Генри Миллер – Тропік Рака (страница 45)

Ох, ну що ж, це нічні думки, породжені блуканнями під дощем після двох тисяч років панування християнства. Принаймні птахи тепер забезпечені всім необхідним, а також коти та собаки. Щоразу, коли я проходжу повз вікно консьєржки й перехоплюю її крижаний пронизливий погляд, у мене виникає бажання передушити всіх пташок на планеті. На дні кожного холодного серця завжди знайдеться одна-дві краплини тепла — якраз достатньо, щоб погодувати пташок.

Мені досі не вдається викинути з голови невідповідність, яка існує між ідеями та життям. Між ними — постійна неспівмірність, хоч ми й намагаємося накрити їх одним яскравим тентом. Але це не вдасться. Ідеї потрібно перетворити на дії; якщо в них немає сексуальності, немає снаги — не з’являться й дії. Ідеї не здатні існувати самі у вакуумі розуму. Ідеї пов’язані з життям: ідеї печінки, ідеї нирки, міжтканинні ідеї тощо. Якби все робилося винятково заради ідей, Коперник ніколи не розбив би на друзки тодішнє уявлення про макрокосм, а Колумб затонув би десь у Саргасовому морі. Естетика ідей породжує горщики для квітів, а горщики для квітів ми ставимо на підвіконня. Але якби не існувало дощу або сонця, навіщо було б виставляти горщики за вікно?

Філлмора переповнюють ідеї з приводу золота. «Міфос» золота, як він це називає. Мені подобається «міфос» і подобається ідея золота, але мене на надто захоплює сама ця тема, і я не розумію, чому ми маємо ліпити горщики для квітів, навіть із золота. Він каже мені, що французи ховають своє золото в гідроізольованих приміщеннях глибоко під землею; він стверджує, що цими підземними сховищами і коридорами їздить маленький локомотив. Мені страшенно подобається така ідея. Цілковита глибинна тиша, посеред якої за температури 17,5°C тихо дрімають золоті злитки. Він каже, що цілій армії не вистачить 46 днів і 37 годин, щоб перерахувати все золото, сховане під Банком Франції, і що там є ще й резерв із зубних коронок, браслетів, обручок тощо. А також запас їжі на вісімдесят днів і озеро над золотою горою, щоб захистити її від ударної хвилі під час вибухів. Золото, каже він, стає дедалі невидимішим, перетворюється на міф, тож розтрат більше не трапляється. Неперевершено! Мені цікаво, що станеться зі світом, коли ми відійдемо від золотого стандарту в наших ідеях, одязі, моралі тощо. Від золотого стандарту кохання!

Досі ідея моєї співпраці з самим собою полягала у відході від золотого стандарту літератури. Коротко кажучи, я хотів показати відродження емоцій, зобразити людську поведінку у стратосфері ідей, тобто в нападі божевілля. Змалювати досократову істоту, створіння, що є наполовину козлом, а наполовину титаном. Одне слово, щоб звести світ на основі омфалу, а не на абстрактній ідеї, прибитій до хреста. Подекуди можна натрапити на занедбані статуї, незвідані оазиси, вітряки, які недобачив Сервантес, річки, що течуть навспак, жінок із п’ятьма чи шістьма грудьми, розташованими повздовж живота. (У листі до Ґоґена Стріндберґ казав: «J'ai vu des arbres que ne retrouverait aucun botaniste, des animaux que Cuvier n'a jamais soupçonnés et des hommes que vous seul avez pu créer[124]».)

Щойно Рембрандт досяг стандарту, він одразу ж скотився вниз через золоті злитки, пеммікан та портативні ліжка. Золото — це нічне слово, що належить хтонічній свідомості: воно містить у собі сон і міфос. Ми знову повертаємося до алхімії, до тієї фальшивої александрійської мудрості, з якої постали наші роздуті символи. Справжню мудрість вчені скнари сховали в глибоких льохах. Незабаром настане день, коли вони кружлятимуть між небом і землею з магнітами; щоб відшукати шматок руди, доведеться піднятися на висоту десяти тисяч футів із набором інструментів — бажано, у холодних широтах — і встановити телепатичний зв’язок із надрами землі та тінями померлих. Більше жодних клондайків. Жодного «золотого дна». Доведеться навчитися співу й деяким пустощам, навчитися читати знаки зодіаку й досліджувати власні нутрощі. Усе золото, запхане в кишені землі, потрібно буде відкопати знову; весь цей символізм треба буде ще раз витягнути з людських кишок. Але спершу необхідно вдосконалити інструменти. По-перше, потрібно збудувати кращі літаки, щоб визначати, звідки долинає звук, і не шаленіти кожного разу, щойно почуємо вибух під сракою. А по-друге, треба адаптуватися до холодних шарів стратосфери, перетворитися на холоднокровних повітряних риб. Жодного благоговіння. Жодного благочестя. Жодних прагнень. Жодного каяття. Жодної істерії. І насамперед, як каже Філіппе Датц: «НІЯКОЇ ЗНЕВІРИ!»

Це сонячні думки, навіяні вермутом-кассі на площі Де-ля-Трініте. Суботнім вечором і книжкою, що «осіклася» в моїх руках. Усе плаває у священному гнійному слизі. Напій лишає в роті гіркий трав’яний присмак, залишок нашої великої західної цивілізації, що гниє тепер, мов нігті на пальцях ніг святих. Повз мене проходять жінки — цілі полки жінок, — і всі вихляють переді мною своїми дупами; дзвонять у дзвони, а автобуси здираються на тротуари і чмокають один одного. Garçon витирає стіл брудною ганчіркою, поки patronne[125] із мерзенним вдоволенням лоскоче касовий апарат. Бездумний вираз на моєму обличчі, вираз задурманення, розмитості сприйняття, погляд, що покусує дупи, які прошмигують повз мене. На дзвіниці навпроти горбун б’є у дзвони золотим молотом, а голуби здіймають ґвалт. Я розгортаю книжку — книжку, яку Ніцше називав «найкращою серед усіх німецьких книг» — і там написано:

«ЛЮДИ СТАНУТЬ РОЗУМНІШИМИ Й КМІТЛИВІШИМИ; ОДНАК НЕ СТАНУТЬ КРАЩИМИ, ЩАСЛИВІШИМИ Й РІШУЧІШИМИ У СВОЇХ ДІЯХ — АБО Ж ПРИНАЙМНІ СТАНУТЬ ТАКИМИ ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ВІКИ. Я ПЕРЕДБАЧАЮ ЧАС, КОЛИ БОГ ЇМ БІЛЬШЕ НЕ РАДІТИМЕ І ЗНИЩИТЬ УСЕ, ЩОБ СТВОРИТИ СВІТ ЗНОВУ Я ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ДЛЯ ТАКОГО КІНЦЯ ВСЕ ЗАПЛАНОВАНО І ЩО В ДАЛЕКОМУ МАЙБУТНЬОМУ ВЖЕ ВИЗНАЧЕНІ ЧАС І ГОДИНА ДЛЯ ЦІЄЇ ЕПОХИ ВІДНОВЛЕННЯ. АЛЕ СПЕРШУ СПЛИВЕ БАГАТО ЧАСУ, І, МОЖЛИВО, МИ ЩЕ ТИСЯЧІ Й ТИСЯЧІ РОКІВ ТІШИТИМЕМОСЯ НА ЦІЙ МИЛІЙ СТАРІЙ ПОВЕРХНІ».

Неперевершено! Принаймні сто років тому жила людина, яка розуміла, що ми просрали наш світ. Наш західний світ! Коли я бачу чоловічі й жіночі постаті, які апатично рухаються за стінами своїх в’язниць, захищені, усамітнені на кілька коротких годин, я жахаюся від усвідомлення драматичного потенціалу, який і досі зберігся в цих хирлявих тілах. За цими стінами існують людські іскри, втім досі не спалахнула пожежа. Це чоловіки та жінки, питаю я себе, чи тіні, тіні маріонеток, підвішені на невидимих мотузках? Вочевидь, вони рухаються з власної волі, однак їм нікуди йти. Вони вільні лише в одній царині і можуть блукати там, скільки душа забажає, однак і досі не навчилися літати. Адже поки не було ще мрій, яким вдалося б злетіти. Ще не народилося жодної людини достатньо легкої, достатньо радісної, щоб відірватися від землі! Орли, що якийсь час витали в повітрі, розпростерши свої могутні крила, важко розбилися об ґрунт. Від тріпотіння й шурхоту їхніх крил у нас запаморочилося в голові. Орли майбутнього, залишайтеся на землі! Небеса вже дослідили, і там нікого немає. І під землею теж нікого, там повно кісток і тіней. Залишайтеся на землі. Зможете поплавати тут ще кілька сотень років!

Зараз третя година ранку, і в нас тут дві повії, які виконують сальто на незастеленій підлозі. Філлмор походжає голий-голісінький із келихом у руці, а його пузо напнулося, мов барабан, тверде, неначе фістула. Усе перно, шампанське, коньяк та анжуйське вино, яке він вижлуктив, починаючи з третьої дня, булькоче в його череві, мов каналізаційна труба. Дівки приставляють до його пуза вуха, неначе це музична скринька. Відкрийте йому рота гачком для застібання ґудзиків і киньте туди жетон. Коли його труби булькають, я чую, як із дзвіниці злітають кажани, і мрія перетворюється на обман.

Дівки роздяглися, а ми оглядаємо підлогу, щоб пересвідчитися, чи вони не подеруть собі дупи скалками. Вони й досі не зняли з себе туфлі на високих підборах. Але ж дупи! Їхні дупи — зношені, вискоблені, відшліфовані наждаком, гладенькі, тверді, вони аж сяють, наче більярдні кулі чи черепи прокажених. На стіні висить портрет Мони: вона дивиться на північний схід, на напис «Краків», виведений зеленим чорнилом. Зліва від неї Дордонь, обведена червоним олівцем. Раптом переді мною з’являється темна волохата щілина, що прорізає яскраву гладеньку більярдну кулю; ноги стисли мене, немов ножиці. Достатньо одного погляду на цю темну розпороту рану, і в моєму мозку розкривається глибока тріщина: всі образи та спогади, які було ретельно або ж неуважно розсортовано, позначено, задокументовано, розкладено по папках, з печатками і марками, хаотично вириваються з мене, немов мурахи, що розбігаються з тріщини в тротуарі; світ завмирає, зупиняється час, сама зв’язність моїх мрій розривається й розчиняється, а мої кишки вивалюються з мене шизофренічним скаженим потоком — опорожнення, що лишає мене наодинці з Абсолютом. Я знову бачу великих розпростертих матерів Пікассо, їхні груди, обліплені павуками, їхню легенду, сховану в глибині лабіринту. І Моллі Блум[126], яка назавжди розляглася на брудному матраці. На дверях туалету — виведені червоною крейдою хуї та Мадонна, що голосить усіма відтінками розпуки. Я чую дикий істеричний регіт — кімната, сповнена заціпенілими щелепами, і тіло, яке досі було чорним, тепер сяє, мов фосфор. Дикий, дикий, абсолютно неконтрольований сміх, і щілина також починає сміятися до мене, реготати крізь ворсисті вусики, і цей регіт викривлює яскраву, відшліфовану поверхню більярдної кулі. Велика хвойда й матір людська, у венах якої вирує джин. Матір усіх повій, павучиха, що загортає нас у логарифмічну могилу, ненаситна, дияволиця, чий сміх розколює мене навпіл! Я зазираю у цей запалий кратер, світ втрачено, вороття немає, і я чую, як видзвонюють дзвони; дві черниці біля палацу Станіслава, а з-під їхніх ряс тхне згірклим маслом, маніфест, який через дощ так ніколи й не надрукували, війна, яку розпочали задля збільшення потреби в пластичній хірургії, принц Уельський, що літає літаком по всьому світу й кладе квіти на могили невідомих героїв. Кожен кажан, що злітає з дзвіниці, — безнадійна справа, кожна гучна вечірка — стогін, який долинає по радіо з особистих траншей приречених. З цієї темної розпоротої рани, цієї мерзенної раковини, цієї колиски міст, сповнених чорних натовпів, де музика ідей потонула в холодному жиру, із задушених Утопій народжується клоун, істота, розколота між красою й потворністю, світлом і хаосом, клоун, який, коли дивиться вниз і вбік, перетворюється на самого Сатану, а коли дивиться вгору, бачить намазаного маслом янгола, равлика з крилами.