Генри Миллер – Тропік Рака (страница 43)
Спершу я думав, що цей
Цього ранку я не на жарт перелякався. Вмивши обличчя, я помилково скористався її рушником. Нам ніяк не вдається привчити її вішати свого рушника на відповідний гачок. І коли я вилаяв її за це, вона спокійно відказала: «Милий мій, якби від цього можна було осліпнути, я б осліпла вже багато років тому».
Окрім цього є ще й туалет, яким ми всі змушені користуватися. Я намагаюся батьківським тоном говорити з нею про те, як поводитися з сидінням. «Ой,
З нею усе шкереберть. Спершу вона не давала, бо в неї були місячні. Це тривало вісім днів. Ми вже почали думати, що вона придурюється. Але ні, вона не вигадувала. Якось, коли я намагався прибрати в студії, то знайшов під ліжком ватні тампони, і вони були просякнуті кров’ю. У неї під ліжко потрапляє все: апельсинові шкірки, вата, корки, порожні пляшки, ножиці, використані презервативи, книжки, подушки… Вона застилає ліжко лише тоді, коли вже час лягати спати. Переважно вона лежить у ліжку й читає свої російські газети. «Милий мій, — каже вона мені, — якби не газети, я б узагалі не вилазила з ліжка». Це точно! Самі лише російські газети. Довкола ані шматка туалетного паперу — нічого, чим би можна було підтерти сраку, окрім російських газет.
Так чи інакше, повертаючись до її особливостей — навіть після того, як у неї закінчилася менструація, після того, як вона добре відпочила й наїла собі чималий шар жиру на пузі, то все одно не давала. Вдавала, що їй подобаються лише жінки. Для того, щоб лягти з чоловіком, їй спершу потрібно було достатньо збудитися. Вона хотіла, щоб ми зводили її в бордель, де злягаються з собаками. Або ще ліпше, казала вона, якщо там буде Леда і лебідь: її страшенно збуджувало тріпотіння крил.
Однієї ночі, щоб усе перевірити, ми подалися разом із нею у заклад, про який вона згадувала. Однак перш ніж мали змогу розповісти мадам, навіщо прийшли, з нами завів розмову п’яний англієць, що сидів за сусіднім столиком. Він уже двічі побував нагорі, однак хотів спробувати ще раз. У нього лишилося тільки двадцять франків, і оскільки він не знав французької, то спитав нас, чи не допомогли б ми йому домовитися з дівкою, на яку він накинув оком. Вона виявилася негритянкою, дебелою дівкою з Мартініки, і була прекрасною, мов пантера. До того ж перебувала в чудовому гуморі. Щоб переконати її обслужити англійця за ті останні су, які в нього лишилися, Філлмору довелося пообіцяти, що він також піде з нею, щойно вона завершить з англійцем. Принцеса поглянула на неї, вислухала все, що було сказано, і набундючилася. Вона образилася. «Що ж, — мовив Філлмор, — ти ж хотіла якось збудитися — можеш поспостерігати, як я це робитиму!» Але вона не бажала спостерігати за ним — вона хотіла спостерігати за селезнем. «Ну, заради Бога, — відказав він, — я нічим не гірший за селезня… можливо, навіть дещо кращий». Ось так, слово за словом, дійшло до того, що нам довелося покликати одну з дівок і дозволити їм попестити одна одну, аби її заспокоїти… Коли Філлмор повернувся з негритянкою, в її очах жеврів вогонь. З того, як Філлмор на неї дивився, я зрозумів, що вона, мабуть, виробляла з ним щось незвичайне, тому й собі загорівся. Вочевидь, Філлмор побачив, як я почуваюся, і як нестерпно для мене було сидіти тут усю ніч і просто спостерігати, тому несподівано вийняв з кишені стофранкову банкноту й, поклавши її переді мною, мовив: «Слухай, тобі, мабуть, потрібно потрахатися чи не більше за нас усіх. Візьми це й обери собі яку-небудь дівку». Чомусь цей жест змусив мене полюбити його сильніше, аніж усе, що він робив для мене раніше, а робив він чимало. Я з вдячністю прийняв гроші й одразу ж подав знак негритянці приготуватися до наступного траху. Схоже, це збісило принцесу понад усе інше. Вона хотіла знати, чи в цьому місці є ще бодай хтось, хто припав би нам до смаку, окрім цієї негритянки. «Ні»,— відказав я, особливо не церемонячись. І я не збрехав — негритянка була королевою гарему. На неї варто було лише поглянути, і в тебе одразу виникла ерекція. Здавалося, що її очі плавали в спермі. Вона сп’яніла від такого попиту на себе. Не могла навіть більше рівно ходити — принаймні мені так здавалося. Підіймаючись покрученими сходами слідом за нею, я не зміг втриматися від спокуси й пропхав руку їй у міжніжжя; так ми й рухалися далі — вона озиралася на мене з радісною усмішкою й трохи вихляла дупою, коли я лоскотав її занадто сильно.
Як не крути, усе складалося добре. Всі були щасливі. Здавалося, що у Маші теж хороший настрій. Тож наступного вечора, після того як вона поласувала шампанським та ікрою й розповіла нам чергову порцію історії свого життя, за неї взявся Філлмор. Було схоже на те, що він врешті-решт отримає свою винагороду. Вона більше не пручалася. Вляглася, розкинувши ноги, й дозволила йому пестити себе, а тоді, щойно він на неї заліз, просто перед тим, як він мав їй запхати, спокійно повідомила, що в неї трипер. Він сповз із неї, мов побитий собака. Я чув, як він сновигає по кухні, шукаючи своє чорне мило, яке використовував за особливих обставин, а через кілька хвилин він уже стояв біля мого ліжка з рушником у руках і казав: «Можеш у це повірити? В цієї сучої принцеси — трипер!» Здається, він неабияк перелякався. Принцеса ж тим часом гризла яблуко й замовляла собі російські газети. Їй це видалося непоганим жартом. «Бувають речі й страшніші»,— сказала вона, розлігшись на ліжку й спілкуючись з нами крізь відчинені двері. Зрештою Філлмор теж поставився до цієї історії як до жарту, відкоркував чергову пляшку анжуйського, налив собі склянку й одразу її вихилив. Було лише близько першої ночі, тож він всівся поряд зі мною, щоб трохи потеревенити. Таке його не відлякує, сказав він. Звісно, він мусив бути обережним… була ж іще стара хвороба, яку він підхопив у Гаврі. Він уже й не пам’ятав, як це трапилося. Він іноді забував підмиватися, коли напивався. Хвороба минула в легкій формі, однак ніколи не знаєш, як це може обернутися пізніше. Він не хотів ходити на масаж простати. Ні, таке точно було не для нього. Вперше він підхопив заразу ще в коледжі. Він не знав, чи це він заразився від дівки, а чи вона від нього; в університетському містечку відбувалося стільки дивних речей, що було складно зрозуміти, кому вірити. Майже всі студентки час від часу залітали. Такі невігласки… навіть викладачі нічого не розуміли. Ходила чутка, що один із професорів якось себе кастрував…
Так чи інакше, а наступної ночі він зважився ризикнути — із презервативом. Насправді так ти взагалі нічим не ризикуєш, якщо він, звісно, не порветься. Він купив собі довгий, із риб’ячого пузира — вони найнадійніші, запевнив він мене. Але й так йому нічого не вдалося. Вона виявилася завузькою. «Господи, та ж він у мене звичайних габаритів, — сказав Філлмор. — Як тобі таке? Хтось же якось у неї пробрався, щоб обдарувати її тією заразою. Мабуть, в нього був дуже малий».
Таким чином, наразившись на низку невдач, він взагалі вирішив полишити свої спроби. Тепер вони лежать там, мов брат і сестра, поринувши в інцестуозні фантазії. Маша філософськи зауважує: «В Росії часто трапляється, що чоловік спить із жінкою, не чіпаючи її. Вони можуть робити так тижнями й ніколи про це навіть не думають. Доки — паф! одного разу він торкається її і… паф! паф! Після цього це просто паф, паф, паф!»
Тепер усі зусилля спрямовані на те, щоб привести Машу до ладу. Філлмор вважає, що якщо вилікувати її трипер, то вона попуститься. Дивна ідея. Тож він купив їй спринцівку, запас перманганату, шприц-розприскувач і решту дрібниць, які йому порадив лікар-угорець — нікчемний шарлатан, що робив аборти поблизу площі д’Аліґр. Здається, його шеф якось зробив пузо одній шістнадцятирічній дівці, й та познайомила його з цим угорцем; а тоді у шефа з’явився пречудовий шанкр, і угорець знову став у пригоді. Ось як знайомляться в Парижі — через сечостатеву дружбу. Хай там як, а під нашим суворим наглядом Маша взялася за лікування. Щоправда, минулої ночі трапилася халепа. Вона запхала в себе супозиторій, а тоді не змогла знайти приєднаний до нього мотузок. «О Боже! — верещала вона. — Де ж той мотузок? О Боже! Я не можу знайти мотузок!»