Генри Миллер – Тропік Рака (страница 52)

Там, де стояла церква, все здавалося перевернутим задом наперед. За багато століть сама будівля, певно, зійшла з фундаменту під впливом дощу та снігу. Вона розташовувалася на площі Едґара Кіне, припавши під вітром до землі, мов мертвий мул. Вітер пронизував Рю-де-ля-Монне, немов сиве розкуйовджене волосся: він кружляв довкола білих конов’язей, які перешкоджали руху омнібусів та запряжених двадцятьма мулами возів. Проходячи тут рано-вранці, я іноді натрапляв на мсьє Рено, який, загорнувшись у рясу з капюшоном, наче ненажерливий чернець, звертався до мене мовою шістнадцятого сторіччя. Крокуючи в ногу з мсьє Рено й спостерігаючи, як місяць суне масним небом, немов пробита повітряна кулька, я одразу потрапляв у царство трансцендентного. Мсьє Рено говорив дуже чітко, сухою, мов абрикоси, мовою з сильним бранденбурзьким акцентом. Він завалював мене цитатами з Ґете та Фіхте, і його глибокий басовитий голос гуркотів у вітряних закутках площі, мов удари торішнього грому. Жителі Юкатану, жителі Занзібару, жителі Вогняної Землі — врятуйте мене від цього сизого свинячого лушпиння! Довкола мене згромаджуються Північ, вкриті кригою фіорди, хребти з блакитними вершинами, безумні вогні, непристойні християнські співи, що котяться, мов лавина, від Етни до Егейського моря. Все замерзло, мов піна, розум ув’язнено й скуто морозом, і крізь тюки меланхолійного щебету долинає здушене булькання погризених вошами святих. Я — білий і загорнутий у шерсть, оповитий, сплутаний, знерухомлений, але в цьому немає моєї провини. Білий до самих кісток, однак із холодним лужним нутром, із вимащеними шафраном пальцями. Білий, еге ж, проте не брат науці, не католик у серці. Білий і нещадний, як чоловіки, що задовго до мого народження випливали з гирла Ельби. Мій погляд спрямовано на море, на небо, на те, що не осягнути розумом, і те, що віддалено близьке.

Вітер здіймає сніг під ногами, дме, лоскоче, жалить, сніг лопоче, кружляє у вишині, сипле з неба, розбивається на друзки, розпорошується. Жодного сонця, жодного шуму припливу, жодного гуркоту хвиль. Холодний північний вітер впивається в тебе гострими стрілами, крижаний, злий, жадібний, він ранить і паралізує. Вулиці відводять убік свої скоцюрблені лікті; ховаються від найменшого позирку, від першого ж погляду. Накульгуючи, вони зникають крізь каналізаційні решітки, кружляють довкола церкви, зносять статуї, зрівнюють із землею монументи, викорчовують дерева, змушують траву задубіти, висмоктують аромати землі. Листя — сіре, немов цемент; листя, яке вже не заблищить від роси, хоч якою б вона була. Місяць більше не вкриє сріблом їхню збайдужілу гризоту. Пори року в’яло завмерли, дерева втрачають колір і чахнуть, вози сунуть слюдяними вибоїнами зі слизьким хлюпанням, що нагадує звуки арфи. Похмурий безхребетний Діжон мляво дрімає у порожнечі поміж біловерхих пагорбів. На нічних вулицях — жодної живої людини, окрім невпокоєних духів, що сунуть на південь до сапфірових копалень. А втім, я — на ногах, привид-блукалець, біла людина, нажахана холодною розсудливістю цієї геометрії бійні. Хто я? Що я тут роблю? Я застряг між холодних стін людської злоби, біла постать, що борсається, тонучи в замерзлому озері, а наді мною нависла гора черепів. Я оселився в холодних широтах, на крейдяних сходах, омитих фарбою кольору індиго. Темним коридорам землі мої кроки знайомі, вони відчувають чужу ногу, тріпотіння крил, важке дихання й тремтіння. Я чую, як висміюють і гризуть науку, як здираються нагору якісь постаті, як скрапує кажанячий слиз і дзвенить золотими картонними крилами; я чую, як зіштовхуються поїзди, як бряжчать ланцюги, як пихкає, похропує й сопе локомотив, випускаючи пару і сечу. Усе долинає до мене крізь прозорий туман із ароматом повторення, жовтими похміллями, з «от тобі й маєш» і щотекінами. У мертвому осерді, глибоко під Діжоном, глибоко під гіперборейськими краями стоїть бог Аякс, прив’язаний плечима до колеса млина, перемелюються оливки, зелена болотяна вода оживає жабами, що заходяться кваканням.

Від туману й снігу, холодних широт, надмірного навчання, синюватої кави, хліба без масла, супу й сочевиці, важких, перемішаних зі свининою бобів, несвіжого сиру, вогкого пайка, нікудишнього вина вся ця виправна колонія страждає від запорів. І саме тоді, коли в усіх кишки забилися лайном, замерзають туалетні труби. Лайно нагромаджується, мов мурашники; доводиться злазити з невеличкого п’єдесталу й залишати його на підлозі. Воно лежить там, замерзле на камінь, чекаючи відлиги. Щочетверга приходить горбун із невеличкою тачанкою, згрібає холодне скам’яніле лайно віником на совок, а тоді рушає далі, тягнучи за собою понівечену ногу. У коридорах повно туалетного паперу; він приклеюється до ніг, мов липка плівка для мух. Коли надворі теплішає, починає страшенно смердіти; запах можна відчути навіть у Вінчестері, за сорок миль звідси. Коли вранці стоїш над цією купою із зубною щіткою в руці, сморід такий, що можна знепритомніти. Ми стоїмо в червоних фланелевих сорочках, оточивши її колом і чекаючи на свою чергу, щоб сплюнути в дірку; це нагадує арію з опери Верді — хор із ковадлом у підтяжках та зі спринцівками. Вночі, коли несподівано припече, я мчу до приватного туалету мсьє ле Сансера, що розташований неподалік від центрального в’їзду. У моїх випорожненнях завжди багато крові. Його туалет також не змивається, проте там можна хоча б посидіти. Я залишаю йому невеличку купку на знак поваги.

Щоразу під кінець вечері до трапезної заходить порозважатися veilleur de nuit[153]. Це єдина людина в ліцеї, з якою я відчуваю певну спорідненість. Він — ніхто. Він ходить із ліхтарем і зв’язкою ключів. Ночами він вирушає на обхід, незворушний, мов машина. Коли починають роздавати залежачий сир, він завалюється в трапезну випити трохи вина. Він стоїть із простягнутою рукою, його волосся задубіле й схоже на дріт, мов у мастифа, його щоки рум’яні, а вуса блищать від снігу. Він бурмоче одне-два слова, і Квазімодо приносить йому пляшку. Після цього, міцно впираючись ногами в підлогу, він перехиляє голову й заливає в себе вино, повільно, випиваючи його одним довгим ковтком. У мене завжди виникає враження, ніби він заливає у своє нутро рубіни. Є щось таке в його рухах, від чого моє волосся стає дибки. Це виглядає майже так, ніби він п’є осад людського співчуття, ніби всю любов і співчуття на світі можна вихилити ось так, одним ковтком — немовби це все, що можна вичавити для себе з життя, день за днем. Вони перетворили його на щось трохи менше за кролика. У цій системі він не вартий навіть маринаду для оселедців. Він просто шматок живого гною. І йому це відомо. Коли, випивши вино, він озирається й усміхається до нас, здається, що світ розпадається на друзки. Це усмішка, перекинута над безоднею. На дні, мов багно, лежить увесь смердючий цивілізований світ, а над ним, мов міраж, ширяє тремтлива усмішка.

Саме ця усмішка вітала мене вночі, коли я повертався після своїх блукань. Пригадую, як однієї ночі, стоячи під дверима й чекаючи, доки старий завершить обхід, я відчув таке умиротворення, що був ладен чекати ось так вічно. Мені довелося провести там приблизно з пів години. Я спокійно й розслаблено роззирався, вбираючи в себе все довкола: мертве дерево навпроти школи з покрученими, схожими на мотузки гілками, будинки через дорогу, які вночі змінювали колір і які тепер значно більше вигиналися, звук поїзда, що мчав крізь безлюдні сибірські простори, огорожі, розфарбовані Утрілло, небо, глибокі вибоїни, які позалишали вози. Раптом, немов нізвідки, з’явилося двоє закоханих; щокілька ярдів вони зупинялися й обіймалися, а коли я вже не мав змоги стежити за ними очима, я й далі чув звуки їхніх кроків, чув, як вони різко спинялися, а тоді продовжували свою повільну переривчасту ходу. Я відчував, як вигиналися й осідали їхні тіла, коли вони притулялися до огорожі, чув, як скрипіло їхнє взуття, коли напружувалися в обіймах м’язи. Вони брели крізь місто звивистими вуличками до скляного каналу з чорною, мов вугілля, водою. У цьому було щось феноменальне. В усьому Діжоні не було більше таких, як вони.

Тим часом старий виконував свій обхід; до мене долинало бряжчання його ключів; поскрипування чобіт, рівна, автоматична хода. Зрештою, я почув, як він рушив до в’їзду, щоб відчинити велику браму, потворний портал із аркою, перед яким не було рову. Я чув, як він незграбно колупається в замку: руки — закляклі, розум — занімілий. Коли брама відчинилася, на вершечку каплиці над його головою я побачив блискучу корону сузір’я. Всі двері було зачинено, всі камери — на засувах. Книжки згорнуто. Низько зависла ніч, гостра, мов кинджал, п’яна, мов маніяк. Ось вона — безкінечність порожнечі. Над каплицею, неначе митра єпископа, низько зависло сузір’я — впродовж зимових місяців воно висіло отак щодня. Низьке та яскраве, немов вістря багатьох кинджалів, сліпуче сяйво чистої порожнечі. Старий провів мене до повороту. Тихо зачинилася брама. Бажаючи йому доброї ночі, я знову впіймав на мить його розпачливу безнадійну усмішку, схожу на зблиск метеора над краєм утраченого світу. І знову побачив, як він стоїть у трапезній, закинувши голову назад і вливаючи в себе потоки рубінів. Здавалося, що всередині нього поховане ціле Середземномор’я — плантації помаранчів, кипариси, крилаті статуї, дерев’яні храми, блакитне море, заціпенілі маски, містичні цифри, міфічні птахи, сапфірові небеса, орлята, сонячні бухти, сліпі барди, бородаті герої.