Генри Миллер – Тропік Рака (страница 41)

Хай там як, а він намагався зробити так, щоб я почувався комфортно. У помешканні зажди було вдосталь їжі та вина, і час від часу він наполягав, аби я супроводжував його на танці. Йому подобалося ходити до негритянського закладу на Рю-д’Одесса, де ошивалася гарненька мулатка, яка іноді приєднувалась до нас, коли ми поверталися додому. Його турбувало лиш те, що йому ніяк не вдавалося знайти француженку, яка любила б випити. Усі вони були занадто тверезі, щоб його задовольнити — він полюбляв привести жінку до себе в студію й добряче з нею набратися, перш ніж братися до справи. Йому також подобалося, аби вона думала, що він митець. Оскільки чоловік, у якого він винаймав помешкання, був художником, створити таке враження було неважко; він порозставляв по кімнаті полотна, які знайшов в armoire[113], а одне незавершене навіть встановив на мольберт на видному місці. На жаль, усі вони були виконані в стилі сюрреалізму й зазвичай справляли невтішний ефект. Там, де мова заходить про малярство, хвойди, консьєржки й члени Кабінету Міністрів мають на диво схожі смаки. Філлмор відчув неабияке полегшення, коли до нас почав навідуватись Марк Свіфт, щоб написати мій портрет. Свіфт Філлмору дуже подобався. На його думку, той був генієм. І хоча в його роботах відчувалась певна здичавілість, коли він вже малював якусь людину або предмет, то ти одразу розумів, про що тут йдеться.

На прохання Свіфта я почав відрощувати бороду. За його словами, борода пасувала до форми мого черепа. Мені довелося сидіти біля вікна на тлі Ейфелевої вежі, оскільки він хотів, щоб Ейфелева вежа також була на картині. Окрім цього там мала бути й друкарська машинка. У цей час до нас почав вчащати Крюґер; він стверджував, що Свіфт анічогісінько не розуміє в живописі. Його дратувала непропорційність об’єктів. Він беззастережно вірив у закони Природи. Натомість Свіфт клав на Природу хуй; він хотів малювати те, що було у нього в голові. Так чи інакше, на мольберті тепер стояв мій портрет, і хоча все у ньому було непропорційним, навіть член Кабінету Міністрів міг побачити, що це людська голова, чоловік з бородою. Власне, консьєржка й справді неабияк зацікавилася портретом; на її думку, схожість була приголомшлива. І їй сподобалася ідея з Ейфелевою вежею на задньому плані.

Ось так ми й жили собі мирно впродовж місяця, а то й довше. Район мені подобався, особливо вночі, коли можна було якнайповніше відчути всю його злиденність та скорботу. Маленька площа, така чарівна й напоєна спокоєм у сутінках, могла набути найбільш гнітючого й лиховісного вигляду в темряві. Поруч тягнулася довга висока стіна, що закривала казарми з одного боку, біля якої завжди можна було побачити яку-небудь пару, яка потай обіймалася — частенько під дощем. Двоє закоханих, які притискаються до в’язничної стіни під тьмяним світлом ліхтаря, — доволі гнітюче видовище. Складається враження, немовби їх довели до останньої межі. Те, що відбувалося по той бік стіни, також гнітило. Коли йшов дощ, я часто ставав коло вікна й спостерігав за тим, що діялося внизу, немов за іншою планетою. Мені ця діяльність здавалася просто незбагненною. Там усе відбувалося згідно з розкладом, однак розклад цей, мабуть, спланував божевільний. Вони борсалися в багнюці, трубили в горни й кидалися верхи в атаку — і все це в чотирьох стінах. Бутафорський бій. Збіговисько олов’яних солдатиків, які не мали ні найменшого бажання вчитися вбивати, чистити собі чоботи або шкребти коней. Цілком сміховинна картина, однак ретельно спланована. Коли їм не було за що взятися, вони набували ще безглуздішого вигляду; вони чухалися, ходили туди-сюди, запхавши руки в кишені, поглядали на небо. А коли поруч проходив офіцер, ставали «струнко» й віддавали честь. Божевільня, як на мене. Навіть коні мали дурний вигляд. Іноді вони також викочували гармати й гуркітливим парадом проходили вулицею, а люди стояли, роззявивши роти, й милувалися гарною уніформою. Мені вони завжди здавалися військом під час відступу; у них вчувалася якась пошарпаність, убогість та пригніченість, уніформа завжди була трохи завеликою, а вся їхня жвавість, якої їм, кожному окрему, геть не бракувало, одразу кудись зникала.

Хай там як, а коли виходило сонце, все набувало зовсім інакшого вигляду. В їхніх очах спалахував промінь надії, вони починали рухатися гнучкіше й виказувати бодай якийсь ентузіазм. Коли загальну сіризну нарешті милостиво прорізали ранкові барви, з’являлися такі характерні для французів галас і метушня; вони весело гомоніли, посьорбуючи напої у bistro на розі, а офіцери здавалися більш людяними, більш французькими, я б сказав. Коли сходить сонце, кожен закуток в Парижі може видатися прекрасним; а коли неподалік є ще й bistro з розгорнутим тентом, кількома столиками на тротуарі та кольоровими напоями в склянках, тоді люди починають виглядати справді по-людськи. Оскільки вони і є людьми — найкращими людьми на світі, коли сяє сонце! Такими розумними, такими розслабленими, такими безтурботними! Зганяти таких людей у казарми, змушувати їх виконувати вправи, ділити на рядових, сержантів, полковників і так далі не що інше, як злочин.

Як я й кажу, справи йшли добре. Час від часу Карл підкидав мені роботу — статті про подорожі, які він ненавидів писати сам. За них платили всього по п’ятдесят франків, однак писати їх було нескладно, оскільки завжди можна було зазирнути в старі номери й трохи попереставляти речення зі старих статей. Усе одно люди читали таке лише в туалеті або коли треба було згаяти час у почекальнях. Головне було добре відшліфувати епітети — решта базувалася на датах та статистиці. Якщо ж це виявлялася важлива стаття, голова відділу підписував її власним ім’ям; він був справжнім телепнем, який заледве міг розмовляти бодай якоюсь мовою, однак умів знаходити помилки. Знайшовши абзац, який здавався йому добре написаним, він казав: «Ось саме так я й хочу, щоб ти писав! Це прекрасно. Даю тобі дозвіл використати його в своїй книжці». Ці прекрасні абзаци ми іноді брали з енциклопедій та старих путівників. Деякі з них Карл і справді використав у своїй книжці — вони відгонили сюрреалізмом.

Одного вечора, повернувшись із прогулянки, я відчинив двері, а зі спальні вискочила якась жінка. «То ви — той письменник!» — одразу вигукнула вона й поглянула на мою бороду, щоб упевнитися у своїй здогадці. «Яка жахлива борода! — каже вона. — Мабуть, ви всі тут божевільні». За нею з ковдрою в руці виходить Філлмор. «Вона — принцеса»,— говорить він, прицмокуючи губами, немов щойно скуштував якоїсь рідкісної ікри. Обоє були одягненими так, наче зібралися виходити; я не міг зрозуміти, до чого тут постіль. Аж раптом збагнув, що Філлмор, мабуть, затягнув її до спальні, щоб показати свій мішок для брудних речей. Він завжди вдавався до такого з новою жінкою, особливо якщо вона була Française[114]. «Нема лозписки, нема й солочки!»[115] — ось що було вишито на його мішку для брудної білизни, і Філлмор чомусь полюбляв пояснювати цей девіз кожній жінці, яка сюди приходила. Однак ця дама виявилася не Française — він одразу ж про це повідомив. Вона була росіянкою і до того ж принцесою, не більше й не менше.

Він говорив про неї з захопленням, мов дитя, яке щойно знайшло собі нову іграшку.

— Вона володіє п’ятьма мовами! — казав він, вочевидь, перебуваючи в захваті від такого досягнення.

— Non[116], чотирма! — одразу виправила вона.

— Що ж, тоді чотирма… В будь-якому разі вона збіса розумна дівчина. Ти маєш з нею поспілкуватися.

Принцеса нервувала — вона чухала стегно й терла носа. «Чому він одразу почав застеляти ліжко? — різко спитала вона мене. — Невже він хоче так мене звабити? Він — велика дитина. І поводиться просто ганебно. Я запросила його в російський ресторан, а він танцював там, мов негр». Вона повихляла своїм задком, щоб продемонструвати, як саме. «І забагато говорить. До того ж надто голосно. Та й говорить він нісенітниці». Вона походила кімнатою, розглядаючи картини та книжки, весь час високо тримаючи підборіддя, однак періодично почухуючись. Час від часу вона розверталася, мов лінкор, і демонструвала свої борти. Філлмор ходив за нею з пляшкою в одній руці та келихом в іншій. «Припини за мною так ходити! — вигукнула вона. — І невже в тебе немає жодної іншої випивки? Не можеш принести пляшку шампанського? Мені потрібно трохи шампанського. Мої нерви! Мої нерви!»

Філлмор намагається прошепотіти мені на вухо кілька слів.

— Акторка… кінозірка… якийсь хлопець кинув її, і вона не може цього пережити… Я збираюся її споїти…

— В такому разі я вшиваюся, — саме спробував сказати я, коли принцеса перебила нас криком.

— Чому ви там шепочетесь? — заверещала вона, тупнувши ногою. — Невже не знаєте, що це неввічливо? А ти, я думала, ти збираєшся мене кудись запросити? Мені треба сьогодні напитися, я ж тобі вже казала.

— Так, так, — відказав Філлмор, — за хвилину виходимо. Я просто хочу випити ще один келих.

— Ти — свиня! — загорлала вона. — Проте ти й хороший хлопчина. Лише занадто галасливий. У тебе — немає манер.

Вона розвернулася до мене.

— Чи можу я бути певною, що він добре поводитиметься? Я мушу сьогодні напитися, але не хочу, щоб він мене зганьбив. Можливо, я ще сюди повернуся. Хотіла би з вами порозмовляти. Ви здаєтеся більш інтелігентною людиною.