Генри Миллер – Тропік Рака (страница 46)
Коли я зазираю в цю щілину, я бачу знак рівності, врівноважений світ, світ, зведений до нуля без слідів або залишків. Не той нуль, на який Ван Норден наводив свій ліхтарик, не порожню тріщину передчасно розчарованого чоловіка, а радше арабський нуль, знак, з якого беруть початок нескінченні математичні світи, точку опори, що збалансовує зорі, легкі мрії, машини, легші за повітря, легкі кінцівки та вибухи, внаслідок яких вони з’явилися. Я хотів би засадити їй в цю щілину по самі очі, змусити їх оскаженіло обертатися, ці милі, божевільні, металургійні очі. Коли очі почнуть обертатися, я знову почую слова Достоєвського, почую, як вони перекочуються зі сторінки на сторінку, з найдокладнішими спостереженнями, з найнавіженішим самоаналізом, з усіма найменшими відтінками страждання та нужденності, які звучать то легко й гумористично, то набухають, мов органна нота, аж поки не розривається серце й не залишається нічого, окрім сліпучого, пекучого світла, променистого світла, яке забирає з собою плодюче насіння зірок. Історія мистецтва, породжена різаниною.
Коли я дивлюся в цю розйобану пизду хвойди, то відчуваю під собою увесь світ, світ, що хитається і розсипається на порох, світ, зношений і відшліфований, немов череп прокаженого. Якби знайшлася людина, яка зважилася б висловити все, що вона думає про цей світ, їй не залишилося б і клаптика землі, на якому можна було б стати. Коли з’являється людина, світ навалюється на неї і ламає їй хребет. Навколо завжди занадто багато гнилих стовпів, занадто багато нагноєної гуманності, аби людина могла розквітнути. Надбудовою тут слугує брехня, а фундаментом — велетенський тремтливий страх. Коли з інтервалами в багато століть і справді з’являється людина з голодним поглядом в очах, людина, яка готова перевернути весь світ з ніг на голову, аби створити нову расу, любов, яку вона приносить з собою, перетворюється на жовч, і вона стає бичем. Якщо час від часу ми наштовхуємося на сторінки, що вибухають, сторінки, які ранять і обпікають, які виривають із нас стогони, сльози й прокльони, знайте, що вони написані людиною, яка тримає спину рівно, людиною, чиїм єдиним захистом є слова, і її слова завжди сильніші за брехливу нестерпну вагу світу, сильніші за всі диби й колеса для тортур, які боягузи вигадують для того, щоб знищити диво індивідуальності. Якби якась людина одного разу наважилася викласти все, що міститься у її серці, записати те, що є її справжнім досвідом, її справжньою істиною, я думаю, що тоді світ було би знищено, що він розлетівся б на друзки, і жоден бог, ані випадок чи зусилля волі ніколи не змогли б зібрати докупи ті шматки, атоми, незнищенні частинки, з яких було збудовано світ.
За чотири сотні років, відколи востаннє з’являвся хтось спраглий, душа, яка знала, що таке екстаз у мистецтві, в думках, у діях, відбувався постійний та незмінний занепад людини. Світ просрано: не лишилося й смердючого пшику. Чи може той, у кого відчайдушні, спраглі очі, бодай на дещицю перейматися сьогоднішніми урядами, законами, кодексами, принципами, ідеалами, ідеями, тотемами і табу? Якби хоч хтось був здатний розгадати загадку того, що сьогодні називають «щілиною» або «діркою», якби хоч хтось бодай трохи відчував таємничість тих феноменів, на які навісили ярлик «непристойності», цей світ одразу тріснув би навпіл. Саме непристойний жах, сухий розйобаний погляд на речі змушує цю божевільну цивілізацію скидатися на кратер. Це та роззявлена, мов паща, прірва небуття, яку творчі душі та матері людських рас носять у себе між ногами. Коли з’являється голодний відчайдушний дух і змушує морських свинок нестримно вищати, це відбувається тому, що він знає, куди вставляти життєдайний дріт сексу, бо ж йому відомо, що під жорстким панциром байдужості захована жахлива рана, яка ніколи не загоїться. Тож він запихає життєдайний дріт просто межи ніг; він б’є нижче пояса, обпікає самі тельбухи. Немає сенсу одягати гумові рукавиці; все, до чого можна підійти холоднокровно й зважено, є частиною панциру, а людина, яка прагне творити, завжди занурюється під нього, у відкриту рану, у гнійний непристойний жах. Вона під’єднує своє динамо до найніжніших частин; якщо назовні вириваються кров і гній, це вже щось. Сухий розйобаний кратер непристойний. Але ще непристойнішою є інертність. Ще богохульнішим, ніж найкривавіша клятва, є параліч. Якщо зосталася лише сама розпорота рана, то з неї мають литися потоки, навіть якщо вони не породять нічого, окрім жаб, кажанів та гомункулів.
Все звелося до секунди, яка або закінчується чимось, або ні. Земля — це не безплідне плато здоров’я й комфорту, а величезна розпростерта самка з оксамитовими грудьми, які набухають і здіймаються океанськими хвилями; вона звивається під діадемою поту та мук. Оголена й хтива, вона перевертається з боку на бік поміж хмар у фіолетовому світлі зірок. Вона вся — від щедрих грудей до блискучих стегон — палає несамовитою пристрастю. Вона рухається крізь сезони й роки, зчиняючи неймовірний галас, що переповнює груди судомною люттю, від якого з неба спадає павутиння; вона повертається на свою орбіту з вулканічними поштовхами. Іноді вона нагадує лань, лань, яка потрапила в пастку, — її серце шалено б’ється, а вона лежить і чекає на дзенькіт цимбал та собачий гавкіт. Любов і ненависть, відчай, жалість, лють, відраза — хіба важать вони хоч щось проти перелюбу планет? Що таке війна, хвороба, жорстокість, жах, коли ніч відкриває очам екстаз міріад сонць, що палають? Чим є та полова, яку ми жуємо вві сні, якщо не спогадами про виткі іклоподібні туманності й скупчення зірок?
У нападах екзальтації Мона часто казала мені: «Ти — велика людина» — і, попри те, що вона залишила мене тут, прирікши на загибель, попри те, що через неї в мене під ногами розверзлася величезна бездонна прірва, слова, які лежать на дні моєї душі, виринають на поверхню й освітлюють тіні піді мною. Я той, хто загубився у натовпі, той, кому паморочилося в голові від мерехтливого світла, нуль, який побачив, як усе довкола звелося до глуму. Повз мене проходили чоловіки й жінки, охоплені сірчаним вогнем, швейцари у вапнякових лівреях, які відкривали пащу пекла, гучна слава на милицях, така крихітна на тлі хмарочосів, прогризена до дірок зубчастими ротами машин. Я йшов повз високі будівлі до прохолоди річки й бачив, як з-поміж ребер скелетів у небо, мов ракети, вистрілювало світло. Якщо я й справді був великою людиною, як вона казала, то в чому сенс цього мого рабського ідіотизму? Я був людиною з тілом і душею, і моє серце не захищали стіни сталевого сейфа. У мене траплялися миті екстазу, і я співав, розсипаючи навсібіч полум’яні іскри. Я співав про екватор, про її вкриті червоним пір’ям ноги й острови, що зникають за горизонтом. Але ніхто цього не чув. Куля, якою вистрелили через Тихий океан, потрапляє в космос, оскільки земля — кругла, а голуби літають догори дриґом. Я бачив, як вона дивилася на мене через стіл сповненими смутку очима; журба, що розтікалася всередині неї, вперлася носом у хребет; з жалю її кістковий мозок перетворився на рідину. Вона була невагомою, мов потопельник, що плаває в Мертвому морі. Її пальці кривавили муками, і кров перетворювалася на слину. З настанням вологого світанку вдарили дзвони, і цей передзвін невпинно відлунював моїми нервовими волокнами, а язики дзвонів гупали у мене в серці й бряжчали залізною злобою. Дивно, що тоді так били у дзвони, втім ще дивніше, коли розривається тіло, коли ця жінка перетворюється на ніч, а її червиві слова прогризають матрац. Я рушив далі уздовж екватора, почув потворний сміх гієни з зеленою щелепою, побачив шакала з шовковим хвостом, дікдіка та плямистого леопарда — всіх їх лишили в Едемському Саду. А тоді її смуток розширився, мов ніс дредноута, і коли вона пішла на дно, від її ваги мені залило вуха. Ринув слиз, і мої щасливі нейрони, піднявши шлюзи, потонули в сапфірах, увесь спектр кольорів злився воєдино, і планшири майнули в глибини. Я почув, як розвернулися турелі з таким м’яким звуком, немов подушечки левової лапи, й побачив, як вони почали блювати й плюватися: небо провисло, і всі зорі враз почорніли. Чорний океан стікав кров’ю, а задумливі зорі породжували шматки свіжонабухлої плоті, тоді як вгорі кружляли птахи, і з вимареного неба звалилися ваги зі ступкою й товкачем та перев’язані очі справедливості. Усе, що з цим пов’язано, рухається на уявних ногах вздовж мертвих орбіт; все, що бачать порожні зіниці, вибухає, мов вкрита цвітом трава. З небуття постає знак вічності; під спіралями, що здіймаються дедалі вище, поволі тоне розчахнута дірка. Земля й вода з’єднують свої числа, це поема, написана плоттю, і вона міцніша за сталь чи граніт. Крізь нескінченну ніч земля летить до невідомого сотворіння…
Сьогодні я прокинувся від глибокого сну з прокльонами радощів на губах, із нерозбірливим бурмотінням на язиці, повторюючи подумки, мов літанію, —