Генри Миллер – Тропік Рака (страница 42)

Коли вони вже виходили, принцеса сердечно потисла мені руку й пообіцяла якось завітати на вечерю «коли буде тверезою», як вона сказала.

— Гаразд! — відказав я. — Приводьте з собою ще якусь принцесу чи принаймні графиню. Ми змінюємо постіль щосуботи.

Десь о третій ранку завалюється Філлмор… один. Він виблискує вогнями, мов океанський лайнер, і шумить, немов сліпий зі своєю тріснутою тростиною. Стук, стук, стук, занедбаним провулком… «Я — одразу спати, — повідомляє він, проходячи повз мене. — Розкажу тобі про все завтра». Він заходить до своєї кімнати й відкидає ковдри. Я чую, як він стогне: «Яка жінка! Яка жінка!» За мить він знову на порозі, в капелюсі і з тріснутою тростиною в руці.

— Я знав, що щось таке трапиться. Вона божевільна!

Він якийсь час нишпорить на кухні, а тоді повертається до студії з пляшкою анжуйського. Я мушу підвестися й випити з ним по келиху.

Наскільки мені вдалося скласти його історію докупи, все почалося в «Рон-Пуен» на Єлисейьких Полях, куди він заскочив випити дорогою додому. Як і зазвичай, у такий час на terrasse було повно стерв’ятниць. Ця сиділа просто посеред проходу з купою підставок для випивки на столі; вона саме тихенько напивалася наодинці, коли зайшов Філлмор і зустрівся з нею поглядом. «Я п’яна, — захихотіла вона, — не бажаєш сісти?» А тоді, немов це була найприродніша річ у світі, вона одразу ж почала розводитися про свого кінорежисера, як він її відфутболив, як вона кинулася в Сену тощо, тощо. Вона вже не пригадувала, із якого саме моста стрибнула, пам’ятала лиш те, що коли її витягли з води, довкола зібрався цілий натовп. До того ж вона не розуміла, яка різниця, з якого моста вона стрибнула, — навіщо він про таке запитує? Вона істерично з цього реготала, а тоді раптом виявила бажання прогулятися — їй закортіло потанцювати. Помітивши, що він вагається, вона імпульсивно розкрила свою сумочку й дістала звідти стофранкову банкноту. Однак за мить, мабуть, вирішила, що сотні франків надовго не вистачить. «У тебе взагалі є які-небудь гроші?» — запитала вона. Ні, в кишені він мав небагато, проте вдома у нього була чекова книжка. Тож вони подалися за чековою книжкою і тут, звісно ж, нагодився я, саме тоді, коли він пояснював їй значення отого напису: «Нема лозписки, нема й солочки».

Дорогою до помешкання вони зайшли чогось перехопити в «Пуассон д’Ор», і свою їжу вона запила кількома чарками горілки. Там вона перебувала у своїй стихії, всі цілували їй руку й бурмотіли: «Принцесо, Принцесо». Хоч якою вона була п’яною, однак зберігала свою гідність. «Не крути так задом!» — примовляла вона під час танцю.

Філлмор планував лишитися в студії, коли її туди приведе. Та оскільки вона виявилася такою інтелігентною й ексцентричною особою, він вирішив змиритися з її примхами і відкласти «велику подію» на потім. Він навіть уявив собі, що зможе надибати ще одну принцесу й привести додому одразу двох. Тому, коли вони виходили з помешкання, у нього був хороший настрій, і він вже приготувався витратити на неї кілька сотень франків, якщо виникне така потреба. Зрештою, принцеси трапляються не щодня.

Цього разу вона потягнула його до іншого місця, де її знали ще краще, і де, за її словами, можна було без проблем розміняти чек. Там усі були у вечірніх костюмах, і поки офіціант проводив їх до столика, відбулося ще більше всього цього безглуздя з поклонами й цілуванням рук.

Посеред танцю вона раптом зі слізьми на очах полишає танцмайданчик. «У чому річ? — запитує він. — Що я накоїв цього разу?» — й інстинктивно торкається рукою дупи, немовби та й досі могла вихляти. «Нічого, — відказує вона. — Ти нічого не зробив. Іди сюди, мій хороший хлопчику»,— а тоді тягне його на майданчик і знавісніло поринає в танок. «Але що з тобою?» — бурмоче він. «Та нічого, — повторює вона. — Я декого побачила, ось і все». Раптом знову несподіваний вибух гніву: «Навіщо ти мене напоїв? Невже ти не знаєш, що я від цього втрачаю глузд?»

«Маєш чек? — запитує вона. — Нам потрібно звідси забиратися». Вона кличе офіціанта й шепоче до нього російською. «З чеком усе гаразд?» — запитує вона, коли офіціант іде геть. Тоді імпульсивно: «Зачекай на мене внизу, у гардеробі. Я мушу декому зателефонувати».

Після того як офіціант приніс решту, Філлмор, не кваплячись, зійшов сходами в гардероб і став чекати на неї. Він походжав туди-сюди, тихенько щось мугикаючи й насвистуючи і водночас прицмокуючи губами в очікуванні ікри. Минуло п’ять хвилин. Десять. Він досі тихенько собі насвистував. Коли минуло двадцять хвилин, а його принцеса так і не з’явилася, він врешті-решт щось запідозрив. Гардеробник сказав, що вона вже давно пішла. Філлмор вискочив надвір. Там стояв негр у лівреї, широко шкірячись. Чи знає негр, куди вона звітрилась? Негр шкіриться. А тоді каже: «Йа чюв „Кюполь“, це всьо, сер!»

У «Куполь» він знаходить її на нижньому поверсі, де вона з замріяним обличчям сидить, немов у трансі, перед коктейлем. Побачивши його, вона усміхається.

— Хіба чесно так робити, — питає він, — ось так утікати? Могла б просто сказати, що я тобі не подобаюся…

Почувши це, вона розлютилася й почала ламати комедію. Однак за якийсь час потік люті вщух, змінившись ниттям і схлипуванням. «Я — божевільна, — бурмотіла вона. — Іти також божевільний. Ти хочеш, щоб я з тобою переспала, а я не хочу з тобою спати». І тоді знову почала безтямно лопотіти про свого коханця, кінорежисера, якого побачила на танцмайданчику. Ось чому їй довелося звідти втекти. Ось чому вона вживає наркотики й щоночі напивається. Ось чому вона кинулася в Сену. Ще якийсь час вона белькотіла про те, яка вона божевільна, аж раптом у неї виникла ідея: «Їдьмо в „Бріктопз“!» У неї там є один знайомий… одного разу він пообіцяв знайти їй роботу. Вона була переконана, що він їй допоможе.

— Скільки це коштуватиме? — обережно поцікавився Філлмор.

Коштуватиме дорого, про це вона його одразу попередила. «Але послухай, якщо ти відвезеш мене в „Бріктопз“, я обіцяю, що піду з тобою додому». Вона виявилася достатньо чесною, додавши, що це може коштувати йому п’ятсот, а то й шістсот франків. «Але я того варта! Ти не знаєш, що я за жінка. Такої більше немає в усьому Парижі…»

— Це ти так думаєш! — у ньому почала брати гору його кров янкі. — Але я цього не помітив. Я не бачу, щоб ти взагалі була чогось варта. Ти — просто нещасна божевільна суча дочка. Відверто кажучи, я б краще дав п’ятдесят франків якій-небудь бідній француженці; вони принаймні чимось тобі віддячують.

У неї дах від злості зірвало, коли він згадав про француженок. «Не кажи мені про цих жінок! Я їх ненавиджу! Вони — дурні… вони — бридкі… вони — меркантильні. Кажу тобі, припини!»

За мить вона знову втихомирилася. Вдалася до іншої тактики. «Милий, — провуркотіла вона, — ти ще не знаєш, як я виглядаю оголеною. Я — прекрасна». І звела свої груди вгору обома руками.

Однак Філлмора це не вразило. «Ти — курва! — холодно мовив він. — Я був не проти витратити на тебе кілька сотень франків, але ти — божевільна. Ти навіть обличчя не вмила. У тебе смердить з рота. Мені начхати, принцеса ти чи ні… Не треба мені сраних зарозумілих росіянок. Іди на вулицю і пошукай клієнта там. Ти нічим не краща за будь-яку французьку крихітку. Навіть гірша. Я більше не просру на тебе жодного су. Їдь в Америку — там найкраще місце для таких п’явок, як ти…»

Здавалося, ця промова ніяк її не зачепила.

— Думаю, ти просто мене побоюєшся, — сказала вона.

— Боюся тебе? Тебе?

— Ти — просто маленький хлопчик, — мовила вона. — І в тебе немає манер. Коли пізнаєш мене краще, говоритимеш по-іншому… Чому б тобі не спробувати бути чемним. Якщо не хочеш йти зі мною сьогодні — добре. Я буду в «Рон-Пуен» завтра між п’ятою та сьомою. Ти мені подобаєшся.

— Я не збираюся в «Рон-Пуен» ані завтра, ані будь-коли. Я більше не хочу тебе бачити… ніколи. Для мене ця історія закінчилась. Піду знайду собі яку-небудь милу французьку крихітку. А ти можеш іти до біса!

Вона поглянула на нього і втомлено посміхнулася. «Це ти зараз так кажеш. Але зачекай! Зачекай, поки переспиш зі мною. Ти ще не знаєш, яке в мене гарне тіло. Ти думаєш, що француженки вміють кохатися… зачекай-но! Я тебе з глузду зведу. Ти мені подобаєшся. Просто тобі бракує виховання. Ти — просто хлопчик. І ти забагато говориш…»

— Ти — божевільна, — сказав Філлмор. — Я б не впадав за тобою, навіть якби ти була останньою жінкою на землі. Іди додому і вмий обличчя.

Він пішов, не заплативши за напої.

Хай там як, а через декілька днів принцеса вселилася до нас. Вона була справжньою принцесою, у цьому ми були певні. Однак у неї трипер. У будь-якому разі нудним наше життя назвати складно. У Філлмора — бронхіт, у принцеси — як я вже сказав, трипер, a y мене — геморой. Щойно здав шість порожніх пляшок у російській épicerie[117] через дорогу. Останнім часом я не пив ані краплі. Жодного м’яса, жодного вина, жодних гулянок або жінок. Тільки фрукти, парафінова олія, арнікові краплі та адреналінова мазь. Але й досі не можу знайти у студії крісло, де мені було б зручно. Навіть зараз дивлюся на принцесу, влігшись на бік і підставивши руку під голову, мов паша. Паша! Схоже на її ім’я: Маша. Як на мене, звучить не надто аристократично. Нагадує про «Живий труп»[118].