Генри Миллер – Тропік Рака (страница 48)
Велике інцестуозне бажання полягає в тому, щоб пливти далі, злучившись із часом, щоб поєднати величний образ позамежжя з миттю теперішнього. Безглузде суїцидальне бажання, яке страждає від словесного запору й паралічу думки.
Було саме Різдво, і вже майже світало, коли ми повернулися додому з Рю-д’Одесса з парою негритянок, які працювали в телефонній компанії. Вогонь у плиті згас, а ми були настільки втомленими, що завалилися в ліжко одягнені. Моя, яка всю ніч поводилася, мов невгамовний леопард, захропіла, поки я на неї вилазив. Якийсь час я ще бився над нею, як б’ються над тими, хто набрав у легені води або задихається. А тоді плюнув і також заснув.
На свята ми пили шампанське вранці, вдень і вночі — найдешевше й найкраще шампанське. З початком нового року я мав переїхати в Діжон, де мені запропонували дрібну посаду викладача англійської мови за обміном завдяки одній із тих дружніх франко-американських домовленостей, які мали сприяти порозумінню та добрим відносинам між братніми республіками. Філлмор був від цього навіть у більшому захваті, аніж я, і мав на це свої причини. Для мене ж це був лише переїзд з одного чистилища до іншого. Там для мене не існувало майбутнього; ця робота навіть не передбачала зарплату. Ти мав тішитися вже від того, що тобі надали привілей проповідувати франко-американську дружбу. Це була робота для сина багатіїв.
У ніч перед моїм від’їздом ми добряче розважилися. На світанку почав падати сніг: ми блукали кварталами, востаннє оглядаючи Париж. Крокуючи по Рю-Сен-Домінік, ми несподівано надибали невеличку площу, на якій була розташована церква Святої Клотильди. Люди прямували на месу. Філлмор, у якого в голові й досі не розсіявся туман, затявся до них приєднатися. Як він сказав: «Заради розваги!» Мене це дещо напружувало; по-перше, я ще ніколи не відвідував месу, а по-друге, я мав жалюгідний вигляд і почувався відповідно. Філлмор теж виглядав доволі розбитим, навіть пошарпанішим, аніж я; його великий фетровий капелюх сповз набік, а пальто було вкрите тирсою з останнього закладу, в якому ми сиділи. Однак ми все одно зайшли всередину. Найгірше, що з нами могли зробити, — це витурити геть.
Мене настільки приголомшило те, що постало перед моїми очами, що я одразу забув про своє зніяковіння. Мені знадобилося трохи часу, аби звикнути до тьмяного світла. Я невпевнено сновигав за Філлмором, тримаючись за його рукав. Дивний неземний звук заполонив мої вуха, порожній гул, що здіймався над холодними плитами. Величезна гнітюча могила, у яку заходили і з якої виходили люди в зажурі. Щось на кшталт передпокою до потойбічного світу. Температура — приблизно, 55-60°F. Жодної музики, окрім цього нерозбірливого поховального плачу, що долинав з підвалу — неначе в темряві завивали мільйони голівок цвітної капусти. Люди в саванах бурмотіли щось зі зневіреним, пригніченим виглядом жебраків, які в трансі простягають долоні й мимрять незрозумілі благання.
Я знав, що такі місця існують, а втім, так само нам відомо про існування боєнь, моргів і кімнат для препарування трупів. Такі місця людина інстинктивно оминає. Я часто натрапляв на вулиці на священника з маленьким молитовником у руках, який сумлінно завчав написане.
На мить усе це нерозбірливе патякання й посмикування губ майже почало набувати сенсу. Щось відбувалося, якась дурнувата вистава, яка хоч і не приголомшила мене повністю, проте добряче зачарувала. По всьому світу, там, де є такі напівтемні могили, відбуваються ці неймовірні вистави — така сама бридка температура, таке саме сутінкове світло, такі самі шум і гул. В усьому християнському світі у певні обумовлені години люди в чорному простягаються долі перед вівтарем, за яким стоїть священник із книжкою в одній руці й обіднім дзвіночком чи кропилом в іншій, і бурмоче їм щось мовою, яка вже давно втратила будь-який сенс, навіть якби вони могли її зрозуміти. Найімовірніше, він їх благословляє. Благословляє країну, благословляє правителя, благословляє зброю, військові кораблі, амуніцію та гранати. Довкола нього маленькі хлопчики, вбрані мов Божі янголи, які виспівують альтами й сопрано. Невинні ягнятка. Всі — у спідницях, позбавлені статі, як і сам священник, який зазвичай до того ж плоскостопий і геть короткозорий. Пречудовий котячий концерт гермафродитів. Секс у суспензоріях в суспенз-мінорі.
Оскільки освітлення було тьмяним, я роздивлявся все, як тільки міг. Захоплений і приголомшений водночас. І так у всьому цивілізованому світі, думав я собі. В усьому світі. Чудесно. Дощ чи сонце, град, зимова мряка, сніг, гроза, блискавки, війна, голод, епідемії — ані найменшої різниці. Завжди та сама бридка температура, те саме белькотіння, те саме взуття з високими халявами й маленькі Божі янголи, які співають сопрано й альтами. Біля виходу — невеличка коробка зі щілиною — для підтримки Божої справи. Аби Боже благословення зійшло на короля й країну, військові кораблі й вибухівку, танки і літаки, аби робітник мав більше сили, щоб забивати коней, корів та овець, просвердлювати дірки в залізних балках, пришивати ґудзики на чужих штанах, продавати моркву, швейні машинки та автомобілі, знищувати комах, прибирати у стайнях, викидати сміття зі смітників та відчищати вбиральні, писати заголовки й пробивати талони в підземці. Сила… Сила. Усе це кривляння й ошуканство — лише для того, щоб здобути трохи сили!
Ми переходили з місця на місце, розглядаючи все навколо з тією ясністю в головах, яка настає після цілонічної гулянки. Мабуть, ми добряче впадали в очі, швендяючи отак із піднятими комірами пальт, жодного разу не перехрестившись і не поворушивши губами, окрім як для того, щоб пошепки обмінятися кількома уїдливими репліками. Можливо, на нас і не звернули б особливої уваги, якби Філлмор не наполіг на тому, щоб пройти повз вівтар прямо під час церемонії. Він шукав вихід, і оскільки все одно вже був тут, то, мабуть, вирішив ретельно роздивитися святую святих, побачити все зблизька, так би мовити. Ми безперешкодно пройшли повз вівтар і вже сунули до щілини, з якої пробивалося світло, де мав би бути вихід, коли несподівано з темряви вийшов священник і заступив нам дорогу. Він хотів знати, куди ми йдемо і що взагалі робимо. Ми доволі ввічливо пояснили йому, що шукаємо вихід. Ми сказали «вихід», адже були тоді такі бухі, що не змогли пригадати, як це буде французькою. Не мовивши й слова у відповідь, він міцно схопив нас за руки й, відчинивши двері, — як виявилося, це були бічні двері, — виштовхав нас на сліпуче денне світло. Це трапилося так раптово й неочікувано, що, опинившись на тротуарі, ми на мить осліпли. Ми пройшли кілька кроків, кліпаючи очима, а тоді інстинктивно розвернулись; священник досі стояв на сходах, блідий, мов примара, й сердитий, мов сам диявол. Певно, ми збіса його розлютили. Пізніше, обдумуючи цей випадок, я вирішив, що було б складно його звинувачувати. Однак у ту мить із довгим подолом і крихітною ярмулкою на черепі він виглядав так безглуздо, що я розсміявся. Я поглянув на Філлмора, і той також почав реготати. Цілу хвилину ми стояли й сміялися цьому нещасному виродку просто в обличчя. Думаю, це настільки його спантеличило, що якийсь час він геть не розумів, що йому робити; аж раптом помчав сходами донизу, погрожуючи нам кулаком, неначе й справді мав серйозні наміри. Вискочивши за огорожу, він понісся галопом. Тут якийсь інстинкт самозбереження підказав мені, що час забиратися геть. Я схопив Філлмора за рукав пальта й кинувся тікати. А він все повторював, мов ідіот: «Ні, ні! Я не побіжу!» «Ну ж бо! — закричав я. — Нам краще звідси вшиватися. Цей тип — дурний на всю голову». І ми кинулися навтьоки — так швидко, як лише могли.
Дорогою в Діжон, і досі посміюючись з цього випадку, я пригадав трохи схожий недолугий інцидент, що трапився зі мною під час мого короткого перебування у Флориді. Це відбулося під час відомого земельного буму, коли мене, як і тисячі інших, застали зі спущеними штанами. Намагаючись виплутатися, ми з моїм товаришем застрягли в самому горлечці пляшки. Джексонвіль, де ми були змушені провести приблизно шість тижнів, фактично був містом у стані облоги. Здавалося, ніби всі волоцюги на світі, як і багато людей, які ніколи раніше не були волоцюгами, приперлися в Джексонвіль. Будівлі Асоціації молодих християн та «Армії Спасіння», пожежні станції й поліційні відділки, готелі, мебльовані кімнати були просто набиті людом. Абсолютно