Генри Миллер – Тропік Рака (страница 49)

Одного вечора, охоплений розпачем, я затягнув свого друга Джо до синагоги під час богослужіння. То були реформісти, і рабин справив на мене досить приємне враження. Музика також сподобалася — оті пронизливі юдейські плачі. Щойно служба завершилася, я попростував до кабінету рабина й попросив у нього аудієнції. Він поставився до мене досить привітно, аж поки я не пояснив мету свого візиту. Тут він страшенно перелякався. Я лише попросив у нього невеличкої допомоги для себе й свого друга Джо. З того, як він на мене дивився, можна було б подумати, що я прохав його орендувати синагогу під кегельбан. На довершення він прямо запитав мене, чи я єврей, чи ні. Коли я відповів, що ні, він остаточно розлютився. Чому ж тоді, заради Бога, я прийшов по допомогу до єврейського пастора? Я наївно відказав йому, що завжди більше довіряв євреям, аніж неєвреям. Я сказав це зі скромністю в голосі, немов ішлося про якийсь мій химерний недолік. Водночас я сказав щиру правду. Однак йому мої слова анітрохи не полестили. Гм-м, ні. Він був нажаханий. Аби мене здихатися, він написав записку представникам «Армії Спасіння». «Ось куди вам треба звернутися», — мовив він і рвучко відвернувся, щоб і далі доглядати свою паству.

Звісно ж, в «Армії Спасіння» не знали, як нам зарадити. Якби ми мали по четвертаку, то могли б орендувати матрац на підлозі. Але в нас не було й п’яти центів на двох. Ми подалися в парк і розляглися на лавочках. Ішов дощ, тож ми вкрилися газетами. Думаю, не минуло й пів години, як з’явився коп і, не попередивши нас ані словом, дав нам такого прочухана, що ми вмить попідстрибували на ноги та ще й трохи потанцювали, хоча нам тоді було геть не до танців. Я почувався таким до біса роздратованим і жалюгідним, таким обездоленим, таким нікчемним від того, що цей недоумкуватий виродок віддубасив мене по сраці, що готовий був висадити в повітря будинок мерії.

Рано-вранці наступного дня, щоб помститися цим гостинними сучим дітям, ми з’явилися на порозі католицького священника. Цього разу розмову повів Джо. Він був ірландцем і мав легкий акцент. Також у нього були лагідні блакитні очі, і він умів за потреби робити так, що на них наверталися сльози. Двері нам відчинила сестра в чорному; однак усередину вона нас не запросила. Ми мали зачекати у вестибюлі, доки вона сходить і покличе святого отця. За кілька хвилин і справді прийшов святий отець, що сопів, мов локомотив. Яка ж це причина змусила нас потурбувати таку людину, як він, такої ранньої пори? Шукаємо чогось поїсти й місце, де можна було б заночувати, невинно відповіли ми. І звідки ж це ми приїхали, одразу закортіло дізнатися панотцю. З Нью-Йорка. З Нью-Йорка, еге ж? Тоді, хлопці, вам ліпше якомога швидше туди повернутися, і не сказавши більше ні слова, це жирне падло зі схожою на ріпу розбухлою пикою хряснуло перед нами дверима.

Десь через годину, безпорадно проваландавшись по місту, мов дві п’яні шхуни, ми знову ненароком пройшли повз будинок парафіяльного священника. І нехай покарає мене Бог, якщо цей жирний бовдур із зовнішністю розпусника не виїжджав задки з провулка в лімузині! Проїжджаючи повз нас, він випустив хмару диму просто нам в обличчя. Неначе кажучи: «А ось вам!» Це був прекрасний лімузин із парою запасних шин позаду, а за кермом сидів святий отець із великою сигарою в зубах. Мабуть, з «Корона Корона», така вже велика й ароматна вона була. Мило так сидів собі, без сумніву, це був він. Я не бачив, чи була на ньому ряса, чи ні. Мені було видно лише підливу, що стікала цівками з його губ, і велику сигару з п’ятдесятицентовим ароматом.

Усю дорогу до Діжона я згадував минуле. Я думав про всі ті речі, які міг би сказати чи зробити, однак які так і не сказав і не зробив у гіркі принизливі моменти, коли, просто просячи скоринку хліба, почувався нікчемнішим за черв’яка. Тверезий як скло, я й досі відчував біль тих старих кривд та образ. Я досі відчував кийок, яким пригостив мене коп у парку, — хоча ви можете сказати, що це була лише дрібниця, невеличкий урок танцю. Я об’їздив усі Штати, а також Канаду і Мексику. Скрізь та сама історія. Якщо хочеш хліба, маєш одягнути на себе ярмо, крокувати в ногу. Хоч куди б ти подався, земля всюди наче сіра пустеля, килим зі сталі й цементу. Виробництво! Більше гайок та болтів, більше колючого дроту, більше собачих галет, більше газонокосарок, більше підшипників, більше вибухівки, більше танків, більше отруйного газу, більше мила, більше зубної пасти, більше газет, більше освіти, більше церков, більше бібліотек, більше музеїв. Уперед! Час підганяє. Ембріон вилазить із шийки матки, а на ній немає й краплі слини, щоб допомогти йому вибратися. Сухе здушливе народження. Ані завивання, ані писку. Salut au monde![130] Салют із двадцяти однієї гармати, які гримлять у прямій кишці. «Я ношу свого капелюха, як мені подобається, у приміщенні чи надворі», — казав Волт. То були часи, коли й досі можна було підшукати собі капелюха потрібного розміру. Але час минає. Тепер, щоб знайти потрібний розмір, необхідно сісти на електричний стілець. Дадуть вам ярмулку. Що, трохи тисне? Не переймайтеся! Зате пасує.

Потрібно перебувати в чужій країні, такій, як Франція, ходити по меридіану, що розділяє півкулі життя та смерті, аби зрозуміти, які незбагненні горизонти відкриваються попереду. Електричне тіло!Демократична душа! Приплив, що переходить у повінь! Свята Матір Божа, що означає це лайно? Земля випалена й потріскана. Чоловіки й жінки злітаються, мов зграя стерв’ятників на смердючу тушу, щоб спаруватися, а тоді знову розлетітися. Стерв’ятники, що падають з неба, мов важкі камені. Кігті й дзьоб — ось наша сутність! Гігантський кишково-шлунковий тракт із носом, що вловлює запах здохлятини. Вперед! Уперед без жалю, без співчуття, без кохання, без прощення. Не просіть четвертак і нікому його не давайте! Більше військових кораблів, більше отруйного газу, більше вибухівки! Більше гонококів! Більше стрептококів! Більше бомбардувальників! Більше й більше — доки не розлетиться на друзки увесь цей блядський механізм, а разом з ним і земля!

Сходячи з поїзда, я одразу ж зрозумів, що припустився фатальної помилки. Ліцей був розташований трохи віддалік від вокзалу; я крокував центральною вулицею в ранніх зимових сутінках, навмання відшукуючи шлях до місця призначення. Падав негустий сніг, і вкриті памороззю дерева яскраво виблискували на морозі. Я пройшов повз кілька величезних порожніх кафе, які нагадували гнітючі зали очікування. Тихий порожній морок — ось яке у мене склалося враження. Безнадійне зачухане містечко, де гірчицю розливають у вагони-цистерни, чани, бочки, бідони, горщики та гарненькі крихітні баночки.

Від першого ж погляду на ліцей я здригнувся. Я відчув таку нерішучість, що перед входом зупинився, щоб добряче подумати, варто туди заходити чи ні. Однак оскільки я не мав грошей на зворотний квиток, сенсу в роздумуванні було мало. Спершу мені спало на гадку надіслати телеграму Філлмору, але я не зміг вигадати відмовку. Тож єдине, що лишалося, — зайти всередину з заплющеними очима.

Виявилося, що мсьє ле Провізер[131] відсутній — як мені сказали, в нього був вихідний. До мене підійшов маленький горбун і запропонував провести мене до кабінету мсьє ле Сансера[132], його заступника. Я йшов за кілька кроків позаду нього, захоплено спостерігаючи, як гротескно він накульгував. Він був маленькою потворою, яку можна побачити на ґанку будь-якого європейського собору.

Кабінет мсьє ле Сансера виявився просторим і аскетичним. Я сів на твердий стілець і став чекати, поки горбун подався на його пошуки. Я почувався майже як удома. Атмосфера цього місця страшенно нагадувала мені деякі благодійні служби в Штатах, де я просиджував годинами, чекаючи, доки який-небудь солодкомовний виродок не проведе зі мною співбесіду.

Раптом двері відчинилися, й манірно увійшов мсьє ле Сансер. Я ледь стримав сміх. На ньому був такий самий сюртук, який носив Борис, а на лоба спадало пасмо рідкого волосся, щось схоже на чуб, який міг би носити Смєрдяков[133]. Похмурий і стриманий, з очима рисі, він не привітав мене жодним словом. Одразу ж виклав переді мною сторінки з іменами студентів, розкладом, заняттями тощо, усе було виведено рівним акуратним почерком. Він повідомив, скільки мені виділятимуть вугілля та дров, а потому одразу сказав, що у вільний час я можу робити що мені заманеться. Це останнє було першою хорошою новиною, яку я від нього почув. Це прозвучало настільки підбадьорливо, що я хутко помолився за Францію — за армію й флот, за систему освіти, за bistros, за весь її триклятий устрій.

Коли ця пустопорожня балаканина завершилася, він подзвонив у маленький дзвіночок, і одразу з’явився горбун, який мав провести мене до кабінету мсьє л’Економа[134]. Тут панувала дещо інша атмосфера. Його кабінет радше скидався на вантажну станцію із розкиданими скрізь накладними й гумовими печатками, де бліді службовці невтомно виводили щось поламаними ручками у величезних громіздких бухгалтерських реєстрах. Мені видали мою долю вугілля й дров, і ми з горбуном вирушили з тачанкою до гуртожитку. Я мав зайняти кімнату на верхньому поверсі в одному крилі з pions[135]. Ситуація ставала дедалі комічнішою. Я не знав, на що очікувати далі. Можливо, на плювальницю. Усе це місце було просякнуте духом приготування до військової кампанії; бракувало лише наплічника й рушниці — і мідного значка.