Генри Миллер – Тропік Рака (страница 37)

Я більше не міг слідкувати за його оповіддю; в моїй свідомості раптом зринули спогади про Четверте липня, той день, коли я придбав свою першу упаковку феєрверків, а разом із ними — довгі шматки труту, який так легко ламався, труту, на який потрібно добряче подмухати, щоб він як слід розгорівся, труту, запах якого залишається на твоїх пальцях протягом кількох днів і змушує мріяти про дивні речі. Четвертого липня вулиці вкриті яскравими червоними папірцями з відтиснутими на них чорними й золотими фігурами і всюди лежать крихітні петарди, в які так цікаво зазирати; багато-багато упаковок, усі зв’язані докупи тонкими, пласкими, маленькими дротами кольору людського мозку. Впродовж усього дня в повітрі висить запах пороху та труту, а золотий пил з яскраво-червоних обгорток прилипає до пальців. Ми майже ніколи не згадуємо про Китай, однак він повсякчас тут, на кінчиках наших пальців, і від нього свербить у носі; а через багато років, коли ти вже майже забув запах тих феєрверків, ти прокидаєшся одного дня від того, що давишся золотою фольгою, а від уламків труту знову лине їдкий запах, і яскраво-червоні обгортки викликають у тебе ностальгію за людьми та землею, яких ти ніколи не знав, але які загадковим чином живуть у твоїй крові — у самісінькій твоїй крові, немов відчуття часу чи простору, невловима, незмінна цінність, до якої, старішаючи, ти звертаєшся дедалі частіше, яку намагаєшся пізнати розумом, проте — безуспішно, адже в усьому китайському є мудрість і таємниця, і їх у жодному разі неможливо схопити руками чи осягнути розумом, ти мусиш дозволити їм втиратися в тебе, прилипаючи до твоїх пальців і повільно проникаючи у вени.

Через кілька тижнів, з огляду на наполегливі запрошення Коллінза, який повернувся до Гавра, одного ранку ми з Філлмором таки сіли в потяг, маючи намір провести з ним вихідні. Відколи я приїхав у Париж, це була моя перша мандрівка за місто. Ми були в чудовому гуморі, і всю дорогу до узбережжя попивали анжуйське вино.

Коллінз дав нам адресу бару, де ми мали зустрітись, він називався «Бар Джиммі», і схоже, що в Гаврі його знала кожна собака.

На вокзалі ми всілися у відкриту чотиримісну коляску й жваво рушили до місця нашого рандеву; в нас і досі лишалося пів пляшки анжуйського, яке ми допили дорогою. Вулиці Гавра мали радісний вигляд і були залиті сонцем; повітря бадьорило, його міцний солоний присмак майже викликав у мене ностальгію за Нью-Йорком. Усюди видніли щогли й корпуси кораблів, тріпотіли яскраві прапорці й виринали великі відкриті площі й кафе з високими стелями, які можна побачити лише в провінції. Одразу ж — приємні враження; місто зустрічало нас із розкритими обіймами.

Не доїхавши до бару, ми побачили Коллінза, який підтюпцем поспішав вулицею, прямуючи, безперечно, на вокзал і як завжди трохи спізнюючись. Філлмор одразу запропонував випити по перно; ми кинулись плескати один одного по спинах, сміючись і плюючись, уже п’яні від сонця й солоного морського повітря. Спершу Коллінз, здається, поставився до ідеї з перно з певною пересторогою. Він повідомив нам, що підхопив легку форму триперу. Нічого серйозного — найімовірніше, від «перенапруги». Він показав нам пляшечку, яку тримав у кишені — якщо я правильно пам’ятаю, пійло називалося «Венетьєн». Моряцький засіб від триперу.

Ми зупинилися біля ресторану, щоб трохи перехопити перед тим, як їхати до «Бару Джиммі». Це виявилася величезна таверна із закіптюженими кроквами й столами, що ломилися від їжі. Ми добряче накуштувалися вин, які нам радив Коллінз. Потім сіли на terrasse і замовили каву та лікери. Коллінз розповідав нам про барона де Шарлю, чоловіка, чиї смаки, як він казав, були схожими на його власні. Наразі він вже майже рік жив у Гаврі, тринькаючи гроші, які заробив на контрабанді алкоголю. Його смаки були невибагливими: їжа, випивка, жінки та книжки — цього було достатньо. І власна ванна! Без цього він не міг обійтися.

Ми й досі говорили про барона де Шарлю, коли прибули до «Бару Джиммі». Був ранній вечір, і бар тільки заповнювався відвідувачами. Джиммі також був там, із червоним мов буряк обличчям, а поруч із ним — його дружина, гарна повногруда француженка з блискучими очима. Прийняли нас просто чудово. Перед нами знову стояли склянки з перно, з усієї сили верещав грамофон, люди балакали англійською, французькою, голландською, норвезькою та іспанською мовами, а Джиммі і його дружина, які обоє мали жвавий енергійний вигляд, від душі ляскали одне одного по спині й цілувалися, піднімаючи бокали й цокаючись, — загалом тут панував такий радісний розгардіяш, що хотілося зірвати з себе одяг і станцювати танок війни. Жінки, що сиділи за барною стійкою, тепер кружляли довкола нас, мов мухи. Оскільки ми були друзями Коллінза, це означало, що ми — багаті. Неважливо, що ми приїхали в старому одязі; всі Anglais[106] так одягаються. У мене в кишені не було ані су, що, звісно ж, не мало жодного значення, бо я був почесним гостем. І все ж таки я почувався трохи не в своїй тарілці через двох приголомшливо вродливих хвойд, які повисли на мені, очікуючи, що я щось замовлю. Я вирішив узяти бика за роги. Тепер уже неможливо було сказати, якими напоями нас пригощали, а за які потрібно було платити. Я мусив поводитися як джентльмен, навіть якщо й не мав у кишені жодного су.

Іветт — дружина Джиммі — ставилася до нас надзвичайно шанобливо й дружньо. Вона готувала на честь наших відвідин невеликий бенкет. Але на нього ще потрібно було трохи зачекати. Вона просила нас не надто напиватися — хотіла, щоб ми насолодилися їжею. Грамофон ревів, мов здичавілий, і Філлмор почав танцювати з прекрасною мулаткою в оксамитовій сукні, яка відкривала всі її принади. Коллінз підсунувся ближче й прошепотів кілька слів про дівчину, що сиділа поряд зі мною: «Madame запросить її на вечерю, — сказав він, — якщо вона тобі подобається». Дівчина виявилася колишньою хвойдою, яка тепер мала чудовий будинок у передмісті. Вона була коханкою морського капітана. Той зараз перебував у плаванні, тож боятися було нічого. «Якщо ти їй сподобаєшся, вона запросить тебе до себе», — мовив він.

Цього мені було достатньо. Я одразу ж розвернувся до Марселль і взявся улещувати її як тільки міг. Ми стали в кутку бару, вдаючи, що танцюємо, і знавісніло мацали одне одного. Джиммі змовницьки мені підморгнув і схвально кивнув головою. Вона була хтивою сукою, ця Марселль, але й водночас приємною. Я помітив, що вона швидко спекалася другої дівки, і тоді ми всілися й поринули в довгу інтимну розмову, яку, на жаль, перервало повідомлення про те, що вечеря готова.

За столом сиділо десь із двадцятеро людей, і нас із Марселль посадили в кінці столу навпроти Джиммі та його дружини. Усе почалося з відкоркування шампанського й швидко змінилося виголошенням п’яних тостів, під час яких ми з Марселль бавилися одне з одним під столом. Коли настала моя черга підвестися й проказати кілька слів, мені довелося тримати перед собою серветку. Від цього мені було трохи ніяково й весело водночас. Я мусив швидко закінчити промову, бо Марселль увесь час лоскотала мені мошонку.

Вечеря тривала майже до півночі. Я нетерпляче чекав на ніч, яку проведу з Марселль у тому пречудовому будинку на скелях. Але доля цьому завадила. Коллінз запланував показати нам місто, і я не міг відмовитися. «Через неї не переймайся, — сказав він. — До від’їзду ти ще вдосталь нею натішишся. Скажи, щоб зачекала тут, поки ми не повернемося».

Марселль трохи образилася, але коли ми сказали їй, що збираємося пробути тут ще кілька днів, її настрій знову покращав. Щойно ми вийшли за двері, Філлмор з украй урочистим виглядом узяв нас обох за руки й мовив, що мусить нам у дечому зізнатися. Він був блідим і занепокоєним.

— Ну, в чому річ? — життєрадісно запитав його Коллінз. — Кажи вже!

Проте Філлмор не міг отак взяти й одразу все розповісти. Він затинався й невиразно щось бурмотів, але зрештою випалив: «Ну, коли я хвилину тому пішов до туалету, то дещо помітив…»

— Отже, і ти підхопив! — тріумфально мовив Коллінз, водночас виймаючи з кишені пляшечку «Венетьєн».

— Тільки не йди до лікаря, — гнівно додав він. — Вони з тебе всю кров висмокчуть, жадібні падлюки. І пити не кидай. То все фігня. Приймай оце двічі на день… добре збовтай перед вживанням. І ніщо не з’їдає нас так, як тривога, зрозумів? А тепер ходімо. Шприц і перманганат я дам тобі, коли повернемося.

Тож ми вирушили в ніч, до берега, звідки долинали звуки музики, крики та п’яна лайка; Коллінз повсякчас про щось стиха розповідав: про хлопчика, в якого він був закохався і скільки набрався мороки, доки вибрався з цієї халепи, коли про все довідалися батьки малого. З цього він перевів розмову на барона де Шарлю, а тоді на Курца[107], який подався вгору річкою й загубився. Його улюблена тема. Мені подобалося, як Коллінз невпинно рухався цими літературними теренами; він скидався на мільйонера, який ніколи не виходить зі свого «Роллс-Ройса». Для нього не існувало якогось проміжного простору між реальністю та вигаданими ідеями. Коли ми зайшли до борделю на Ке-Вольтер, і він, гепнувшись на диван, викликав дівок і замовив випивку, то й досі гріб річкою разом із Курцом, і лише коли дівки всілися поруч із ним і затулили його рот поцілунками, він мусив припинити свої незв’язні теревені. Потому, немов щойно збагнувши, де перебуває, Коллінз розвернувся до старої мамки, яка тримала цей заклад, і красномовно розповів про двох своїх друзів, які приїхали з Парижа спеціально для того, щоб відвідати це місце. В кімнаті було з пів десятка дівок, всі вони були оголені, і мушу визнати, на них приємно було дивитися. Вони пурхали довкола, мов пташки, доки ми намагалися підтримувати розмову зі старою. Врешті-решт та вибачилася й подалася геть, сказавши, щоб ми почувалися як удома. Я був від неї просто в захваті, вона була така мила й люб’язна, така наскрізь просякнута ніжністю й турботлива, мов матір. А які манери! Якби вона була хоч трішки молодшою, я б випробував своє щастя з нею. Це місце і язик не повернувся б назвати, як то кажуть, «кублом гріха».