Генри Миллер – Тропік Рака (страница 47)

Є речі, певні речі, що стосуються моїх колишніх ідолів, від яких мені на очі навертаються сльози: надокучливість, безлад, насильство, але передусім ненависть, яку вони викликали. Коли я думаю про їхню потворність, про жахливу стилістику, яку вони обрали, про претензійність і нудотність їхніх творів, про весь хаос і плутанину, в яких вони борсалися, про перешкоди, які вони самі звели на своєму шляху — я впадаю в екзальтацію.

Всі вони загрузли у власному лайні. Всі ті, хто занадто все ускладнював. Це настільки правдиво, що мені так і хочеться сказати: «Покажіть мені людину, яка надмірно все ускладнює, і я покажу вам велику людину!» Те, що я називаю їхньою схильністю до «надмірного ускладнення», — це моя плоть; це знак боротьби, це власне боротьба з усіма її відростками, сама аура й атмосфера суперечливого духу. І коли ви покажете мені людину, яка вміє бездоганно висловлюватися, я не стверджуватиму, що вона не велика людина, але скажу, що вона мені нецікава… Мені бракує перенасиченості. Коли я роздумую над тим, що завдання, яке так чи інакше ставить перед собою митець, — перевернути наявні цінності, перетворити довколишній хаос на порядок, співмірний саме йому, посіяти зерно суперечності й викликати бродіння, аби через вивільнення емоцій ті, хто зараз мертвий, могли воскреснути, тоді я радо кидаюся до великих і недосконалих, живлячись їхньою спантеличеністю, і їхнє невпевнене бурмотіння звучить для мене, мов божественна музика. На прекрасних роздутих сторінках, які з’являються після перерв, я бачу зникнення дріб’язкової нав’язливості, так би мовити, брудних слідів боягузів, брехунів, крадіїв, вандалів, наклепників. У набряклих м’язах їхніх ліричних горлянок я бачу приголомшливі зусилля, яких необхідно докласти, аби перевернути колесо, аби продовжити шлях із того місця, де хтось інший опустив руки. Я бачу, що за щоденними неприємностями й надокучливими турботами, за дешевою блискучою злобою хирлявих та інертних стоїть символ ґвалтовної сили життя, тож той, хто прагне створити порядок, сіятиме зерна суперечності й незгоди, адже він наділений волею — така людина мусить знову й знову підходити до стовпа та шибениці. Я бачу, що за шляхетністю її жестів проглядає привид безглуздості всього, що вона — не лише велична, а й абсурдна.

Колись я думав, що бути людяним — це найвища мета, яку може мати людина, проте тепер бачу, що ця мета мене ледь не знищила. Сьогодні я з гордістю заявляю, що я — нелюд, що я не належу до людей і не підлягаю їхнім урядам, що в мене немає жодних переконань або принципів. Я не маю стосунку до скрипучої машинерії людства — я належу землі! Я кажу це, лежачи на подушці, і відчуваю, як із моїх скронь виростають роги. Я бачу всіх своїх схиблених попередників, що витанцьовують довкола мого ліжка, втішаючи мене, кепкуючи з мене, докоряючи мені своїми зміїними язиками, усміхаючись і шкірячись до мене скрадливими черепами. Я — нелюд! Я кажу це з божевільною маревною усмішкою і казатиму це, навіть якщо раптом піде дощ із крокодилів. У моїх словах криються усі ті скрадливі черепи, що усміхаються й шкіряться, деякі з них вже давно мертві, тож скаляться здавна, деякі усміхаються так, немов у них звело щелепу, деякі шкіряться гримасою вишкіру, передчуттям і наслідками того, що постійно відбувається довкола. Найясніше я бачу усмішку власного черепа, бачу скелет, що витанцьовує на вітрі, зміїв, які зриваються із зогнилого язика, і пухкі сторінки екстазу, вимащені екскрементами. І я долучаю свій слиз, свої екскременти, своє божевілля, свій екстаз до величної круговерті, що вирує в підземних склепах плоті. Уся ця непрохана, небажана, п’яна блювота безкінечно тектиме свідомістю тих, хто прийде за нами, й потраплятиме у невичерпну посудину, яка містить історію раси. Поруч із людською расою живе раса інших істот, нелюдів, раса митців, які, спонукувані невідомими поривами, беруть апатичну людську масу й за допомогою гарячки та бродіння, якими вони її наповнюють, перетворюють це сире тісто на хліб, а хліб — на вино, а вино — на пісню. З мертвого компосту й інертного шлаку вони породжують пісню, яка здатна заражати. Я бачу, як ця інша раса сплюндровує всесвіт, перевертаючи все догори дриґом, їхні ноги постійно ступають крізь кров і сльози, їхні руки — завжди порожні, завжди простягнені вперед у намаганні зловити позамежжя, бога, до якого не дотягнутися: вони вбивають все, що потрапляє їм на очі, аби заспокоїти чудовисько, яке гризе їм нутрощі. Я бачу, що коли вони рвуть на собі волосся, намагаючись зрозуміти, заволодіти цим вічно недосяжним, коли ревуть, мов скажені звірі, роздирають на шматки й насаджують на роги, я бачу, що це — правильно, що іншого шляху не існує. Людина, яка належить до цієї раси, змушена стати на цьому високому місці, нерозбірливо щось бурмочучи, й вирвати з себе тельбухи. Це правильно й справедливо, адже вона — мусить! А все, що не досягає висот цього жахливого видовища, все не таке моторошне, не таке жахне, не таке божевільне, не таке сп’яніле, не таке заразне — не є мистецтвом. Решта — підробка. Решта — людське. Решта належить до життя й безжиттєвості.

Коли я думаю, скажімо, про Ставрогіна, я уявляю якесь божественне чудовисько, яке стоїть на підвищенні й жбурляє в нас свої видерті нутрощі. У «Бісах» тремтить земля: це не катастрофа, що трапляється із наділеною багатою уявою особою, а катаклізм, який забирає життя великої частини людства, знищує його назавжди. Ставрогін був Достоєвським, а Достоєвський був сумою всіх тих суперечностей, які або паралізують людину, або підносять її на вершину. Для нього не було занадто низького світу, в який він не наважився б заглибитися, не було й зависокого місця, на яке б він побоявся зійти. Він охопив усе — від безодні до зірок. Шкода, що нам більше ніколи не трапиться нагода побачити людину, яка сягнула самої серцевини таємниці і своїм сяйвом освітила для нас глибину та безмежність темряви.

Сьогодні я розумію, від кого походжу. Мені непотрібно звірятися з гороскопом чи генеалогічним деревом. Про те, що говорять зорі або моя кров, мені нічого не відомо. Я знаю, що я — нащадок міфічних засновників раси. Чоловік, який підносить святу пляшку до своїх вуст, злочинець, що стає навколішки на ринку, невинне дитя, яке відкриває для себе, що всі мерці смердять, божевільний, що витанцьовує з блискавкою в руках, чернець, який піднімає рясу, щоб обісцяти весь світ, фанатик, що перериває бібліотеки в пошуках Слова — усі вони змішалися в мені, усі вони — частина моєї розгубленості, мого екстазу. Якщо я — нелюд, то лише тому, що мій світ вийшов за межі людського, адже бути людиною видається вбогою, нікчемною, жалюгідною справою, обмеженою чуттями, мораллю та кодексами, визначеною банальностями та всілякими «ізмами». Я вливаю в своє нутро сік винограду й знаходжу в ньому мудрість, але моя мудрість не народжена виноградом, моє сп’яніння спричинене аж ніяк не вином…

Я хочу обійти ті високі безводні гірські кряжі, де вмирають від спраги й холоду, ту «позачасову» історію, той абсолют часу та простору, в якому не існують ані люди, ані звірі, ані рослинність, де сходять з глузду від самотності, від мови, яка не більше ніж слова, де ніщо не тримається купи, де все розладнане й не відповідне духові часу. Я прагну світу чоловіків та жінок, дерев, які не розмовляють (адже у світі й так забагато розмов!), річок, якими можна дістатися до певних місць, не тих річок, що є лише легендами, а тих, які поєднуватимуть нас із іншими чоловіками й жінками, з архітектурою, релігією, рослинами і тваринами — річок, якими плавають човни й у яких тонуть люди, тонуть не в міфах, легендах, книжках чи в пилюці минулого, а в часі, просторі та історії. Я прагну річок, які утворюватимуть такі океани, як Шекспір і Данте, річок, які не висихатимуть у порожнечі минулого. Океани, так! Нехай у нас буде більше океанів, нових океанів, які затоплять минуле, океанів, які утворять нові геологічні формації, нові топографічні перспективи й дивні страшні континенти, океанів, які руйнуватимуть і зберігатимуть водночас, океанів, якими ми зможемо плавати, вирушаючи на пошуки нових відкриттів, нових горизонтів. Нехай у нас буде більше океанів, потрясінь, війн, голокостів. Нехай у нас буде світ чоловіків та жінок із динамо між ногами, світ природної люті, пристрасті, дії, драми, мрій, божевілля, світ, який викликає екстаз, а не смердючий пшик. Я вірю в те, що сьогодні як ніколи ми потребуємо книжки, навіть якщо в ній буде лише одна велична сторінка: ми повинні відшукувати фрагменти, скалки, нігті, будь-що, у чому є руда, будь-що, що спроможне знову оживити тіло і душу.

Якщо ж ми приречені, якщо вже немає для нас надії, для жодного з нас, якщо це й справді так, тоді заволаймо востаннє сповненим агонії криком, від якого гусне кров, хрипом непокори, кличем війни! Геть нарікання! Геть елегії й панахиди! Геть біографії й історії, бібліотеки й музеї! Нехай мертві їдять мертвих. А ми, живі, станцюємо на краю кратера останній передсмертний танок! Але танок!

«Я люблю все, що тече»,— сказав великий сліпий Мільтон нашого часу. Цього ранку я думав про нього, коли прокинувся з триклятим радісним воланням: я думав про його річки й дерева, і весь отой нічний світ, який він досліджує. Так, сказав я собі, я також люблю все, що тече: річки, каналізацію, лаву, сперму, кров, жовч, слова, речення. Я люблю навколоплідні води, коли вони витікають з оболонки. Я люблю нирку з її болючими каменями, її піском і чим завгодно; я люблю гарячу сечу, що виривається зсередини, і нескінченний трипер; я люблю слова істериків і речення, що линуть дизентерійним потоком, віддзеркалюючи всі хворобливі образи душі; я люблю великі річки, як-от Амазонка чи Оріноко, якими в мріях і легендах у відкритих човнах плавають такі божевільні, як Мораважин[128], тонучи у сліпих гирлах. Я люблю все, що тече, навіть менструальний потік, що вимиває безплідні яйцеклітини. Я люблю рукописи, що течуть, якими б вони не були, — священними, езотеричними, збоченими, поліморфними чи однобокими. Я люблю все, що тече, все, що містить у собі час і становлення, що повертає нас до початку, в якого немає кінця: жорстокість пророків, непристойність, у якій криється екстаз, мудрість фанатика, священника з його гумовими літаніями, мерзенні слова хвойди, плювок, що пливе у канаві, грудне молоко й гіркий мед, що ллється із лона, усе, що є рідким, розплавленим, розчиненим чи здатним розчиняти, увесь гній і бруд, які, пливучи, очищаються, які втрачають відчуття свого походження, які описують велике коло, рухаючись до смерті й розпаду.