Генри Миллер – Тропік Рака (страница 54)

— Вона живе тут, у готелі, — сказав Карл. — На третьому поверсі. Хочеш піти до її кімнати? Я про все домовлюся.

Я не знав, чи й справді хочу, однак коли побачив, як вони з Карлом знову взялися за пестощі, то вирішив, що таки хочу. Спершу я запитав її, чи вона не надто втомлена. Безглузде запитання. Хвойда ніколи не буває занадто втомлена, щоб розсунути ноги. Деякі можуть навіть заснути, доки ти їх дереш. У будь-якому разі ми домовилися піти до неї. Так мені не доведеться платити раігопу за ніч.

Уранці я винайняв кімнату, вікна якої виходили на невеличкий парк, де завжди обідали люди-сендвічі. Опівдні я завітав до Карла, щоб разом поснідати. Поки мене не було, у них з Ван Норденом з’явилася нова звичка — щодня снідати в «Куполь».

— Чому в «Куполь»? — поцікавився я.

— Чому в «Куполь»? — перепитав Карл. — Тому що в «Куполь» будь-якої години подають вівсянку, а від вівсянки можна нормально просратися.

— Ага, зрозумів, — відказав я.

Тож усе повернулося на круги своя. Втрьох ми ходили на роботу й разом поверталися додому. Дріб’язкові розбіжності, незначне суперництво. Ван Норден і досі надокучав розмовами про своїх пизд і про те, що йому потрібно вимити бруд зі свого нутра. Хіба що тепер він знайшов нову розвагу. Він виявив, що набагато простіше мастурбувати. Я був просто вражений, коли він мені про це розповів. Мені й на думку не спадало, що такий, як він, може задовольнити себе дрочінням. А ще більше я здивувався, коли Ван Норден розказав, як саме він це робить. За його словами, він винайшов новий «трюк». «Береш яблуко, — каже він, — і вирізаєш серцевину. Тоді намащуєш всередині яким-небудь прохолодним кремом, таким, щоб одразу не розтанув. Спробуй якось! Спершу тобі взагалі дах зірве. В будь-якому разі це дешево, і не потрібно витрачати багато часу».

— До речі, — каже він, змінюючи тему, — той твій друг, Філлмор, потрапив до лікарні. Думаю, він збожеволів. В будь-якому разі так сказала його дівчина. Поки тебе тут не було, він, знаєш, почав зустрічатися з француженкою. Вони страшенно сварилися. Вона така велика, здорова сука, трохи дика. Я б не проти з нею переспати, але боюся, що вона видряпає мені очі. Він завжди ходив із подряпинами на руках та обличчі. У неї також іноді були синці — принаймні раніше. Ти ж знаєш, які вони, ці французькі пизди, — коли закохаються, втрачають глузд.

Вочевидь, тут багато всього трапилося, поки мене не було. Мені було шкода чути таке про Філлмора. Чорт забирай, він добре до мене ставився. Попрощавшись із Ван Норденом, я одразу стрибнув у автобус і поїхав до лікарні.

Мабуть, там іще не вирішили, чи він остаточно з’їхав з глузду, чи ні, оскільки я знайшов його на верхньому поверсі у приватній палаті, де він насолоджувався всіма привілеями звичайного пацієнта. Коли я приїхав, він щойно повернувся з душу. Побачивши мене, Філлмор розплакався. «Всьому кінець, — одразу ж мовив він. — Вони кажуть, що я — божевільний, і можливо, у мене ще й сифіліс. Кажуть, що в мене манія величі». Він упав на ліжко й почав тихо схлипувати. Через якийсь час підвів голову й усміхнувся — мов пташка, яка щойно прокинулася. «Навіщо вони поселили мене в таку дорогу палату? — запитав він. — Чому не переведуть до загальної або в дурку? Я не маю змоги винаймати таку палату. У мене лишилося всього п’ятсот доларів».

— Саме тому тебе тут і тримають, — сказав я. — Щойно в тебе закінчаться гроші, тебе швиденько переведуть. Не переймайся.

Мабуть, мої слова справили на нього неабияке враження, адже не встиг я договорити, як він простягнув мені свій годинник і ланцюжок, гаманець, значок студентського братства тощо. «Збережи їх, — мовив він. — Ці падлюки обберуть мене до нитки». А тоді несподівано розсміявся таким дивним, безрадісним сміхом, почувши який одразу починаєш вірити, що людина не при своєму розумі, навіть якщо насправді це не так. «Знаю, ти подумаєш, що я божевільний, — сказав він, — але я хочу спокутати свою провину. Я хочу одружитися. Розумієш, я не знав, що в мене трипер. Я заразив її трипером, а потім вона ще й залетіла. Я сказав лікарю, що мені байдуже, що зі мною станеться, але я хочу, щоб спершу він дозволив мені одружитися. А він усе вмовляє мене зачекати, доки мій стан покращиться, — проте я знаю, що краще вже не стане. Це кінець».

Почувши від нього таке, я не зміг стримати сміх. Я не міг зрозуміти, що з ним трапилося. Так чи інакше, мені довелося пообіцяти, що побачуся з його дівчиною й усе їй поясню. Він хотів, аби я приглянув за нею, аби її втішив. Сказав, що може мені довіряти й таке інше. Щоб заспокоїти його, я з усім погоджувався. Як на мене, він не був схожим на божевільного — радше на загнаного в кут. Типова для англосаксонців криза. Моральні принципи, що вирвалися з-під контролю. Мені було досить цікаво побачити цю дівчину, щоб довідатися про все з перших вуст.

Я відшукав її наступного дня. Вона мешкала в Латинському кварталі. Щойно вона зрозуміла, хто я, — стала надзвичайно привітною. Сказала, що її звати Жинетт. Доволі дебела, з широкими кістками, здорова, сільської зовнішності, з напівзогнилим переднім зубом. Вона пашіла життям, і в її очах палав божевільний вогник. Одразу ж почала рюмсати. Згодом, зрозумівши, що я давній друг її Жо-Жо, як вона його називала, Жинетт збігала вниз і принесла кілька пляшок білого вина. Я мусив залишитися й пообідати з нею — на цьому вона наполягла. Трохи випивши, вона то спалахувала веселістю, то робилася сентиментальною. Мені не довелося ставити їй запитань — вона не вмовкала, мов механізм із автоматичним заводом. Найбільше її непокоїло те, чи зможе він і далі працювати, коли повернеться з лікарні? Вона сказала, що її батьки доволі заможні, проте вони були незадоволені нею. Їм не подобалися її дикі витівки. Зокрема їм не подобався Філлмор — у нього були кепські манери, і він був американцем. Вона благала запевнити її, що він знову повернеться на свою посаду, що я одразу й зробив, ні хвилини не вагаючись. Тоді вона почала допитуватися, чи можна вірити його словам — що він із нею одружиться. Адже тепер, коли у неї в утробі дитина, а на додачу ще й трипер, їй навряд чи вдасться знайти когось іншого — в будь-якому разі про французів можна забути. Я ж це й сам розумію, хіба ні? Звісно, запевнив її я. Мені все було ясно як білий день, окрім одного — як, заради Бога, Філлмор узагалі міг на неї запасти. Хай там як, зараз було не до цього. Зараз я мусив її втішити, тож понарозповідав їй купу нісенітниць, сказав, що все буде добре, що я хреститиму їхню дитину і таке інше. Раптом мені видалося дивним, що вона взагалі вирішила народити цю дитину, особливо зважаючи на те, що та цілком імовірно народиться сліпою. Я повідомив їй це якомога тактовніше. «Це неважливо, — відказала вона. — Я хочу від нього дитину».

— Навіть якщо вона народиться сліпою? — перепитав я.

— Mon Dieu, ne dites pas ça![158] — застогнала вона. — Ne dites pas ça!

Однак я відчував, що був зобов’язаний її попередити. Її охопила істерика, вона завила, неначе морж, і налила собі ще вина. За кілька хвилин вона вже нестримно реготала. Її розсмішили спогади про те, як вони змагалися в ліжку. «Йому подобалися наші бійки, — сказала вона. — Він був справжнім звіром».

Коли ми сіли до столу, до кімнати увійшла її приятелька — маленька курвочка, яка жила в кінці коридору. Жинетт негайно попросила мене сходити вниз і принести ще трохи вина. Коли я повернувся, було очевидно, що між ними відбулася конфіденційна розмова. Її подруга Іветт працювала на поліцію. Наскільки я зрозумів, була кимось на кшталт інформатора. Принаймні вона намагалася змусити мене в це повірити. Однак було ясно як день, що вона просто хвойдочка. Проте вона була одержима поліцією та їхньою роботою. Під час обіду вони вмовляли мене піти з ними на bal musette[159]. Вони хотіли розважитися — поки Жо-Жо лежав у лікарні, Жинетт почувалася вкрай самотньою. Я сказав, що мушу йти на роботу, однак, коли матиму вільний вечір, то поведу їх куди-небудь. Я також натякнув їм, що не маю на них грошей. Жинетт, приголомшена моїми словами, вдала, що такі речі для неї взагалі не мають жодного значення. І щоб продемонструвати, яка з неї чудова дівчина, запропонувала відвезти мене на роботу на таксі. Вона робила це через те, що я був другом Жо-Жо. А отже, і її другом. «До того ж, — подумав я собі, — якщо з твоїм Жо-Жо щось не складеться, ти негайно примчиш до мене. От тоді й побачиш, який із мене товариш!» Я був із нею ласкавий, мов кіт. Власне, коли вони підвезли мене до редакції, я навіть дозволив їм пригостити мене наостанок ще одним перно. Іветт поцікавилася, чи не може вона зайти до мене, коли я повернуся з роботи. За її словами, вона хотіла б багато чого мені розповісти, звісно ж, конфіденційно. Однак мені вдалося відмовитися, не образивши її. На жаль, усе ж таки довелося повідомити їй свою адресу.

Я кажу «на жаль». Насправді ж, обдумуючи все це зараз, я навіть радий, що вчинив саме так. Адже наступного дня все й почалося. Я не встиг ще й вилізти з ліжка, як вони обидві постукали в мої двері. Жо-Жо перевели з лікарні — його помістили в маленький château[160] в передмісті, за кілька миль від Парижа. Вони називали це — château. Пристойне слово, аби не казати «дурка». Вони вимагали, щоб я негайно одягнувся й поїхав туди разом з ними. Їх охопила паніка.