 35 сантимів. Більше, ніж я думав. Потрібно було позбутися 75 франків і 35 сантимів. Я хотів мати круглу суму — рівно 2 800 франків. Раптом я побачив, як біля узбіччя зупинилося таксі. З нього вийшла жінка, тримаючи на руках білого пуделя; собака саме сцяв на її шовкову сукню. Мені стало прикро від самої думки про те, що хтось їздить на прогулянку автомобілем зі своїм псом. Я не гірший за її собаку, сказав я собі, а тоді подав знак водієві й наказав покатати мене Булонським Лісом. Він поцікавився, куди саме мене відвезти.

— Куди завгодно, — мовив я. — Проїдь через Булонський Ліс, об'їдь його довкола і не квапся, я нікуди не поспішаю.

Я відкинувся на сидінні й спостерігав, як повз нас пролітають будинки, зазубрені дахи, димарі, кольорові стіни, туалети, запаморочливі carrefours[167]. Проїжджаючи «Рон-Пуен», я вирішив зазирнути всередину й відлити. Невідомо ж, що може трапитися у Лісі. Я сказав водію зачекати. Вперше в житті на мене чекав автомобіль, доки я ходив у туалет. Скільки це могло б коштувати? Не так вже й багато. З тим, що лежало в моїх кишенях, на мене могло б чекати й і два таксі.

Я уважно оглянув увесь заклад, але не побачив нічого вартісного. Мені хотілося чогось свіжого й іще не вживаного — чогось із Аляски або Віргінських островів. Чистої свіжої мохнатки з приємним природним ароматом. Не варто й казати, що довкола не було нічого такого. Я не надто розчарувався. Мені було похуй, чи знайду я щось, чи ні. Головне — ніколи занадто не перейматися. На все свій час.

Ми проїхали повз Тріумфальну арку. Кілька туристів ошивалися біля могили Невідомому Солдату. Коли ми їхали крізь Булонський Ліс, я розглядав усіх цих багатих пизд, які проїжджали повз у своїх лімузинах. Вони робили це так, немов і справді кудись прямували. Хоча насправді, звісно, просто намагалися надати собі поважного вигляду — показати світу, як плавно котяться їхні «роллс-ройси» та «іспано-суїзи». Всередині мене все рухалося ще плавніше, ніж будь-який «роллс-ройс». Немов усе моє нутро було встелене оксамитом. Оксамитова кора головного мозку й оксамитовий хребет. Оксамитове колісне мастило, а що?! Як чудово мати в кишені гроші хоча б на пів години й просирати їх, немов п’яний моряк. Почуваєшся так, ніби тобі належить увесь світ. І найкраще те, що ти навіть не знаєш, що з ним робити. Ти можеш просто розвалитися на сидінні, і нехай лічильник крутиться, мов скажений, можеш насолоджуватися вітром, що розвіває твоє волосся, можеш зупинити машину й чогось випити, можеш залишити великі чайові й велично піти, неначе робиш так щодня. Але ти не в змозі влаштувати революцію. Ти не в змозі вимити весь бруд зі свого нутра.

Коли ми дісталися «Порт д’Отей», я наказав водію прямувати до Сени. Біля Севрського мосту я вийшов і подався уздовж річки до віадуку Отей. У цьому місці Сена не ширша за струмок, і дерева підходять до самого берега. Вода була зеленою й дзеркальною, особливо біля протилежного берега. Час від часу з пихтінням пропливали баржі. Купальники в трико стояли на траві й засмагали. Усе здавалося таким близьким і немов пульсувало, тріпочучи в яскравому світлі.

Проходячи повз відчинений шинок, де продавали пиво, я побачив гурт велосипедистів, які сиділи за столиком. Я сів неподалік і замовив собі demi[168]. Слухаючи їхню балаканину, я на мить згадав про Жинетт. Я уявив, як вона роздратовано снує кімнатою, рве на собі волосся, рюмсає й реве у властивій їй тваринній манері. Я уявив його капелюх на вішаку. Мені стало цікаво, чи підійде мені його одяг. Він мав пальто-реглан, яке мені особливо подобалося. Що ж, тепер він уже в дорозі. Невдовзі під ним розгойдуватиметься палуба корабля. Англійська! Він же хотів почути англійську мову. Яка чудова ідея!

Раптом мені спало на думку, що, якщо я забажаю, то й сам можу податися до Америки. Це ось вперше мені трапилася така нагода. Я запитав себе: «Ти хочеш поїхати?» Але відповіді не було. Мої думки полинули вдалечінь, до моря, до іншого берега, на який я колись кидав свій останній погляд і бачив, як у хмарах сніжинок розчиняються хмарочоси. Я знову побачив, як вони стриміють у небо, такі ж примарні, якими я їх полишив. Побачив світло, що повільно повзе їхніми ребрами. Я побачив перед собою все місто, від Гарлема до Беттері, вулиці, які заполонили мурахи, надземку, якою мчать поїзди, театри, з яких виходять люди. У мене також невиразно промайнула думка про те, як там ведеться моїй дружині.