Генри Миллер – Тропік Рака (страница 35)

У той час я багато анонімно писав для інших. Коли на бульварі Едґара Кіне відкрився новий великий бордель, я трохи заробив на написанні текстів для брошур. Тобто отримав пляшку шампанського й безкоштовно потрахався в одній із єгипетських кімнат. Якщо мені вдавалося привести клієнта, я отримував комісійні, так само, як і Кепі у добрі давні часи. Однієї ночі я привів Ван Нордена; він хотів дати мені можливість заробити, доки сам розважатиметься нагорі. Однак, коли madame дізналася, що він працює в газеті, то й чути не хотіла про гроші; я знову отримав пляшку шампанського й безкоштовно потрахався. Нічого не заробив. До того ж мені довелося написати статтю замість Ван Нордена, бо тому ніяк не вдавалося знайти підхід до такої теми без згадки про те, в якому саме місці він побував. Так за одним приходило інше. Мене трахали в усі діри.

Найгіршою роботою було написання дисертації для глухонімого психолога. Трактат про догляд за дітьми-каліками. Моя голова була забита хворобами, ортезами, лікувальними тренажерами та теоріями про користь свіжого повітря; на все я витратив близько шести тижнів, а на додачу довелося цю срань ще й відкоригувати. Вона була написана французькою, такою французькою, якої я ніде в житті не бачив і не чув. Однак за це я щодня отримував хороший сніданок, американський сніданок із апельсиновим соком, вівсянкою, вершками, кавою, а час від часу для різноманітності — яєчню з беконом. Це був єдиний період за час мого перебування в Парижі, коли я пристойно снідав, а все завдяки дітям-калікам із Рокевей-Біч, Іст-Сайду й усіх бухт та заток, розташованих між цими двома виразками.

Потім я якось натрапив на фотографа; він робив колекцію світлин гнилих кубел Парижа для якогось дегенерата з Мюнхена. Цей тип поцікавився, чи не погодився б я позувати для нього зі спущеними штанами і таке інше. Я подумав про тих худорлявих недомірків, які нагадують коридорних та кур’єрів, що їх іноді бачиш на порнографічних листівках у вітринах книгарень, загадкових фантомів, які живуть на Рю-де-ля-Люн та в інших смердючих кварталах міста. Мені не дуже сподобалася ідея торгувати їблом у такій елітній компанії. Та оскільки мене запевнили, що ці фотографії — винятково для приватної колекції, і їх одразу відішлють у Мюнхен, я дав згоду. Коли перебуваєш у чужій країні, можна дозволити собі трохи фривольності, особливо заради такої високої мети, як заробити на хліб. Зрештою, якщо подумати, я не надто церемонився навіть у Нью-Йорку. Чорт забирай, іноді моє становище було таким безнадійним, що мені доводилося жебракувати у власному районі.

Ми відвідували не туристичні місця, а маленькі заклади з більш придатною атмосферою, де під вечір, перш ніж переходити до справи, можна було трохи пограти в карти. Він був першокласним компаньйоном, цей фотограф. Він знав усе місто мов свої п’ять пальців, зокрема його стіни; частенько розмовляв зі мною про Ґете, період Гогенштауфенів і винищення євреїв у часи Чорної смерті. Цікаві теми, і вони завжди якимось загадковим чином стосувалися того, що він робив. У нього також були ідеї для сценаріїв, приголомшливі ідеї, однак ні в кого не ставало сміливості їх втілити. Туша коня, яку розітнули так, що вона нагадувала відчинені двері салуну, надихала його на розмови про Дайте, Леонардо да Вінчі й Рембрандта; біля бійні у Війєтт він заскакував у таксі і їхав зі мною до музею Трокадеро, щоб показати мені череп або мумію, які його захопили. Ми повністю обійшли 5-й, 13-й, 19-й та 20-й arrondissements. Нашими найулюбленішими місцями для відпочинку були такі понурі місцини, як площа Насьональ, площа Де-Пьопліє, площа Контрескарп, площа Поля Верлена. Багато з цих місць були вже мені відомі, проте всі вони тепер поставали переді мною в новому світлі завдяки його незвичайному дару оповідача. Якщо сьогодні мені трапиться проходити, наприклад, по Рю-дю-Шато-де-Рантьє, вдихаючи сморід лікарняних ліжок, яким просякнутий увесь 13-й arrondissement, без жодного сумніву мої ніздрі розширяться від насолоди, адже разом із запахами затхлої сечі та формальдегіду я вловлюватиму в повітрі аромат тих уявних подорожей склепом Європи, який звела Чорна смерть.

Завдяки йому я познайомився з чоловіком на ім’я Крюґер, який захоплювався спіритизмом і був скульптором та художником. З якогось дива цей Крюґер до мене прив’язався; його неможливо було спекатися, щойно він з’ясував, що я не проти вислуховувати його «езотеричні» ідеї. У цьому світі існують люди, на яких слово «езотеричний» діє, мов божественний іхор. Як слово «домовились» на гера Пеперкорна з «Зачарованої гори»[104]. Крюґер був одним із тих святих, що зійшли на манівці, мазохістом, анальним типом, для якого законом були ретельність, прямота та доброчесність, і який, однак, у вихідний міг без жодних докорів сумління вибити людині зуби. Схоже, він вважав, що я дозрів до переходу на інший рівень, на «вищий рівень», як він це називав. Я був готовий перейти на будь-який рівень, який би він мені вказав, аби тільки там не гірше годували й було не менше випивки. Він мені мозок прогриз балачками про «астральне тіло», «казуальне тіло», «переселення душ», Упанішади, Плотіна, Крішнамурті, «кармічну оболонку душі», «стан нірвани» й усі ті нісенітниці, які, мов чуму, приносить зі Сходу. Іноді він впадав у транс і розповідав про свої попередні інкарнації, принаймні те, як він їх собі уявляв. Або ж переповідав свої сни, які, на мій погляд, були прісними, прозаїчними й навряд чи могли зацікавити навіть фройдиста, проте сам він вбачав у них безмір езотеричних чудес, що були сховані десь на споді, і я мав допомогти йому їх розшифрувати. Він вивертав себе навиворіт, немов зношене пальто.

Потроху завойовуючи довіру, я, мов черв, прокрався в його серце. Я довів його до того, що він підбігав до мене на вулиці, щоб запитати, чи не треба позичити мені кілька франків. Він хотів, аби я тримався купи, щоб міг пережити перехід на вищий рівень. Я поводився мов груша, що дозріває на дереві. Час від часу в мене траплялися зриви, і я зізнавався, що мені необхідний більш земний харч — візит до «Сфінкса» або на Рю-Сен-Аполлін, куди, як мені було відомо, він прямував у миті слабкості, коли потреби плоті ставали занадто нагальними.

Його талант художника дорівнював нулю; скульптор з нього був ще гірший. Однак мушу зазначити, що він був хорошою домогосподаркою. Ще й украй економною. У нього для всього знаходилося своє застосування, навіть для паперу, в який загортали м’ясо. У п’ятничні вечори він влаштовував у студії прийоми для друзів-художників; там завжди було вдосталь їжі й напоїв, а якщо вряди-годи щось лишалося, то я приходив наступного дня, щоб це виправити.

За «Баль Бульє» була розташована ще одна студія, до якої я частенько заходив, — студія Марка Свіфта. Якщо цей саркастичний ірландець і не був генієм, то як мінімум був великим ексцентриком. Йому позувала одна єврейка, з якою він мешкав уже багато років; однак тепер він від неї втомився й шукав нагоди її здихатися. Та оскільки проїв її посаг, то мудрував над тим, як позбутися її так, щоб не довелося нічого відшкодовувати. Найпростішим було допекти їй настільки, щоб вона обрала життя впроголодь, аби лиш більше не зносити його жорстоке ставлення.

Його коханка була досить приємною особою; найгірше, що можна було про неї сказати, це те, що вона втратила форму і здатність його утримувати. Вона також була художницею, і серед шанувальників живопису багато хто вважав, що в неї значно більший талант, ніж у нього. Однак хоч яким би нестерпним він робив її життя, вона поводилася справедливо; вона ніколи й нікому не дозволила б сказати, що він — не великий художник. Цей тип така паскуда саме тому, що він справжній геній, казала вона. На стінах ніколи не висіли її картини — лише його. Її роботи стояли в закутку на кухні. Одного разу, коли я був там, хтось наполіг на тому, щоб подивитися її картини. Це завершилося жахливо. «Бачите оцю постать? — сказав Свіфт, вказуючи на її картину своєю великою ступнею. — Чоловік, який стоїть у дверях, саме збирається вийти на вулицю, щоб відлити. Він не зможе знайти шлях назад, бо його голова намальована криво… А тепер погляньте на ось цю оголену жінку… усе було добре, доки вона не почала малювати пизду. Не знаю, про що вона думала, але вона зробила її такою великою, що кисть упала всередину, і їй не вдалося її звідти дістати».

Щоб показати нам, якою має бути оголена натура, він виймає величезне полотно, яке нещодавно закінчив. Там була зображена вона, розкішний приклад помсти, натхненної почуттям провини. Робота божевільного — злісна, дріб’язкова, лиха, блискуча. Складалося враження, що він малював її, підглядаючи крізь щілину замка, що він підловив її у невідповідну мить, коли вона бездумно колупалася в носі або чухала дупу. Вона сиділа на дивані, оббитому кінським волосом, у величезній кімнаті без вентиляції та вікон; власне, це так само могла б бути й передня доля шишкоподібної залози. За нею зигзагом звивалися сходи, що вели на балкон; вони були вкриті килимом жовчно-зеленого кольору, — такий колір може випромінювати лише всесвіт, який щойно вивалився з чиєїсь дупи. Найбільше увагу привертали її сідниці — перекошені й вкриті струпами; здавалося, наче вона трохи відірвала дупу від дивану, аби гучно перднути. Її обличчя він ідеалізував: воно мало солодкий і невинний вигляд, було чистим, мов краплі від кашлю. Проте її груди були розширені, роздуті від каналізаційного газу; здавалося, ніби вона плаває в морі менструацій, збільшений ембріон із недоумкуватим, солодкавим поглядом янгола.