Генри Миллер – Тропік Рака (страница 39)

Зрештою, дощ полив як із відра. Я зрадів. Таким чином я міг виправдати необхідність десь зупинитися і витягнути ноги. Лягати спати було ще занадто рано. Я пришвидшив ходу, знову попрямувавши до бульвару Распай. Раптом прямо під зливою до мене підходить жінка й зупиняє мене посеред вулиці. Вона цікавиться, котра година. Я відповідаю, що не маю годинника. І тоді вона випалює: «О, добродію, ви часом не говорите англійською?» Я киваю у відповідь. Тепер уже дощ уперіщив суцільним потоком. «Добродію мій, можливо, ви б люб’язно погодилися запросити мене в кафе? Такий дощ надворі, а в мене немає грошей, щоб десь сховатися. Пробачте, що змушена вас просити, милий чоловіче, але у вас таке добре обличчя… я одразу зрозуміла, що ви — англієць». І усміхається мені дивною, напівбожевільною посмішкою. «Можливо, ви могли б дати мені невелику пораду, милостивий пане. Я в цьому світі сама як палець… Боже мій, як жахливо не мати грошей…»

Ці «добродію», «милостивий пане» та «милий чоловіче» тощо майже довели мене до істерики. Мені було її шкода, й водночас мене душив сміх. І я таки розсміявся. Я розсміявся їй просто в обличчя. І тоді вона також засміялася, дивним пронизливим недоладним сміхом, якимось зовсім неочікуваним істеричним гоготінням. Я схопив її попід руку, і ми помчали до найближчого кафе. Вона й досі посміювалася, коли ми зайшли до bistro. «Добродію мій, — знову почала вона, — можливо, ви думаєте, що я кажу вам неправду. Я — хороша дівчина… З хорошої родини. Просто, — і тут вона знову обдарувала мене своєю хворобливою понівеченою посмішкою, — просто я втрапила в халепу й не маю де пересидіти дощ». Тут я знову почав сміятися. Я нічого не міг удіяти — ці фрази, якими вона говорила, дивний акцент, дурнуватий капелюшок у неї на голові, ця божевільна посмішка…

— Слухай, — перебив я, — ти якої національності?

— Я — англійка, — відказала вона. — Тобто народилася я в Польщі, але мій батько — ірландець.

— І це робить тебе англійкою?

— Так, — сказала вона і знову засміялася, боязко, намагаючись виглядати сором’язливою.

— Думаю, ти знаєш який-небудь гарний готельчик, куди ти могла б мене відвести?

Я сказав це не тому, що мав намір із нею кудись іти. Просто не хотів, аби їй довелося проходити крізь усі ці звичні попередні перемовини.

— Ой, любий пане, — мовила вона так, немовби я припустився страшенної помилки. — Впевнена, що ви не це мали на увазі! Я не з таких. Ви пожартували зі мною, я ж бачу. Ви — такий добрий… У вас таке добросерде обличчя. Я ніколи не зважилася б заговорити отак із французом, як говорю з вами. Вони одразу переходять до образ…

Якийсь час вона і далі співала тієї самої. Я хотів якось її здихатися. Але ця жінка страх як не бажала лишатися наодинці. Вона боялася — у неї були проблеми з документами. Чи не погодився б я люб’язно провести її до готелю? Можливо, я міг би «позичити» їй п’ятнадцять чи двадцять франків, щоб вона мала змогу задобрити patronal Я відвів її до готелю, в якому за її словами вона зупинилась, і вклав їй у руку п’ятдесятифранкову банкноту. Чи вона була занадто хитрою, чи занадто невинною — іноді важко сказати, — але так чи інакше вона попросила, аби я зачекав, доки вона збігає в bistro, щоб розміняти гроші. Я сказав, щоб не переймалася. Тут вона інстинктивно схопила мене за руку й піднесла її до своїх вуст. Мене мов грім ударив. Чорт забирай, я відчув, що був ладен віддати їй усе, що мав. Цей невеличкий божевільний жест вразив мене в самісіньке серце. Добре ж іноді бути багатим заради таких відчуттів, подумав я. Однак, голову я не втрачав. П’ятдесят франків! Проциндрити стільки за одну дощову ніч було більш ніж достатньо. Коли я пішов геть, вона помахала мені навздогін своїм дурнуватим капелюшком, який не вміла носити. Немовби ми з нею були друзями з дитинства. Я почувався по-ідіотськи, і в мене паморочилося в голові. «Добродію мій… у вас таке добросерде обличчя… ви такий добрий тощо». Я здавався собі святим.

Коли почуваєшся таким самовдоволеним, важко одразу ж вкластися спати. Відчуваєш, що маєш якось спокутати ці неочікувані прояви доброти. Проходячи повз «Джанґл», я краєм ока побачив танцювальний майданчик; жінки з оголеними спинами з перловим намистом на шиях, від якого вони задихалися — чи принаймні так здавалося — виляли до мене своїми прекрасними дупцями. Підійшовши до бару, я одразу замовив собі coupe шампанського. Щойно стихла музика, біля мене вмостилася вродлива білявка, яка скидалася на норвежку. Це місце виявилося не таким людним і галасливим, яким здалося знадвору. Тут було лише з пів десятка пар — певно, тоді вони всі разом опинилися на майданчику. Я замовив собі ще один coupe шампанського, щоб не втратити сміливості.

Коли я почав танцювати з білявкою, на танцмайданчику окрім нас не було нікого. За будь-яких інших обставин я почувався б незручно, однак шампанське й те, як вона до мене притискалася, приглушене світло і непохитне відчуття захищеності, яке давали мені кілька сотень франків, що ж… Ми станцювали ще один танець, виставляючи себе на загальний огляд, а тоді поринули в розмову. Вона стала схлипувати — ось як усе почалося. Я подумав, що, можливо, вона забагато випила, тож удав, що не зауважую. Водночас я озирався в пошуках іншого вільного шматка м’яса. Але це місце було зовсім порожнім.

Коли бачиш, що тебе заганяють у пастку, потрібно негайно тікати. Якщо не втечеш — ти пропав. Хай як дивно це звучить, але від цього кроку мене утримувала думка про те, що доведеться вдруге ні за що заплатити в гардеробі. Завжди потрапляєш в халепу через якусь дрібницю.

Як невдовзі я дізнався, вона плакала через те, що нещодавно поховала дитину. До того ж вона виявилася не норвежкою, а француженкою та ще й повитухою. Мушу зазначити, що вона була шикарною повитухою, навіть коли заливалася слізьми. Я запитав, чи трохи випивки не допоможе їй заспокоїтися, після чого вона одразу замовила віскі й миттю його вихилила. «Бажаєш іще?» — лагідно запитав я. Вона вирішила, що бажає. Вона почувалася так кепсько, так невимовно мерзенно. Також вона не відмовилася б і від пачки «Кемела». «Ні, зажди, — сказала вона. — Думаю, краще les „Пелл-Мелл“». Та що завгодно, подумав я, лиш, заради Бога, припини скиглити — у мене від цього аж мурахи по шкірі. Я допоміг їй підвестися, щоб ще раз потанцювати. На ногах вона видавалася зовсім іншою людиною. Можливо, горе розбурхує хтивість, не знаю. Я пробурмотів їй щось на кшталт того, що нам варто піти звідси. «Куди?» — нетерпляче спитала вона. «Ой, та куди завгодно. У якесь тихе місце, де ми змогли б поспілкуватися».

Я пішов до туалету й знову перерахував гроші. Сховав стофранкові банкноти до внутрішньої кишені, а п’ятдесят франків і дріб’язок лишив у кишені брюк. До бару я повернувся з серйозними намірами.

Вона полегшила мені справу, бо сама зачепила цю тему. Вона перебувала в скрутному становищі. Вона не лише нещодавно втратила дитину, а й мала хвору матір, дуже хвору, тож потрібно було платити лікарю, купувати ліки тощо. Звісно ж, я не повірив жодному її слову. А оскільки мав знайти готель для себе, то запропонував їй піти зі мною й лишитися на ніч. Так можна буде трохи зекономити, подумав я. Але вона не погодилася. Вона наполягала на тому, щоб ми їхали до неї, сказала, що має власну квартиру, — до того ж мусила доглядати за матір’ю. Поміркувавши, я вирішив, що заночувати в неї буде все одно дешевше, тому одразу пристав на цю пропозицію. Проте перед тим, як рушати, я вирішив повідомити їй про своє становище, щоб в останню хвилину не виникло жодних непорозумінь. Я гадав, вона знепритомніє, коли вона почула, скільки в мене грошей. «От значить як!» — мовила вона, страшенно образившись. Я вже подумав, що вона влаштує сцену… Однак безстрашно стояв на своєму. «Гаразд, тоді я піду, — тихо сказав я. — Вочевидь, я помилився».

— Саме так! — скрикнула вона, однак водночас схопила мене за рукав. — Ecoute, chéri… sois raisonnable![108]

Щойно я це почув, до мене повернулася впевненість. Я зрозумів, що потрібно лиш пообіцяти їй трохи накинути зверху, і все буде гаразд.

— Добре, — втомлено промовив я. — Я тебе не ображу, ось побачиш.

— Отже, ти мені збрехав? — запитала вона.

— Так, — усміхнувся я. — Я просто збрехав…

Я не встиг навіть одягнути капелюха, як вона вже викликала таксі. Я почув, як вона назвала адресу на бульварі Кліші. Та це дорожче, ніж зняти кімнату, подумав я. Ох, ну що ж, у нас ще є час… подивимося. Вже не пам’ятаю, як це почалося, утім невдовзі вона стала заливати мені про Анрі Бордо. (Я ще не бачив шльондру, яка б не чула про Анрі Бордо!) Але ця справді ним захоплювалася; тепер її мова звучала прекрасно, була такою ніжною, такою проникливою, що я навіть задумався, скільки ж їй дати. Мені здалося, що я почув, як вона сказала: Quand il n'y aura plus de temps[109]. Принаймні таке мені вчулося. У тодішньому своєму стані я готовий був віддати за цю фразу сотню франків. Мені стало цікаво, чи вона сама це вигадала, чи вичитала десь в Бордо. Врешті, не так і важливо. Однак ця фраза дуже добре пасувала до миті, коли під’їжджаєш до Монмартру. «Добривечір, матінко, — сказав я собі, — ми з вашою донькою подбаємо про вас, quand il n'y aura plus de temps!» До речі, вона ще й збиралася показати мені свій диплом, я це запам’ятав.