Генри Миллер – Тропік Рака (страница 55)

Можливо, я б і поїхав — однак не припускав навіть думки, щоб вирушати туди разом із ними. Я попросив їх зачекати внизу, доки я одягнуся, сподіваючись, що за цей час вигадаю яку-небудь відмовку. Проте вони не захотіли виходити з кімнати. Вони сіли й почали спостерігати, як я вмиваюся та одягаюся, немовби бачили таке щодня. Посеред зборів раптом з’явився Карл. Я швидко пояснив йому ситуацію англійською, і тоді ми вигадали, ніби на мене чекає важлива робота. Однак, аби трохи підсолодити пілюлю, дістали вино й почали розважати їх, показуючи книжку з непристойними малюнками. Іветт одразу ж втратила будь-яке бажання їхати до château. Вони з Карлом пречудово порозумілися. Коли настав час вирушати, Карл зголосився поїхати до château разом із ними. Він вважав, що буде весело подивитися на Філлмора, який походжає туди-сюди серед купи психів. А ще він захотів побачити божевільню. Тож вони й поїхали, дещо захмелілі і з пречудовим настроєм.

За весь час, поки Філлмора тримали в château, я жодного разу так до нього й не навідався. У цьому не було потреби, адже Жинетт регулярно до нього їздила й переказувала мені всі новини. Вона говорила, що лікарі сподівалися за кілька місяців поставити його на ноги. Вони вважали, що це лише наслідки алкогольного отруєння — не більше. Звісно, у нього був трипер, але його не так складно вилікувати. Наскільки вони могли встановити, на сифіліс він не хворів. Це вже щось. Тож для початку вони застосували шлунковий зонд. Йому ретельно прочистили організм. На якийсь час Філлмора охопила така слабкість, що він не міг встати з ліжка. До того ж у нього була депресія. Він казав, що не бажає одужувати, що хоче померти. І повторював ці нісенітниці так наполегливо, що зрештою лікарі стривожилися. Думаю, якби він вчинив самогубство, це зашкодило б репутації закладу. Так чи інакше, вони вдалися до психотерапії. І час від часу виривали йому зуби, один за одним, аж поки у нього не залишилося жодного. Після цього він мав би почуватися добре, втім, як не дивно, цього не трапилося. Його настрій став ще гнітючішим. А тоді у нього почало випадати волосся. Зрештою, у Філлмора розвинулася параноя — він став звинувачувати лікарів у чому завгодно, наполегливо допитувався, яке право вони мали його утримувати, що він такого накоїв, що б дало їм підставу тримати його тут під замком тощо. Після жахливих нападів пригніченості він несподівано ставав бадьорим і погрожував висадити весь заклад у повітря, якщо вони його не випустять. А найгірше, принаймні на думку Жинетт, полягало в тому, що він взагалі передумав із нею одружуватися. Він так прямо й сказав їй, що не збирається з нею одружуватися, і якщо вона настільки божевільна, щоб народити, то буде піклуватися про дитину самотужки.

Лікарі вважали це добрим знаком. Сказали, що Філлмор одужує. Жинетт, звісно ж, думала, що в нього ще більше поїхав дах, однак молилася, щоб його виписали, аби мати змогу відвезти його за місто, у тихе й спокійне місце, де він зміг би повністю прийти до тями. Тим часом до Парижа приїхали її батьки й навіть відвідали свого майбутнього зятя в château. Керуючись здоровим глуздом, вони, вочевидь, дійшли висновку, що для їхньої доньки краще вже мати божевільного чоловіка, аніж не вийти заміж узагалі. Батько гадав, що зможе підшукати Філлмору якусь роботу на фермі. Він сказав, що зрештою Філлмор не такий вже й поганий хлопець. Дізнавшись від Жинетт, що у батьків Філлмора є гроші, він став іще поблажливішим і почав виявляти ще більше розуміння.

Все складалося якнайкраще. Жинетт на якийсь час повернулася з батьками в провінцію. Іветт регулярно навідувалася в готель до Карла. Вона думала, що він — редактор газети. Потроху вона ставала дедалі відвертішою. Якось, добряче набравшись, вона розповіла нам, що Жинетт завжди була звичайною хвойдою, що вона — просто кровопивця, що ніколи ще не була вагітною та й зараз не вагітна. Щодо всього іншого ми з Карлом не мали жодних сумнівів, хоча з приводу вагітності були невпевнені.

— Звідки ж у неї таке пузо? — поцікавився Карл.

Іветт розсміялася.

— Мабуть, велосипедним насосом накачала, — сказала вона. — Ні, якщо серйозно, — додала Іветт, — то пузо від випивки. Вона ж п’є, як верблюд. Коли повернеться з села, побачите, її ще більше рознесе. Її батько — п’яниця. Жинетт — також випивоха. Так, можливо, вона й підхопила трипер — але вона не вагітна.

— Але чому вона хоче з ним одружитися? Вона що, справді його кохає?

— Кохає? Тьху! Жинетт — безсердечна. Вона хоче, щоб про неї хтось піклувався. Жоден француз із нею не одружиться — на неї в поліції заведене досьє. Ні, він їй потрібен тому, що йому не вистачає клепки усе про неї дізнатися. Батькам вона більше не потрібна — вона їх знеславила. Але якщо їй вдасться вийти заміж за багатого американця, тоді все налагодиться… Можливо, ви думаєте, що вона його хоч трошки любить, га? Та ви її не знаєте. Коли вони жили разом у готелі, вона приводила до себе чоловіків, поки Філлмор був на роботі. Казала, що він не дає їй достатньо грошей. Що він — скнара. Те хутро, яке вона носила, — вона сказала, що їй його подарували батьки, так? Наївний дурень! Та я бачила, як вона приводила чоловіка в готель навіть тоді, коли він сам був там. Вона повела того чоловіка в кімнату поверхом нижче. Я на власні очі це бачила. І що то був за чоловік! Старий непотріб! У нього навіть не встав!

Якби після виписки з лікарні Філлмор повернувся в Париж, можливо, я б і попередив його щодо Жинетт. Поки він перебував під наглядом, мені здавалося, що отруювати йому мозок наклепами Іветт — не найкраща ідея. Однак, вийшовши з château, він одразу поїхав до батьків Жинетт. Там його таки вмовили прилюдно з нею заручитися, хоч сам він цього аж ніяк не хотів. Оголошення про весілля надрукували в місцевих газетах, а для друзів родини влаштували невеликий бенкет. Філлмор скористався цією ситуацією й почав вдаватися до найрізноманітніших витівок. І хоча він прекрасно тямив, що робить, однак прикидався, ніби й досі трохи слабий на голову. Наприклад, він позичав у тестя автомобіль і розсікав околицями сам-самісінький; якщо натрапляв на приємне містечко, то залишався там і досхочу розважався, аж поки по нього не приїжджала Жинетт. Іноді вони з тестем їздили разом, — нібито на рибалку, — і від них кілька днів не було жодної звістки. Він став надзвичайно примхливим і вимогливим. Думаю, він вирішив дістати від свого становища максимум задоволення.

Коли Філлмор повернувся з Жинетт до Парижа, то мав цілком новий гардероб і повні кишені грошей. Він був веселий, здоровий на вигляд і мав чудову засмагу. Як на мене, він був свіжим, мов ягода. Але щойно ми здихалися Жинетт, він розповів, як усе насправді. Він втратив роботу й витратив майже всі свої гроші. Приблизно через місяць вони мали одружитися. Наразі грошима їх забезпечували її батьки.

— Щойно я потраплю до їхніх пазурів, — сказав він, — то стану для них звичайним рабом. Її батько думає відкрити для мене канцелярську крамницю. Жинетт спілкуватиметься з покупцями, заправлятиме грошима тощо, тоді як я сидітиму в задній кімнаті й писатиму — чи робитиму щось схоже. Можеш собі уявити, що я до кінця життя просиджу в підсобці в канцелярській крамниці? Жинетт вважає, що це прекрасна ідея. Їй подобається мати справу з грошима. Однак я ліпше повернуся в château, ніж погоджуся на таке.

Тим часом він, звісно ж, вдавав, що у них усе як по маслу. Я спробував переконати його повернутися до Америки, але Філлмор не хотів цього навіть чути. Він сказав, що зграї безграмотних селюків не вдасться вигнати його з Франції. Він подумував про те, щоб зникнути кудись на якийсь час, а тоді винайняти квартиру на околиці міста, де він навряд чи колись із нею зустрінеться. Але ми одразу ж вирішили, що це неможливо: у Франції не вийде сховатися так, як в Америці.

— Можеш на якийсь час переїхати до Бельгії, — запропонував я.

— Але чим я зароблятиму на життя? — одразу запитав він. — У цих клятих країнах неможливо знайти роботу.

— То чому б тобі не одружитися з нею, а тоді не розлучитися? — поцікавився я.

— А тим часом вона народить дитину. Хто тоді піклуватиметься про дитя, га?

— Звідки ти знаєш, що в неї взагалі буде дитина? — запитав я, вирішивши, що настав час розкрити карти.

— Звідки я знаю? — перепитав він. Схоже, він не розумів, до чого я веду.

Я коротко переказав йому розповідь Іветт. Він ошелешено мене слухав. Зрештою перебив.

— Не варто в це вдаватися, — сказав Філлмор. — Я знаю, що в неї буде дитина. Я чув, як вона там штовхається. Іветт — паскудна хвойда. Розумієш, я не хотів тобі про це казати, але до того, як потрапити в лікарню, я також трохи мутив з Іветт і підкидав їй грошенят. Коли ж настала криза, я більше не міг цього робити. Я подумав, що достатньо зробив для них обох… Тому вирішив спершу попіклуватися про себе. Через це Іветт розізлилася. Вона сказала Жинетт, що помститься мені… Ні, хоч я й хотів би, щоб її слова виявилися правдою. Тоді мені було б легше з цього всього виплутатися. Однак зараз я у пастці. Я пообіцяв одружитися з Жинетт і тепер мушу це зробити. Не знаю, що трапиться зі мною потім. Вони тримають мене за яйця.

Оскільки вони поселилися в тому самому готелі, що й я, то я так чи інакше мусив частенько з ними бачитися. Майже щодня ми вечеряли разом, чому, звісно ж, передували кілька чарок перно. Впродовж усієї вечері вони гучно сварилися. Я почувався ні в сих ні в тих, адже іноді мені доводилося ставати на його бік, а іноді навпаки. Наприклад, однієї неділі ми перемістилися після обіду в кафе на розі бульвару Едґара Кіне. Цього разу все складалося навдивовижу добре. Ми сиділи за столиком усередині, одне біля одного, спиною до дзеркала. Мабуть, у Жинетт трапився напад пристрасті чи щось таке, бо вона раптом стала сентиментальною й почала пригортати й цілувати його на очах у всіх, як це притаманно французам. Вони саме припинили обійматися, коли Філлмор сказав щось про її батьків, що вона потрактувала як образу. Її щоки одразу ж спалахнули від гніву. Ми спробували її заспокоїти, говорячи, що вона неправильно зрозуміла його слова, аж раптом Філлмор щось пошепки сказав мені англійською — щось на кшталт того, що нам потрібно її улестити. Цього виявилося достатньо, щоб вона цілком втратила над собою контроль. Вона сказала, що ми з неї глузуємо. Я відповів їй, можливо, трохи зарізко, через що вона роздратувалася ще більше, а тоді спробував вставити слово Філлмор. «Ти — надто запальна», — мовив він і хотів погладити її по щоці. Але вона подумала, що він підняв руку, аби дати їй ляпаса, і з тріском заїхала йому своєю великою селянською рукою по щелепі. Якусь мить він не міг оговтатися. Він не очікував такого удару, і до того ж йому було боляче. Я побачив, як його обличчя зблідло, а наступної секунди він підвівся й так приклався до неї долонею, що Жинетт ледь не звалилася на підлогу. «Ось!