Генри Миллер – Тропік Рака (страница 53)

Усе це зникло. Потонуло під лавиною, що налетіла з Півночі. Поховане, мертве назавжди. Лише спогад. Божевільна надія.

На якусь мить я затримуюся на дорозі. Загорнена в саван, вкрита завісою, невимовно жахлива, чіпка порожнеча всього. Потому швидко рушаю кам’янистою стежкою вздовж стіни, минаю арки й колони, залізні сходи, переходжу з одного подвір’я на інше. Все надійно зачинено. Зачинено на зиму. Я знаходжу склепінчасту галерею, що веде до гуртожитку. Із закіптявілих, вкритих памороззю вікон на сходи падає хворобливе світло. Всюди лущиться фарба. Розвалюється кам’яна кладка, скриплять поручні; крізь плитняк просочується вогкий піт, утворюючи бліду розмиту ауру, пронизану на вершечку сходів слабким червоним світлом. Я здираюся останнім сходовим майданчиком башти, спітнілий і нажаханий. У цілковитій темряві навпомацки пробираюся занедбаним коридором, усі кімнати — порожні, зачинені, потрохи вкриваються пліснявою. Моя рука ковзає вздовж стіни в пошуках щілини замка. Щойно я стискаю дверну ручку, мене охоплює паніка. Завжди чиясь рука чіпляється за комір, готова відсмикнути мене назад. Опинившись усередині, я зачиняю двері на засув. Це — диво, яке мені вдається провернути щоночі, диво, яке полягає в тому, щоб потрапити всередину так, аби тебе не задушили й не зарубали сокирою. Я чую, як гасають коридором щурі, гризучи товсті крокви в мене над головою. Світло зблискує, ніби сірка, і я вловлюю солодкавий нудотний сморід кімнати, яку ніколи не провітрюють. У кутку стоїть ящик для вугілля, саме там, де я його й залишив. Вогонь згас. Тиша така напнута, що для мене вона звучить як Ніагарський водоспад.

Я сам-один, охоплений жахливим порожнім жаданням та страхом. Для роздумів маю цілу кімнату. Тут немає нічого, окрім мене й моїх думок, моїх страхів. Можу вигадувати найхимерніші речі, можу танцювати, плюватися, корчити гримаси, лаятися, вити — ніхто й ніколи про це не дізнається, ніхто цього навіть не почує. Однієї думки про таку абсолютну самотність достатньо, щоб довести мене до божевілля. Це немов нове народження. Всі зв’язки відрізано. Ти — відокремлений від усіх, голий, самотній. Блаженство й агонія водночас. Час — у твоїх руках. Кожна секунда навалюється на тебе, немов гора. Ти потопаєш у ньому. Пустелі, моря, озера, океани. Час неугавно рубає, мов тесак. Небуття. Світ. Я і не-я. Умага-румума. Всьому має бути дане ім’я. Все потрібно вивчити, перевірити, пережити на власному досвіді. Faites comme chez vous, chéri[154].

Тиша спадає вулканічними потоками. Десь там, посеред безплідних пагорбів, прямуючи до великих металургійних регіонів, локомотиви тягнуть свої комерційні вантажі. Вони мчать над пластами сталі й заліза, над землею, засіяною шлаком, золою та багряною рудою. У товарних вагонах: бурі водорості, з’єднувальні рельсові накладки, залізний прокат, примости, прути, обшивки та листи, клеєні бруси, гарячекатані рихви, шплінти, мортирні лафети та руда Жореса. Колеса вісімдесятиміліметрові або й більші. Повз розкішні зразки англо-нормандської архітектури, повз перехожих і педерастів, мартенівські печі, бесемерівські конвертори, динамо-машини та трансформатори, чавунні виливки й сталеві злитки. Публіка загалом, перехожі і педерасти, золоті рибки й пальми зі скловолокна, осли, що тихо схлипують, — усі вільно циркулюють прокладеними в шаховому порядку провулками. Лавандове око на площі Дю-Брезіль.

Спалахами пригадуються жінки, яких я знав. Немов ланцюг, який я викував зі свого нещастя. Одна веде до іншої. Страх жити окремо, бути народженим. Двері лона — завжди на засуві. Жах і жадання. Глибоко в крові — притягальна сила Раю. Позамежжя. Завжди оте позамежжя. Мабуть, почалося це все ще з пупка. Вони перерізають пуповину, ляскають тебе по дупі, і — presto![155] — ти вже на світі, ти пливеш, ти — корабель без керма. Дивишся на зорі, а тоді — на свій пуп. У тебе всюди виростають очі: під пахвами, між губ, у коренях волосся, на підошвах. Далеке стає близьким, близьке стає далеким. Внутрішньо-зовнішній невпинний потік, зміна шкіри, вивертання навиворіт. Ти пливеш так рік за роком, доки не опиняєшся в мертвому осерді, і там ти поволі гниєш, повільно розпадаєшся на частини, знову розсіюєшся. Залишається тільки твоє ім’я.

Була вже весна, коли мені вдалося втекти з виправної колонії, і то лише тому, що мені поталанило. Одного дня я отримав телеграму від Карла, який сповіщав, що «там нагорі» з’явилася вакансія; він сказав, що надішле мені гроші на квиток, якщо я зголошуся пристати на його пропозицію. Я одразу ж йому відповів, і щойно отримав гроші, помчав на вокзал. Ані мсьє Провізеру, ані комусь іншому я не сказав ні слова. Як то кажуть, пішов по-англійськи.

Я одразу подався до будинку під номером 1 bis[156], то був готель, у якому мешкав Карл. Двері він відчинив повністю голим. У нього був вихідний, і в ліжку, як завжди, лежала якась пизда. «Не зважай на неї, — мовив він, — вона спить. Якщо хочеш перепихнутися, можеш нею скористатися. Вона непогана». Карл відкинув ковдру, щоб показати мені, яка вона з себе. Однак тоді я й не думав про трах. Я був занадто схвильований. Почувався людиною, яка щойно втекла з в’язниці. Мені просто хотілося все бачити й чути. Дорога від вокзалу видалася мені довгим сном. Я почувався так, немов був відсутній кілька років.

Я зрозумів, що знову повернувся до Парижа, лише коли сів і ретельно оглянув кімнату. Без сумніву, це була кімната Карла. Суміш клітки для білки та сральника. Його портативна друкарська машинка ледь поміщалася на столі. Так було завжди, і неважливо, чи була з ним якась пизда, чи ні. На томику «Фауста» із золотим обрізом завжди лежав розгорнутий словник, а поряд — кисет із тютюном, берет, пляшка vin rouge[157], листи, рукописи, старі газети, акварелі, чайник, брудні шкарпетки, зубочистки, фармацевтична сіль, презервативи тощо. В bidet плавали апельсинові шкірки й залишки сендвіча з шинкою.

— У шафі є їжа, — сказав він. — Пригощайся! Я саме збирався зробити собі ін’єкцію.

Я знайшов сендвіч, про який він говорив, і надкушений шматок сиру. Поки, всівшись на краєчку ліжка, він колов собі аргірол, я зжер сендвіч із сиром, запивши все кількома ковтками вина.

— Мені сподобався той твій лист про Ґете, — мовив він, витираючи хуй брудними кальсонами. — Зараз покажу тобі мою відповідь — я хочу використати її у своїй книжці. Твоя проблема в тому, що ти не німець. Щоб зрозуміти Ґете, треба бути німцем. От лайно, та не збираюся я тобі це зараз пояснювати. Я все виклав у своїй книжці… До речі, в мене з’явилася нова пизда — не ця; ця — дещо недоумкувата. Принаймні вона ще була в мене кілька днів. Тепер я вже не впевнений, чи вона повернеться. Вона жила тут зі мною увесь час, поки тебе не було. Нещодавно приперлися її батьки й забрали її звідси. Сказали, що їй лише п’ятнадцять. Можеш у це повірити? До того ж вони мене до всирачки налякали…

Я почав сміятися. Карлу завжди таланило вляпатися у щось подібне.

— Чого ти смієшся? — запитав він. — Мене можуть за це посадити. На щастя, вона не залетіла. І це доволі кумедно, адже вона ніколи надто не пильнувалася. Знаєш, що мене врятувало? Принаймні я так думаю. «Фауст». Ага! Її старий помітив його в мене на столі. Він поцікавився, чи я розумію німецьку. Слово за слово, і не встиг я отямитися, як він вже розглядав мої книжки. На щастя, в мене також лежав розгорнутий томик Шекспіра. Це його збіса вразило. Він сказав, що, вочевидь, я — серйозна людина.

— А що з дівкою, що сказала вона?

— Та вона до смерті налякалася. Розумієш, у неї був наручний годинник, коли вона сюди вселилася; через хвилювання ми ніяк не могли його знайти, а її матір затялася, щоб я повернув годинника, інакше вона викличе поліцію. Отак тут усе й відбувається. Я перевернув кімнату догори дриґом, але так і не знайшов того клятого годинника. Матір просто оскаженіла. До речі, попри все, вона мені сподобалася. Вона була навіть вродливішою за доньку. Ось, покажу тобі листа, якого почав їй писати. Я в неї закохався…

— У матір?

— Звісно. Чому б ні? Якби я спершу побачив матір, то на доньку навіть і не глянув би. Звідки мені було знати, що їй лише п’ятнадцять? Ти ж не питаєш у пизди, скільки їй років, перед тим як із нею перепихнутись, правда ж?

— Джо, це справді смішно. Ти ж мені не триндиш?

— Нащо мені тобі триндіти? Ось, поглянь на це! — І він показує мені акварелі, які намалювала дівчина, — гарні маленькі картини: ніж і буханка хліба, стіл і чайник, всі об’єкти пнуться догори. — Вона в мене закохалася, — каже він. — Була мов дитина. Мені доводилося нагадувати їй чистити зуби й радити, як одягати капелюха. Ось, поглянь на ці льодяники! Я щодня купував їй кілька льодяників — вони їй подобалися.

— І що вона зробила, коли прийшли батьки? Вчинила скандал?

— Трохи поплакала та й по всьому. А що вона могла зробити? Вона ж неповнолітня… Я мусив пообіцяти, що більше ніколи з нею не зустрічатимуся й ніколи їй не писатиму. Але тепер мені цікаво інше — чи втримається вона? Вона прийшла сюди незайманою. Цікаво, скільки вона витримає без траху? Доки вона була тут, їй завжди було мало. Я ледь не всох.

Тепер дівчина, що була в ліжку, уже прокинулася і сонно терла очі. Вона також здалася мені доволі юною. Непогана на вигляд, проте дурна, мов коза. Одразу поцікавилася, про що ми говоримо.