Генри Миллер – Тропік Рака (страница 50)

Виділена мені кімната виявилася доволі просторою, там була маленька плита з вигнутою трубою, коліно якої розташовувалося прямо над залізним ліжком. Біля дверей стояв великий ящик для дров та вугілля. Вікна виходили на ряд маленьких занедбаних кам’яниць, в яких мешкали бакалійник, пекар, чоботар, м’ясник тощо — усі недоумкуваті на вигляд телепні. Я кинув оком понад дахами в бік голих пагорбів, звідки чулося постукування потяга. Свисток локомотива лунав скорботно та істерично.

Після того як горбун розвів вогонь, я поцікавився, де можна чогось пожерти. Однак час вечері ще не настав. Я гепнувся на ліжко, навіть не знявши пальто, й натягнув на себе ковдри. Поруч стояла древня розхитана тумба, у якій ховали нічний горщик. Я поставив будильник на стіл і спостерігав, як він відраховує хвилини. Знадвору в кімнату просочувалося синювате світло. Дослухаючись до вантажівок, що проїжджали попід вікнами, я бездумно дивився на трубу, яка тягнулася від плити, а саме на її коліно, скріплене шматком металевого дроту. Мене зацікавив ящик для вугілля. Ще ніколи в житті я не жив у кімнаті з ящиком для вугілля. Також ніколи в житті не розводив вогонь і не навчав дітей. Та й зрештою ніколи в житті не працював безоплатно. Я почувався вільним і скутим водночас — як почуваєшся перед виборами, коли всіх шарлатанів уже оголошено кандидатами, і тебе вмовмяють проголосувати за правильну людину. Я почувався найманцем, майстром на всі руки, мисливцем, піратом, рабом на галері, педагогом, черв’яком і вошею. Я був вільним, однак мої кінцівки скували кайдани. Демократична душа з талоном на безкоштовне харчування, однак без права на пересування, без права голосу. Я почувався прибитою до дошки медузою. Але передусім я відчував голод. Стрілки рухалися повільно. Потрібно згаяти ще десять хвилин, перш ніж задзеленчить пожежна тривога. Сутінки в кімнаті згустилися. Запала моторошна тиша, напружений спокій, від якого в мене напнулися нерви. До шибки прилипли невеличкі грудки снігу. Вдалині пронизливо завищав локомотив. І знову мертва тиша. Вогонь у плиті ліниво жеврів, однак не давав тепла. Я почав побоюватися, що вирублюсь і пропущу вечерю. А це означало б цілу ніч пролежати голодним, не стуливши очей. Мене охопила паніка.

За мить до того, як продзеленчав сигнал до вечері, я вистрибнув з ліжка і, зачинивши за собою двері, збіг сходами до внутрішнього двору. Там я загубився. За одним подвір’ям йшло інше, за кожними сходами — наступні. Я блукав будівлями, несамовито шукаючи трапезну. Оминув довгу колону юнаків, які марширували бозна-куди; вони рухалися, мов гурт скутих одним ланцюгом рабів із наглядачем у голові колони. Врешті-решт я побачив енергійного з вигляду чоловіка з опуклим капелюхом, що сунув у мій бік. Я зупинив його, щоб запитати, де трапезна. Виявилося, що я зупинив правильну людину. Це був мсьє ле Провізер, і, схоже, він справді зрадів, що отак випадково на мене натрапив. Одразу ж поцікавився, чи я зручно влаштувався і чи є ще щось, із чим він міг би мені допомогти. Я сказав, що все гаразд. Тільки трохи прохолодно, наважився додати я. Він запевнив мене, що така погода є радше незвичною. Іноді місто затягує туман і падає млявий сніг, і тоді на якийсь час тут стає незатишно тощо, тощо. Всю дорогу до трапезної він тримав мене попід руку, вказуючи шлях. Він видався мені доволі порядним хлопакою. Нормальна людина, подумав я собі. Я навіть почав уявляти, що, можливо, згодом ми потоваришуємо, і морозними холодними ночами він запрошуватиме мене до себе й пригощатиме гарячим грогом. За той короткий час, що знадобився, аби дістатися до трапезної, я встиг уявити собі купу отаких товариських моментів. Аж тут, коли мій мозок розігнався так, що аж двигтів, він раптом потис мені руку й, піднявши капелюха, побажав гарного вечора. Це мене так приголомшило, що я також торкнувся свого капелюха у відповідь. Як я невдовзі виявив, тут це було звичною справою. Щоразу, як зустрічаєш викладача, або й навіть мсьє л’Економа, потрібно піднімати капелюха. І неважливо, що ти зустрічаєш одну й ту саму людину десяток разів на день. Все одно маєш привітатися, навіть якщо твій капелюх геть зношений. Це питання ввічливості.

Так чи інакше, а трапезну я знайшов. Вона була схожою на іст-сайдівську клініку: рясно освітлена, з вкритими плиткою стінами й столами з мармуровими стільницями. І звісно ж, із великою плитою та колінчатою трубою. Столи ще не накрили. Якийсь каліка сновигав туди-сюди із тарілками, ножами, виделками й пляшками вина. В кутку жваво розмовляли кілька молодих чоловіків. Я підійшов до них і відрекомендувався. Вони прийняли мене надзвичайно приязно. Власне, майже занадто приязно. Я не зовсім розумів чому. За мить зала почала наповнюватися; мене швидко з усіма познайомили. А тоді вони обступили мене й, наповнивши бокали, почали співати…

Vautre soir l'idée m'est venue Cré nom de Zeus d'enculer un pendu; Le vent se lève sur la potence, Voilà mon pendu qui se balance, J'ai dû l'enculer en sautant, Cré nom de Zeus, on est jamais content. Baiser dans un con trop petit, Cré nom de Zeus, on s'écorche le vit; Baiser dans un con trop large, On ne sait pas où l'on décharge; Se branler étant bien emmerdant, Cré nom de Zeus, on est jamais content[136].

Після цього Квазімодо оголосив початок вечері.

Вони були безжурною компанією, ці les surveillants[137]. Серед них був Кроа, який відригував, мов свиня, і завжди гучно пердів, коли сідав за стіл. Він міг перднути тринадцять разів поспіль, розповіли вони мені. Він був рекордсменом. Також там був мсьє ле Пренс[138], атлет, який обожнював одягати смокінг, коли вечорами виходив у місто; він мав чудову шкіру, майже дівчачу, й ніколи не торкався вина і не читав нічого, що могло б збентежити його свідомість. Поруч із ним сидів Петі Поль[139] з Міді, який увесь час думав лише про пизди; він щодня казав: À partir de jeudi je ne parlerai plus de femmes[140]. Вони з мсьє ле Пренсом були нерозлучними друзями. Був ще Пасло[141], справжній негідник, який вивчав медицину та брав гроші в борг направо й наліво; він ненастанно торочив щось про Ронсара, Війона та Рабле. Навпроти мене сидів Моллес[142], підбурювач і організатор pions, який наполягав на тому, щоб зважувати м’ясо, аби пересвідчитися, чи не бракує там кількох грамів. Він жив у невеличкій кімнаті в будівлі лазарету. Його найзапеклішим ворогом був мсьє л’Економ, що не було чимось особливим, оскільки того ненавиділи буквально всі. Моллес товаришував із типом на ім’я ле Панібль[143], похмурим хлопакою з яструбиним профілем, який був надзвичайно економним і позичав усім гроші. Він нагадував гравюру Альбрехта Дюрера[144] — сукупність усіх похмурих, дратівливих, відлюдних, в’їдливих, нещасних, безталанних і заглиблених у себе дияволів, з яких складається пантеон середньовічних німецьких лицарів. Безсумнівно, він був євреєм. Так чи інакше, він загинув в автокатастрофі невдовзі після мого приїзду, завдяки чому мені вже не потрібно було повертати йому двадцять три франки. За винятком Рено[145], який сидів поруч зі мною, решта вже стерлися з моєї пам’яті; вони належали до тієї безбарвної категорії осіб, до якої зазвичай зараховують інженерів, архітекторів, дантистів, фармацевтів, учителів тощо. Їх неможливо були відрізнити від тих недоумків, об яких вони згодом витиратимуть ноги. Вони були нулями в будь-якому значенні цього слова, простими цифрами, з яких складається ядро поважного й жалюгідного міщанства. Вони їли, опустивши голови, і завжди першими вимагали додаткову порцію. Вони спали солодко й ніколи не скаржилися; вони не були ані щасливими, ані нещасними. Байдужі, яких Данте поселив перед брамою Пекла. Справжня еліта суспільства.

Серед викладачів було заведено одразу після вечері вирушати в місто, якщо тільки комусь не потрібно було чергувати в гуртожитку. В центрі міста розташувалося кілька кафе — величезних, похмурих закладів, де збиралися сонні комерсанти Діжона, щоб пограти в карти й послухати музику. В кафе було тепло, і це найкраще, що я можу про них сказати. Стільці також були доволі зручні. І там завжди вертілося кілька хвойд, які за бокал пива чи чашку кави могли посидіти з тобою й поточити ляси. З іншого боку, музика там була жахлива. Яка музика! Зимовими вечорами в такій брудній дірі, як Діжон, ніщо так не тривожить і не дратує, як звуки французького оркестру. Особливо одного з тих скорботних жіночих оркестрів, які лише верещать і пердять із сухим алгебраїчним ритмом та гігієнічною консистенцією зубної пасти. Це просто хрипіння й деренчання за певну обумовлену кількість франків за годину — і нема на це жодної ради! Яка меланхолійність! Неначе старий Евклід звівся на задні ноги і проковтнув синильної кислоти. Справжнє царство Ідеї, настільки ретельно підпорядковане розуму, що не лишилося нічого, з чого можна було б витворити музику, крім порожніх ребер акордеону, крізь які свище вітер і розриває ефір на шматки. В будь-якому разі говорити про музику у такому закладі — це те саме, що мріяти про шампанське, перебуваючи в камері смертників. Музикою я переймався чи не найменше. Тут усе було таким жалюгідним, холодним, спустошеним, сірим, що я не думав навіть про пизду. Повертаючись першої ночі до гуртожитку, я помітив двері кафе з цитатою із «Ґарґантюа». Всередині це кафе нагадувало морг. Хай там що — вперед!