Генри Миллер – Тропік Рака (страница 44)
— А під ліжком дивилася? — запитав Філлмор.
Зрештою вона заспокоїлася. Проте лише на кілька хвилин. Наступним було: «О Боже! В мене знову кров. У мене щойно закінчилися місячні, і от — знову
Я була дурною молодою незайманкою й тому однієї ночі дозволила йому себе зґвалтувати. Я прагнула стати великою акторкою й не знала, що він заразний. Так він подарував мені цей трипер… і тепер я хочу йому його повернути. Це його провина, що я вчинила самогубство в Сені… Чому ви смієтеся? Не вірите, що я вчинила самогубство? Можу показати вам газети… мої фотографії — в усіх газетах. Якось я покажу вам російські газети… у них так гарно про мене написали… Але, милий, ти ж розумієш, що спершу мені потрібно купити нову сукню. Я не зможу спокусити такого чоловіка в цьому брудному лахмітті… До того ж я й досі винна своєму шевцю 12 000 франків…»
За цим іде довга історія про спадок, який вона намагається отримати. У неї є молодий юрист, француз, здається, досить боязкий, який докладає зусиль, щоб повернути їй її статки. Час від часу він дає їй сотню франків за рахунок майбутньої винагороди. «Скупий, як і всі французи, — каже вона. — А я була такою гарнюньою, що він не міг відвести від мене очей. Завжди вмовляв мене з ним потрахатися. Мені вже в печінках сиділи ці його вмовляння, тож однієї ночі я сказала „так“, аби лиш він утихомирився, ну і щоб не втратити ті свої сто франків, які він іноді мені давав». Вона замовкла на мить і істерично розреготалася. «Милий мій, — вела вона далі, — те, що трапилося, занадто смішне, щоб виразити його словами. Якось він мені телефонує й каже: „Маю негайно з тобою зустрітися… це дуже важливо“. А коли зустрічаємося, він показує мені довідку лікаря, а там написано „гонорея“! Милий мій, я розсміялася йому просто в обличчя. Звідки мені було знати, що в мене й досі трипер? „Ти хотів мене трахнути, і я тебе трахнула!“ Після цього він замовк. Ось як воно буває в житті: ти ні про що не здогадуєшся, аж раптом паф, паф, паф! Він був таким дурнем, що знову в мене закохався. Лише благав добре поводитися, не вештатися Монпарнасом ночами, не пити й не трахатися направо й наліво. Він казав, що божеволіє від мене. Хотів зі мною одружитися, але тоді про мене дізналася його родина, і вони змусили його поїхати в Індокитай…»
Після цього Маша спокійно переходить до історії про свої стосунки з однією лесбійкою. «Це було дуже смішно, милий, коли якось уночі вона мене підчепила. Я сиділа в „Фетіш“ і була п’яна, як і зазвичай. Вона водила мене з одного закладу до іншого й пестила під столами впродовж усієї ночі, аж поки я не могла вже цього терпіти. Тоді вона привела мене до себе додому й за дві сотні франків я дозволила їй мені відлизати. Вона благала, щоб я лишилася з нею жити, але мені не хотілося, аби вона щоночі мені лизала… від цього стаєш слабкою. До того ж хочу тобі сказати, що тепер я вже не так захоплююся лесбійками, як раніше. Як на мене, то краще спати з чоловіком, хоч мені й боляче від цього. Коли я дуже збуджуюся, то вже не можу стриматися… три, чотири, п’ять разів… саме так! Паф, паф, паф! А тоді в мене кровотеча, що для мене дуже шкідливо, адже я схильна до анемії. Тож тепер ти розумієш, чому час від часу я не можу без того, аби мені не відлизала лесбійка…»
Коли настала холодна пора, принцеса зникла. Зважаючи на те, що тут була лише маленька плита, яка оплювалася вугіллям, у студії ставало незатишно; у спальні було холодно, мов у скрині з льодом, та й на кухні не набагато краще. Фактично тепло було лише біля самої плити. Тож Маша знайшла собі скульптора-кастрата. Вона розповіла нам про нього перед тим, як піти. За кілька днів вона спробувала повернутися, проте Філлмор нічого навіть чути не хотів. Вона скаржилася, що скульптор не дає їй спати, бо цілу ніч її виціловує. До того ж там не було гарячої води для спринцівок. Однак врешті-решт вирішила, що повернення до нас нічим не краще. «Більше не витріщатиметься на мене цей свічник, — сказала вона. — Завжди цей свічник… він мене нервував. От якби ви були педерастами, я б із вами зосталася…»
Коли Маша пішла, наші вечори набули іншого характеру. Ми частенько сиділи біля вогню, попиваючи гарячий тодді й обговорюючи своє колишнє життя у Штатах. Ми говорили про це так, наче не мали й найменшого наміру колись туди повернутися. У Філлмора була мапа Нью-Йорка, яку він повісив на стіну; цілісінькими вечорами ми дискутували, обговорюючи переваги й недоліки Парижа та Нью-Йорка. І щоразу в наших розмовах неминуче зринала постать Вітмена, та єдина самотня постать, яку народила Америка за свою коротку історію. У Вітмена все притаманне Америці набуває життя, її минуле та її майбутнє, її народження та її смерть. Вітмен висловив усе, що було цінного в Америці, і більше сказати нічого. Майбутнє належить машині, роботам. Тоді як він був Поетом Тіла та Душі, цей Вітмен. Перший і останній поет. Сьогодні його вже майже неможливо розшифрувати, він — монумент, вкритий грубими ієрогліфами, ключ до яких загубився. Навіть згадувати тут його ім’я видається дивним. У європейських мовах не існує відповідника того духу, який він обезсмертив. Європа перенасичена мистецтвом, її ґрунти сповнені мертвих кісток, а музеї тріщать від награбованих скарбів, однак Європа ніколи не мала того вільного, здорового духу, який можна назвати ЛЮДСЬКИМ. Найближче до нього підійшов Ґете, та проти Вітмена Ґете — всього-на-всього набите ганчір’ям опудало. Ґете був поважним громадянином, педантом, занудою, вселенським за своїм духом чоловіком, але заразом він носив клеймо Німеччини, двоголового орла. Ясність Ґете, його спокій, олімпійське ставлення до життя не що інше, як сонливе заціпеніння німецького буржуазного божества. Ґете — це кінець чогось. А Вітмен — початок.
Після таких дискусій я іноді одягався й виходив на прогулянку, загорнутий у светр та весняне пальто Філлмора, з капелюхом на голові. Мерзенний вогкий холод, супроти якого немає іншого захисту, окрім сильного духу. Кажуть, що Америка — країна контрастів, і це правда, що термометр реєструє там такі низькі температури, про які тут навіть не чули; однак Америці невідомий холод паризької зими, він — психологічного ґатунку, це внутрішній і зовнішній холод водночас. Хоча тут немає морозів, тут немає й відлиги. Як люди захищаються від зазіхань на їхнє приватне життя за допомогою високих стін, засувів та віконниць, крикливих, лихослівних, неохайних консьєржок, так само вони навчилися захищати себе від холоду й спеки суворого мінливого клімату. Вони звели навколо себе фортифікації: ключове слово тут — захист. Захист і безпека. Аби вони мали змогу гнити в комфортних умовах. Мрячної зимової ночі немає потреби звірятися з малою, щоб визначити широту, на якій розташовано Париж. Це північне місто, аванпост, зведений над болотом, сповненим черепами й кістками. Вздовж бульварів — холодна електрична імітація тепла. В ультрафіолетових променях напису