Генри Миллер – Тропік Рака (страница 36)

І попри все це він не міг не подобатися. Він був невтомно працьовитим, людиною, яка думала лише про те, щоб малювати. І водночас він був хитрим, мов рись. Саме він порадив мені потоваришувати з Філлмором, молодим дипломатом, що також належав до вузького кола знайомих Крюґера та Свіфта. «Дозволь йому тобі допомогти, — сказав він. — Він не знає що робити зі своїми грошима».

Коли хтось витрачає свої гроші на себе, коли хтось досхочу розважається за власний кошт, люди схильні казати: «Він не знає що робити зі своїми грошима». Як на мене, кращого застосування грошам немає. Про таких індивідів важко сказати, що вони щедрі або скупі. Вони витрачають гроші, а це головне. Філлмор знав, що він у Франції ненадовго, тому був рішуче налаштований насолодитися тим часом, який мав. А оскільки людині завжди веселіше розважатися разом із друзями, було цілком природним, що він звернув увагу на такого, як я, хто мав удосталь часу й міг скласти йому компанію. Люди казали, що він — зануда, й гадаю, що так воно й було, але коли тобі потрібна їжа, можна стерпіти й гірші речі, ніж нудьга. Врешті-решт, незважаючи на те, що він безперервно говорив, і то зазвичай про себе або авторів, яких по-рабськи обожнював, — таких пташок, як Анатоль Франс та Джозеф Конрад, — він усе одно робив мої ночі цікавими. Він любив танцювати, любив хороше вино і любив жінок. Те, що він також любив Байрона й Віктора Гюґо, йому можна було пробачити; він лише кілька років тому закінчив коледж, тож мав іще вдосталь часу, аби вилікуватися від таких смаків. Мені подобалося, що в ньому відчувався пригодницький дух.

Ми познайомилися ще краще, можна сказати, стали справді близькими завдяки одному випадку, який трапився тоді, коли я недовго мешкав у Крюґера. Це сталося одразу після прибуття Коллінза, моряка, з яким Філлмор познайомився, коли плив з Америки. Ми мали звичку зустрічатися втрьох на terrasse кафе «Ротонд», перш ніж іти обідати. Ми завжди розпочинали з перно, напою, який підіймав Коллінзу настрій і слугував основою для вина й пива, а також fines[105] і всього іншого, що ми пили пізніше. Поки Коллінз перебував у Парижі, я жив, немов граф; лише дичина, хороші марочні вина та десерти, про існування яких я до того навіть не чув. Місяць такої дієти, і я був би змушений податися до Баден-Бадена, Віші або Екс-ле-Бен. Тим часом я ненадовго поселився у студії Крюґера. Певно, я спричиняв йому незручності, адже ніколи не з являвся раніше третьої ночі й мене було майже неможливо виштовхати з ліжка до обіду. Крюґер жодного разу відверто мені не докоряв, однак його поведінка красномовно свідчила про те, що я перетворююся на ханигу.

Одного дня я захворів. Це був наслідок ситної дієти. Не знаю, що то була за хвороба, однак я не міг устати з ліжка. Я втратив усю свою бадьорість, а з нею і рештки сміливості. Крюґер мусив доглядати за мною, готувати мені бульйон і таке інше. Для нього це був складний період, особливо зважаючи на те, що він саме збирався влаштувати в студії важливу виставку, приватний показ для якихось заможних поціновувачів, від яких він розраховував отримати допомогу. Розкладне ліжко, на якому я лежав, стояло в студії, іншої кімнати, де я міг би розміститися, там не було.

Вранці того дня, коли мала відбутись виставка, Крюґер прокинувся в зовсім кепському настрої. Якби я міг стояти на ногах, я певний — він би зацідив мені в щелепу й викинув би мене на вулицю. Однак я не міг підвестися і був знесилений, немов кіт. Він спробував виманити мене з ліжка, плануючи замкнути мене на кухні ще до приходу відвідувачів. Я розумів, що страшенно йому заважаю. Люди не можуть із захватом розглядати картини та статуї, коли в них на очах хтось умирає. Крюгер справді вважав, що я вмираю. Я думав так само. Саме тому, попри почуття провини, я не надто охоче сприйняв його пропозицію викликати швидку допомогу й відвезти мене до Американського шпиталю. Я хотів померти тут, у затишку студії; я не хотів вставати й шукати краще місце, де можна було б померти. Насправді мені було байдуже, де це трапиться, аби лише не потрібно було підводитися з ліжка.

Почувши від мене таке, Крюґер забив на сполох. Коли прийдуть відвідувачі, мрець у студії їх розтривожить навіть більше, ніж хворий. Це повністю зруйнувало б його шанси на успіх, хоч вони й так були невеликими. Звісно, він мені цього не сказав, проте з його схвильованого вигляду я зрозумів, що його турбувало саме це. Тому я зробився впертим. Я відмовлявся, щоб він зателефонував до лікарні. Я відмовлявся, щоб він викликав лікаря. Я відмовлявся від усього.

Врешті-решт він так на мене розлютився, що, попри мій протест, почав мене одягати. Я був занадто кволим, аби чинити опір. Усе, на що я міг спромогтися, це слабко шепотіти: «Ну ти й сволота!» Хоча на вулиці було тепло, я тремтів, мов собака. Повністю мене одягнувши, він накинув на мене пальто й шмигнув до телефона. «Я не поїду! Я не поїду!», — повторював я, однак він просто грюкнув дверима. За кілька хвилин повернувся й, не промовивши до мене ні слова, почав поратися у студії. Останні приготування. Невдовзі постукали в двері. Це виявився Філлмор. Він сказав мені, що Коллінз чекає на вулиці.

Філлмор і Крюґер підхопили мене попід руки й звели на ноги. Поки вони тягнули мене до ліфта, Крюґер розчулився. «Це ж заради тебе, — сказав він. — Окрім того, з твого боку це було б нечесно. Ти ж знаєш, як нелегко мені велося всі ці роки. Ти мав би й про мене подумати». Він ледь не плакав.

Як би нещасно й жалюгідно я не почувався, від його слів я ледь не посміхнувся. Він був значно старшим за мене, і хоч яким би паскудним художником, яким би взагалі паскудним митцем той був, він заслуговував на перепочинок — хоча б раз у житті.

— Я на тебе не ображаюсь, — пробурмотів я. — Я розумію твою ситуацію.

— Ти ж знаєш, що ти завжди мені подобався, — відказав він. — Коли тобі стане краще, можеш сюди повернутися… можеш лишатися тут скільки завгодно.

— Звісно, знаю… Я ще не збираюся відкидати копита, — спромігся вичавити з себе я.

Не знаю чому, але коли я побачив унизу Коллінза, то трохи збадьорів. Жодна інша людина не видавалася мені такою наскрізь просякнутою життям, здоров’ям, радістю, великодушністю. Він узяв мене, мов ляльку, і поклав на сидіння таксі — до того ж зробив це обережно, за що я був йому дуже вдячний, особливо зважаючи на те, як зі мною поводився Крюґер.

Коли ми під’їхали до готелю — готелю, в якому мешкав Коллінз, — відбулися короткі перемовини з власником, під час яких я лежав на дивані в bureau. Я чув, як Коллінз запевняв patrons, що зі мною нічого страшного… просто невеличкий нервовий зрив… за кілька днів усе буде гаразд. Я побачив, як він уклав у руки власника хрустку банкноту, а тоді, квапливо й спритно розвернувшись, підійшов до мене й сказав: «Давай, зберись на силі! Не дай йому подумати, що ти загинаєшся». І з цими словами він ривком звів мене на ноги й, обійнявши однією рукою, повів до ліфта.

Не дай йому подумати, що ти загинаєшся! Вочевидь, вмирати на руках у чужих людей тут вважали непристойним. Помирати треба в родинному колі, подалі від сторонніх очей, так би мовити. Його слова мене підбадьорили. Я почав сприймати все це, мов кепський жарт. Діставшись нагору й зачинивши двері, вони роздягли мене і вклали в ліжко. «Ти не можеш зараз померти, чорт забирай! — тепло мовив Коллінз. — У мене будуть великі проблеми… До речі, що з тобою? Не витримуєш хорошого життя? Вище носа! За день-два вже їстимеш стейк. Думаєш, ти хворий?! Зажди-но, заради Бога, поки підхопиш сифіліс! Ось тоді й будеш перейматися…» І почав з гумором розповідати про свою подорож до Янцзи, коли у нього випадало волосся й гнили зуби. Я був таким немічним, що ці його балачки справляли на мене надзвичайно заспокійливий ефект. Я зовсім перестав собою перейматися. Він мав силу волі, цей хлопчина. Можливо, заради мене він трохи прибрехав, однак наразі я не надто зважав, правдива його розповідь чи ні. Я слухав його всім своїм єством. Я побачив брудне жовте гирло річки, вогні, що мерехтять у Ханькоу, море жовтих облич, сампанів, що несуться крізь бистрини, й пороги, що палахкотять сірковим диханням дракона. Яка історія! Щодня біля човна ошивалися вузькоокі, виловлюючи сміття, яке викидали за борт, Том Слеттері підвівся на своєму смертному одрі, щоб востаннє поглянути на Ханькоу, молодий євразієць, який лежав у темній кімнаті й накачував свої вени отрутою, монотонність синіх курток та жовтих облич, мільйони й мільйони облич, вони вмирали з голоду й гинули від хвороб, харчуючись лише щурами, собаками та корінням, хапаючи зубами траву просто з землі, пожираючи власних дітей. Складно було уявити, що колись тіло цього чоловіка вкривали виразки, що його сторонилися, мов прокаженого; його голос звучав так тихо й спокійно, що здавалося, наче його дух очистився завдяки всім тим стражданням, які він пережив. Він неодноразово тягнувся по келих із випивкою, і що частіше він це робив, то м’якшим ставало його обличчя, а слова діяли на мене немов пестощі. І весь цей час над нами, немов сама Доля, висів Китай. Китай, що стлівав, перетворюючись на пил, неначе здоровенний динозавр, однак водночас до самого кінця не втрачаючи своєї чарівності, магічності, загадковості, жорстокості своїх стародавніх легенд.