Щойно за нами зачинилися двері, вона вся аж затріпотіла. Мала вкрай спантеличений вигляд. Вона заламувала руки й ставала в пози Сари Бернар, була до того ж напівроздягнена й час від часу зупинялася, закликаючи мене також якомога швидше зняти з себе одяг і зробити те чи інше. Врешті-решт, коли вона роздяглася і з нічною сорочкою в руці почала шукати своє кімоно, я обійняв її і міцно притис до себе. Коли ж відпустив, на її обличчі з’явився стражденний вираз. «О Боже! О Боже! Я мушу спустися й поглянути, як там матір! — вигукнула вона. — Ти можеш скупатися, якщо хочеш, chéri. Ось тут! Я повернуся за кілька хвилин». Біля дверей я обійняв її ще раз. Я мав на собі лише спідню білизну, і в мене була страшенна ерекція. Дивно, але усі ці муки й хвилювання, уся ця скорбота й театральність тільки збудили мій апетит. Можливо, вона хотіла спуститися лише для того, щоб заспокоїти свого maquereau. У мене з’явилося відчуття, що тут відбувалося щось незвичне, що десь поряд розігрувалася трагедія, про яку я прочитаю в ранковій газеті. Я квапливо оглянув помешкання. Тут було дві кімнати й ванна — обставлені непогано. Досить кокетливо. На стіні висів її диплом — «перший клас», так зазвичай на них писали. А ще на столику стояла фотографія дитини, маленької дівчинки з прекрасними кучерями. Я відкрутив воду у ванній, але незабаром передумав. Якщо раптом щось трапиться, і мене знайдуть у ванній… від такої ідеї я був не в захваті. Я походжав туди-сюди, із кожною хвилиною відчуваючи дедалі більше занепокоєння.
Коли вона повернулася, то мала ще засмученіший вигляд, ніж раніше. «Вона помре… вона помре!» — не припиняла голосити моя нова знайома. Якоїсь миті я вже був готовий піти. Як до біса можна залазити на жінку, коли поверхом нижче помирає її матір, можливо, просто під вами? Я обійняв її, частково зі співчуття, а частково тому, що й досі мав намір отримати те, задля чого сюди прийшов. Поки ми так стояли, вона, немов у розпачі, пробурмотіла, що їй потрібні гроші, які я їй пообіцяв. Для maman[110]. Чорт, мені не вистачило духу сперечатися про кілька франків у такий момент. Я підійшов до стільця, на якому лежав мій одяг, і вийняв із нагрудної кишені сотню франків, завбачливо повернувшись до неї спиною. Аби ще більше перестрахуватися, я переклав свої брюки на той бік ліжка, на якому, як я розумів, я спатиму. Сотня франків її не зовсім задовольнила, проте з того, як слабко вона опиралася, я зрозумів, що загалом їй цього достатньо. А тоді з приголомшливою жвавістю вона скинула з себе кімоно й заскочила в ліжко. Щойно я схопив її й притис до себе, вона простягнула руку й вимкнула світло. Вона пристрасно мене обіймала й стогнала, як стогнуть усі французькі пизди, коли опиняються з тобою в ліжку. Своїми безглуздими витівками вона мене дико розпалила; вимикати світло — це було для мене щось нове… здавалося, що в нас усе по-справжньому. Однак водночас я поставився до цього з підозрою, тому щойно отримав таку нагоду, то простяг руку, щоб перевірити, чи мої штани досі на стільці.
Я думав, що тут ми й заночуємо. Ліжко видалося надзвичайно зручним, м’якшим за типове ліжко в готелі — я також зауважив, що на ньому була чиста білизна. Якби лиш вона так не звивалася! Можна було подумати, що вона місяць не спала з чоловіком. Я не хотів квапитися. Хотів отримати сповна за свої сто франків. Але вона невпинно бурмотіла щось тією божевільною мовою, до якої вдаються лише в ліжку і яка розбурхує твою кров навіть швидше, якщо це відбувається в темряві. Я щосили стримувався, однак нічого не міг вдіяти, зважаючи на усі ці її стогони, зітхання й бурмотіння: Vite chéri! Vite chéri! Oh, c'est bon! Oh, oh! Vite, vite, chéri![111] Я спробував рахувати, однак це було схоже на пожежну тривогу, яка раптом завила. Vite chéri! — і цього разу вона так застогнала й затремтіла, що — бац! — і я почув, як дзвенять зірки, і мої сто франків, як і ті п’ятдесят, про які я геть забув, можна було запити водою. Знову ввімкнулося світло, і з тією ж завзятістю, з якою щойно стрибнула у ліжко, вона звідти вибралася і взялася рохкати й повискувати, мов стара свиноматка. Я відкинувся на спину й запалив цигарку, сумовито поглядаючи на свої брюки, які були жахливо вим’яті. За хвилину вона повернулася, загорнулася в своє кімоно й тим гарячковим голосом, який вже починав діяти мені на нерви, взялася торочити, щоб я почувався як удома. «Я зійду вниз і подивлюся, як там матір, — сказала вона. — Mais faites comme chez vous, chéri. Je reviens tout de suite[112]».
Минуло чверть години, і я почав непокоїтися. Я встав і прочитав листа, що лежав на столі. Нічого особливого — просто лист від коханця. У ванній я обдивився всі пляшечки, що стояли на полиці; тут було все, що зазвичай має жінка, аби добре пахнути. Я й досі сподівався, що вона повернеться й відпрацює оті п’ятдесят франків. Але час минав, а вона не з’являлася. Мене охопила тривога. Можливо, внизу й справді хтось помирав. Навіть про це не задумуючись, вочевидь, керований інстинктом самозбереження, я почав одягатися. Коли я вже застібав ремінь, у моїй голові промайнув чіткий спогад про те, як вона клала мою сотню собі в сумочку. Перебуваючи у збудженому стані, вона жбурнула сумочку до шафи, на верхню полицю. Я пам’ятав, як вона це зробила — стаючи навшпиньки, щоб дотягнутися до полиці. За мить я вже відчиняв шафу й намацував сумочку. Вона й досі була там. Я квапливо її розкрив і побачив свою стофранкову банкноту, що зручно вмостилася поміж шовкових носовичків. Я поклав сумочку на місце, накинув на себе піджак, взувся, а тоді подався на сходовий майданчик і почав уважно прислухатися. Не долинало ні звуку. Лише одному Богу відомо, куди вона пішла. Не марнуючи ні хвилини, я повернувся до шафи й знову взявся порпатися в її сумочці. Я поклав до кишені стофранкову банкноту і той дріб’язок, який вдалося надибати. Потому тихесенько причинив двері, крадькома зійшов сходами й, опинившись на вулиці, подався геть так швидко, як тільки міг. У кафе «Будон» я зупинився, щоб чогось перехопити. Місцеві хвойди розважалися тим, що розштовхували жирдяя, який заснув над своєю вечерею. Він спав мов убитий, насправді навіть хропів, однак його щелепи й далі автоматично щось пожовували. У закладі стояв неймовірний галас. Хтось вигукнув: «Усі — на борт!» — а тоді забрязкали ножі та виделки. На мить чоловік розплющив очі й дурнувато кліпнув, проте його голова майже одразу знову безсило опустилася на груди. Я обережно переклав стофранкову банкноту до внутрішньої кишені й перерахував решту. Гамір довкола мене чимдалі зростав, і я вже не був певний, що бачив отой напис «перший клас» на її дипломі. Це не давало мені спокою. На її матір мені було начхати. Сподіваюся, до цього часу вона вже простягла ноги. Було б дивно, якби те, що вона мені наговорила, виявилося правдою. Vite chéri… vite, vite! A на додачу ще й та недоумкувата зі своїми «добродію мій» та «у вас таке добре обличчя»! Мені було цікаво, чи вона й справді жила в тому готелі, біля якого ми тоді спинилися.
Ближче до кінця літа Філлмор запропонував мені переїхати до нього. Він винаймав помешкання-студію, вікна якої виходили на кавалерійські бараки на площі Дюпле. Після тієї невеликої мандрівки в Гавр ми бачилися з Філлмором частенько. Якби не він, я навіть не знаю, де був би зараз — вочевидь, уже помер би.
— Я запросив би тебе значно раніше, — сказав він, — якби не ця сучка Джеккі. Не знав, як її здихатися.
Я не зміг втримати посмішку. З Філлмором постійно таке траплялося. У нього був дар приваблювати бездомних сучок. У будь-якому разі Джеккі врешті-решт забралася з власної волі.
Був саме початок сезону дощів, довгий похмурий період, під час якого грязюка, туман і затяжна сльота просякають усе твоє тіло й змушують тебе почуватися жалюгідно. Париж узимку — потворне місце! Клімат, який роз’їдає тобі душу, який лишає тебе порожнім, мов Лабрадорське узбережжя. З певним занепокоєнням я зауважив, що в студії не було іншого опалення, крім невеличкої плити. Проте тут все одно було затишно. А з вікна відкривався чудовий краєвид.
Щоранку Філлмор мене розштовхував і залишав на подушці десятифранкову банкноту. Щойно він забирався, я вкладався ще трохи поспати. Іноді я не вилазив з ліжка до обіду. У мене не було жодних нагальних справ, окрім книжки, яку потрібно було завершити, проте цим я теж не переймався, оскільки вже переконався, що в будь-якому разі ніхто не погодиться її опублікувати. Так чи інакше, на Філлмора вона справила величезне враження. Коли він повертався ввечері з пляшкою під пахвою, то насамперед підходив до столу, щоб поглянути, скільки сторінок мені вдалося написати. Спершу мені подобалися ці вияви ентузіазму, однак згодом, коли мене заклинило, мені стало збіса неприємно бачити, як він нипає довкола в пошуках сторінок, які, на його думку, мали витікати з мене, мов вода з крану. Коли мені не було що показати, я почувався точнісінько як одна з тих сучок, яким він мав звичку давати прихисток. Пам’ятаю, як він казав про Джеккі: «Усе було б гаразд, якби вона хоч час від часу мені давала». Якби я був жінкою, я б з радістю так і робив: це було б набагато простіше, ніж постачати його списаними сторінками, на які він очікував.
