Генри Миллер – Тропік Рака (страница 51)

У мене була купа часу й жодного су в кишені. Два-три уроки по годині кожен на день, от і все. Але навіщо було вчити цих нещасних виродків англійської? Мені було їх збіса шкода. Весь ранок скніти над «Подорожжю Джона Ґілпіна»[146], а після обіду приходити до мене, щоб попрактикуватися в мертвій мові. Я думав про чудові години, які колись змарнував на читання Вергілія або на те, щоб продертися крізь таке незбагненне безглуздя, як «Герман і Доротея»[147]. Яке божевілля! Вивчати порожній кошик для хліба! Я думав про Карла, який міг цитувати «Фауста» навспак і який ще не написав жодної книжки, не розхваливши до срачки свого безсмертного, бездоганного Ґете. А втім, йому не вистачило розуму, щоб підчепити багату пизду й забезпечити собі змінну пару трусів. У такій любові до минулого, яка призводить до черг за безкоштовними обідами й життя в землянках, є щось непристойне. Є щось непристойне в тому духовному шарлатанстві, яке дозволяє ідіоту окропляти святою водою «Великі Верти»[148], дредноути та вибухівку. Будь-яка людина з пузом, набитим класикою, — ворог людської раси.

І ось я опинився тут, нібито для того, щоб проповідувати франко-американську дружбу, — емісар трупа, який, досхочу награбувавшись і спричинивши невимовні страждання й горе, тепер розмірявся про встановлення миру в усьому світі. Фу! Цікаво, про що ж, на їхню думку, я мав би їм розповідати? Про «Листя трави»[149], про тарифні бар’єри, про Декларацію незалежності, про останні мафіозні розбірки? Про що? От про що, цікаво мені знати. Що ж, зізнаюся — я жодного разу не згадав про ці речі. Я почав одразу з уроку про фізіологію кохання. Про те, як злягаються слони, — ось про що! Це миттю їх захопило, мов лісова пожежа. Після першого ж дня в мене не було вільних місць. Після першого уроку англійської надалі вони вже стояли й чекали на мене під дверима. В нас склалися чудові взаємини. Вони ставили всілякі запитання, неначе, чорт забирай, їх до цього ніхто нічому не вчив. Я їм це дозволяв. Я навчав їх ставити ще більш незручні запитання. Питайте що завгодно! — таким був мій девіз. Я прибув сюди як уповноважений представник царства вільного духу. Я тут для того, щоб викликати гарячку й бродіння. «У певному сенсі, — каже видатний астроном, — матеріальний всесвіт, схоже, зникає, немов історія, яку розповіли, розчиняючись у небутті, неначе видіння». Здається, це основне відчуття, яке з’являється щоразу, коли маєш справу з порожньою хлібницею навчання. Особисто я в це не вірю. Я не вірю жодній хуйні, яку ці падлюки намагаються запхати нам у горлянку.

Між уроками, якщо в мене не було свіжої книжки, я йшов нагору й спілкувався з pions. Вони анічогісінько не знали про те, що відбувалося в світі, особливо в світі мистецтва. Були майже такими самими невігласами, як і студенти. Складалося враження, ніби я потрапив до приватної божевільні без жодних вказівників із написом «вихід». Іноді я вештався склепінчастими галереями, спостерігаючи за дітьми, які марширували з величезними шматками хліба в брудних писках. Я й сам завжди був голодний, оскільки мені ніяк не вдавалося потрапити на сніданок, який починався о якійсь неймовірно ранній порі, якраз тоді, коли ліжко найбільше манило до себе. Величезні кружки синюватої кави й кусні білого хліба без масла. На обід — боби або сочевиця з кількома шматочками м’яса, аби страва виглядала апетитніше. Їжа для в’язнів, для каменярів. Навіть вино було нікудишнім. Усе було або водянистим, або розвареним. Це були калорії, а не кулінарія. І цим ми завдячували мсьє л’Економу. Принаймні так казали. Хоча я в це також не вірив. Йому платили за те, щоб ми тримали голови лиш на дещицю над водою. Він не питав, чи страждаємо ми на геморой або карбункули; він не цікавився, чи в нас витончені смаки, а чи вовчі шлунки. Навіщо йому це? Його робота полягала в тому, щоб скількись-там грамів їжі давали стільки-то кіловат енергії. Усе було розраховане в кінських силах. Все було сумлінно розплановано в товстих бухгалтерських реєстрах, які бліді службовці заповнювали вранці, в обід і ввечері. Дебет і кредит, і червона лінія посеред сторінки.

Блукаючи подвір’ям здебільшого на голодний шлунок, я починав відчувати, що потроху божеволію. Немов отой нещасний виродок Карл Безумний — тільки в мене не було Одетт де Шамдівер, щоб бавитися, запихаючи в неї пальці й нюхаючи їх. Доволі часто мені доводилося стріляти у студентів цигарки, а під час уроків підживлятися куснями сухого хліба разом із ними. Оскільки вогонь у мене постійно гаснув, незабаром мій запас дров вичерпався. А випросити ще трохи у тих скнар на складі виявилося збіса складно. Зрештою я так розлютився, що став просто виходити на вулицю й вишукувати дрова там, немов якийсь араб. Дивовижно, як мало дров можна надибати на вулицях Діжона. Однак завдяки цим невеличким збиральницьким експедиціям я пробирався в доволі дивні місцини. Зокрема дізнався про існування вулиці, названої на честь мсьє Філібера Папійона[150], — здається, померлого музиканта, — де розташувалося кілька борделів. Тут завжди було веселіше; в повітрі вчувався запах їжі й чистого одягу, що сушився на мотузках. Час від часу я бачив бідолашних недоумків, які вчащали у ті заклади, їм велося краще за тих нещасних чортів із центру міста, на яких я постійно наштовхувався, коли блукав універмагом. Я частенько це робив, щоб зігрітися. Підозрюю, вони туди заходили з тієї самої причини. Шукали когось, хто б пригостив їх кавою. Змерзлі й самотні, вони мали трохи божевільний вигляд. Коли місто поринало в блакитнуваті сутінки, то здавалося, що все тут починало виглядати трохи пришелепкуватим. Можна було гуляти центральною вулицею щочетверга до самого Судного дня й ніколи не зустріти жодної людини з широкою душею. Шістдесят чи сімдесят тисяч жителів — можливо, і більше — у шерстяній білизні, але ти не маєш куди податися і не знаєш, що робити. Розливають у цистерни гірчицю. Жіночі оркестри вимучують з себе «Веселу вдову»[151]. Срібний посуд у великих готелях. Замок герцога повільно гниє камінь за каменем, кінцівка за кінцівкою. Дерева порипують на морозі. Нескінченне поцокування дерев’яного взуття. В університеті святкують день смерті Ґете, або народження, вже й не пам’ятаю, що саме. (Зазвичай святкують саме дати смертей). У будь-якому разі ідіотська подія. Всі позіхають і потягуються.

Коли я заходив через високий проїзд на внутрішнє подвір’я, мене завжди охоплювало відчуття бездонної марноти. Холодно й порожньо ззовні; холодно й порожньо всередині. Над містом зависла піниста стерильність, вичитаний із книжок туман. Шлак і попіл минулого. Довкола внутрішніх двориків — класи, маленькі халупи, які можна побачити в північних лісах, де педагоги давали волю своїм голосам. На дошках пустопорожня абракадабра — майбутнім громадянам республіки доведеться витратити все своє життя, щоб її забути. Іноді у великій залі, що містилася трохи віддалік від центрального проїзду, відбувалися зустрічі з батьками студентів, у залі з погруддями древніх героїв, як-от Мольєр, Расін, Корнель, Вольтер тощо, — усіх тих опудал, чиї імена члени Кабінету Міністрів щоразу згадують вологими губами, щойно до галереї воскових фігур додається ще один безсмертний. (Проте там немає погруддя Війона, Рабле чи Рембо). У будь-якому разі саме тут вони збиралися на свою урочисту таємну нараду, батьки й ті нікчеми, яких уряд наймає для того, щоб вони пудрили мізки молоді. Завжди цей процес пудрення, це садово-паркове мистецтво, мета якого — зробити їхній розум привабливішим. Також час від часу до них долучалися й дітлахи — маленькі соняхи, яких незабаром пересадять із теплиці, щоб прикрасити муніципальні клумби. Деякі з них були лише фікусами, з яких легко струсити пил роздертою на ганчір’я сорочкою. І всі завзято дрочили у кімнатах гуртожитку, щойно надходила ніч. Гуртожиток! Там тліли червоні вогні, там, мов пожежна сигналізація завивав дзвінок, там відчайдушно здиралися сходами, намагаючись якомога швидше дістатися до в’язничних камер освіти.

А були ще й викладачі! За перші кілька днів я вже почав вітатися з кількома за руку, і, звісно ж, повсякчас потрібно було здіймати вгору капелюха, коли перетинаєшся з ними в склепінчастих галереях. Але про щиру розмову, про те, щоб відійти вбік і разом чогось хильнути, не могло бути й мови. Це просто неможливо було уявити. Більшість із них мали такий вигляд, немов повсиралися зі страху. Так чи інакше, я належав до іншої ієрархії. З такими, як я, вони навіть вошею не поділилися б. Чорт забирай, навіть сам їхній вигляд так мене дратував, що зазвичай я пошепки кляв їх на чому світ стоїть, щойно бачив, як вони наближалися. Я часто стояв у кутку, прихилившись до колони, з цигаркою в роті й капелюхом на очах, і коли вони підходили достатньо близько, щоб щось почути, я смачно спльовував і піднімав капелюха. Я навіть не розтуляв пельки, щоб привітатися. Пошепки я просто казав: «Іди нахуй, друже!» — та й по всьому.

Минув тиждень, а мені здавалося, що я прожив тут усе життя. Це скидалося на клятий їбучий кошмар, від якого неможливо прокинутися. Я впадав у кому, щойно починав про це думати. А я ж прибув сюди всього кілька днів тому. Настає ніч. Люди, мов щурі, метушливо квапляться додому в туманному світлі ліхтарів. Дерева виблискують колючою діамантовою злобою. Я обдумував усе це тисячі разів, а то й більше. Дорога від вокзалу до ліцею нагадувала прогулянку Данцизьким коридором[152]: порубана, потріскана, бентежна. Дорога мертвих кісток, скрючених, зіщулених постатей, закутаних у савани. З хребтами із кісток сардин. Сам ліцей, здавалося, здіймався над озером тонкого снігу — перевернута гора, направлена вершиною до центру землі, де Бог чи Диявол у гамівній сорочці ненастанно молов зерно для того раю, який насправді був лише полюцією уві сні. Якщо сонце колись і світило, я цього не пам’ятаю. Я пригадую тільки холодний масний туман, який приповзав зі скутих кригою боліт вдалечині, де залізничні колії занурювалися в полум’яні пагорби. Поблизу вокзалу проходив канал, або, можливо, це була річка, що сховалася під жовтим небом, уздовж крутих берегів якої розташувалися крихітні халупи. Мене здивувало також, що десь у місті, мабуть, стоять казарми, адже час від часу я натрапляв на маленьких жовтих чоловічків із Кохінхіни — вертлявих низькоросликів із понівеченими опіумом лицями, які визирали зі своєї мішкуватої уніформи, мов пофарбовані скелети, запаковані у деревну стружку. Уся клята середньовічність цього місця була інфернально хиткою й неспокійною, вона погойдувалася туди-сюди з приглушеними стогонами, стрибала на тебе з карнизів, звисаючи з ґарґулій, наче злочинець зі зламаною шиєю. Я постійно озирався, пересувався, немов краб, якого прохромлюють брудною виделкою. Усі ці товсті маленькі потвори, ці плитоподібні рельєфні зображення, що обліпили фасад церкви Сен-Мішель, переслідували мене звивистими провулками й чигали на мене за кожним рогом. Здавалося, ніби вночі увесь фасад церкви Сен-Мішель відкривався перед тобою, мов альбом, залишаючи тебе наодинці з жахами, надрукованими на його сторінках. Коли згасали ліхтарі й зображення зникали у темряві, ставали пласкі та мертві, мов слова, тоді фасад церкви набував доволі величного вигляду; у кожній тріщині старої, поїдженої часом фронтальної частини будівлі вчувався глухий спів нічного вітру, а понад мереживом каменів холодного закляклого покриття здіймався густий морозний туман кольору абсенту.