Генри Миллер – Тропік Рака (страница 34)

Вічне місто, Париж! Більш вічне, ніж Рим, величніше, ніж Ніневія. Пуповина світу, до якої, мов сліпий телепень, невпевнено, повзучи навкарачки, повертається людина. І немов корок, що зрештою доплив до середини океану, вона дрейфує тут поміж сміття й уламків від кораблетрощ, байдужо, безнадійно, не звертаючи уваги навіть на Колумба, що пропилає повз неї. Колиски цивілізації — це прогнилі раковини світу, склепи, яким смердючі лона ввіряють свої криваві згустки з плоті та кісток.

Моїм прихистком були вулиці. І ніхто не здатен збагнути чарівність вулиць, доки не буде змушений шукати в них порятунку, доки не перетвориться на соломину, яку кидає туди-сюди від кожного найменшого подиху вітру. Ти йдеш морозного дня вулицею і раптом бачиш, що продають собаку, й тобі на очі накочуються сльози. Тоді як через дорогу, радісна, мов цвинтар, стоїть жалюгідна халупа з назвою Hôtel du Tombeau des Lapins[97]. Це викликає сміх, ледь не вмираєш зі сміху. Аж поки не помічаєш, що ці готелі всюди: для кроликів, собак, вошей, імператорів, членів Кабінету Міністрів, лихварів, скупників старих коней тощо. І майже кожен другий називається Hôtel de l’Avenir[98]. Від чого починаєш сміятися просто-таки істерично. Як багато готелів майбутнього! І жодного тобі готелю з дієприкметником минулого часу, з умовним способом, із кон’юнктивітом. Усе вкрите цвіллю, відразливе, усе аж вирує від веселощів, набухнувши майбутнім, мов флюс. Сп’янілий від цієї хтивої екземи майбутнього, я невпевнено плентаюся до площі Віолет — тут усі кольори бузкові та аспідні, дверні рами настільки низькі, що під ними здатні пройти лише кульгаві гноми та гобліни; над сумним черепом Золя з димарів валить чистий кокс, а Мадонна Сендвічів вслухається своїми капустяними вухами в булькання газових балонів, цих прекрасних розжирілих жаб, що розсілися вздовж доріг.

Чому я раптом згадав пасаж Фермопіли? Тому що того дня жінка звернулася до свого щеняти апокаліптичною мовою бійні, і маленька сука зрозуміла те, що ця жирна шльондра-повитуха їй сказала. Як же це мене пригнітило! Навіть більше, ніж ті дворняжки, яких продавали на Рю-Брансьон, адже шкода мені стало не собак — річ у тій залізній огорожі, тих іржавих шипах, які, здавалося, постали між мною і моїм праведним життям. У затишному провулку, який називається Рю-де-Перішо, поблизу бійні «Вожирар» (кінської бійні) я помітив сліди крові. Як і Стріндберґ, який у своєму божевіллі помічав знамення й застереження в самому облицюванні пансіону «Орфіла», так і ці відокремлені фрагменти минулого, що байдуже пропливали перед моїми очима, викликали в мене найжахливіші передчуття, коли я безцільно сунув брудним, заляпаним кров’ю провулком. Я побачив, як проливали мою власну кров, забризкуючи нею вкриту багном дорогу, і це тривало відтоді, відколи я хоч щось пам’ятав, а напевне від самого мого народження. Тебе закидає у світ брудною маленькою мумією; дороги — слизькі від крові, і ніхто не знає, чому має бути саме так. Кожен прямує своїм шляхом, і хоча на поверхні землі гниє купа хороших речей, часу зривати плоди немає; процесія продирається до знаку «Вихід», її охоплює така паніка, таке шалене прагнення втекти, що слабких і безпорадних втоптують в багно, і ніхто не чує їхніх криків.

Для мене світ людей загинув; я був цілком самотнім у цьому світі, а моїми друзями стали вулиці, й вони розмовляли зі мною сумною, сповненою гіркоти мовою, що складалася з людських нещасть, туги, жалю, невдач, марних зусиль. Проходячи якось уночі під віадуком на Рю-Брока після того, як мені повідомили, що Мона хвора й не має що їсти, я раптом згадав, що саме тут, посеред вбогості й мороку цієї занедбаної вулиці, можливо, нажахана поганими передчуттями, вона припала до мене й тремтливим голосом благала пообіцяти, що я ніколи її не полишу, ніколи, хай що трапиться. А всього кілька днів потому я стояв на платформі вокзалу Сен-Лазар і дивився, як від’їжджає потяг, потяг, що віз її геть; Мона вихилилася з вікна, точнісінько так само, як і тоді, коли я полишав її в Нью-Йорку, і на її обличчі була та сама сумна незбагненна посмішка, останній її образ, який мав би так багато сказати, однак натомість був лише маскою, що скривилася порожньою посмішкою. Лише кілька днів тому вона так розпачливо стискала мене в обіймах, а тоді щось трапилося, щось, чого я навіть зараз не розумію, і вона з власного бажання сіла в поїзд, і знову дивилася на мене з цією сумною загадковою посмішкою на обличчі, яка й досі мене спантеличує, з несправедливою, неприродною поміткою, якій я не довіряю всією своєю душею. А тепер вже я, стоячи в тіні віадуку, розпачливо до неї тулюся, тягнуся до неї щосили, і на моїх устах — та сама незбагненна посмішка, маска, яку я одягнув на своє горе. Я можу стояти тут із бездумною посмішкою, однак хоч якими палкими були б мої молитви, яким відчайдушним було би моє жадання, між нами — океан; вона лишатиметься там і вмиратиме з голоду, а я блукатиму від однієї вулиці до іншої, і моїм обличчям тектимуть гарячі сльози.

Це та жорстокість, що вмурована у вулиці, це те, що спостерігає за нами зі стін і жахає, коли нас раптом охоплює безіменний страх, коли наші душі несподівано сповнює нудотна паніка. Це те, що змушує мерзенно викривлятися ліхтарні стовпи, що силує їх привертати нашу увагу й заманювати нас у їхні задушливі лапища; це те, від чого здається, що деякі будинки приховують таємні злочини, а їхні сліпі вікна нагадують порожні очниці, очі яких побачили занадто багато. Це те, що закарбоване в людській фізіономії вулиць, що змушує мене тікати щоразу, коли я раптом бачу над собою напис Impasse Satan[99]. Те, що примушує мене здригатися, коли біля самого входу в Мечеть я бачу табличку: «По понеділках і вівторках — туберкульоз; по середах і п’ятницях — сифіліс». На кожній станції метро — вишкірені черепи, що вітають тебе словами: Défendez-vous contre la syphilis![100] Усюди, де є стіни, висять плакати з яскравими отруйними крабами, які сповіщають про наближення раку. Хоч куди б ти йшов, хоч до чого б торкався — скрізь рак і сифіліс. Це написано на небі; воно палає й витанцьовує, мов лихе знамення. Воно в’їлося в наші душі, і ми тепер такі самі мертві, як місяць.

Думаю, було саме Четверте липня, коли з-під моєї дупи знову вибили стільця. Без жодного попередження. Якесь велике цабе на іншому березі океану вирішило вдатися до економії; скорочення штату коректорів та безпорадних маленьких dactylos[101] дало йому змогу оплатити подорожі туди-сюди і королівські апартаменти в готелі «Рітц». Коли я повернув ті невеликі борги, які встиг набрати в операторів лінотипа, та сплатив місячний внесок у bistro через дорогу, аби зберегти можливість харчуватися в кредит, від моєї останньої зарплатні майже нічого не лишилося. Мені довелося повідомити patrony готелю, що я виїжджатиму; про причину я йому не сказав, інакше він би почав перейматися своїми жалюгідними двома сотнями франків.

«Що ти робитимеш, якщо втратиш роботу?» Ця фраза постійно дзвеніла в моїх вухах. Ça у est maintenant![102]Ausgespielt![103] Не лишалося нічого іншого, окрім як знову повернутися на вулиці, гуляти, вештатись кварталами, сидіти на лавочках, гаяти час. Звісно ж, тепер моє обличчя на Монпарнасі уже всі знали; якийсь час я ще міг вдавати, що й досі працюю в газеті. Так було б трохи простіше виклянчити сніданок або обід. Було літо, і в Париж приїздили натовпи туристів. У мене вже з’явилися ідеї, як їх розводити. «Що ти робитимеш?..» Що ж, не голодуватиму — це точно. Якщо я зосереджуся винятково на їжі, це дозволить мені триматися купи. Ще тиждень-два я зможу ходити до мсьє Поля й щодня ситно вечеряти; він не знатиме, чи я працюю в газеті, чи ні. Головне — поїсти. Решту довірте Провидінню!

Цілком природно, що я прислухався до всього, де був хоч натяк на нагоду підзаробити. І завів купу нових знайомств: серед зануд, яких досі наполегливо уникав, пияків, яких зневажав, митців, у котрих водилося трохи грошей, тих, хто перебував на гранті Ґуґенгайма тощо. Неважко знайти друзів, коли щодня дванадцять годин поспіль просиджуєш на terrasse. Можна познайомитися з кожним алкашем Монпарнасу. Вони липнуть до тебе, мов воші, навіть якщо тобі нічого їм запропонувати, окрім своїх вух.

Тепер, коли я втратив роботу, Карл і Ван Норден вигадали для мене нову фразу: «Що ти робитимеш, якщо невдовзі приїде твоя дружина?» Ну і що з того? Доведеться годувати два роти замість одного. У мене з’явиться товариш у нещасті. І якщо вона ще не втратила свою вроду, удвох нам щаститиме навіть більше: у цьому світі привабливій жінці ніколи не дадуть померти з голоду. Я не міг надто розраховувати на Таню; вона надсилала гроші Сильвестру. Спершу я думав, що вона дозволить мені пожити в неї, але Таня боялася себе скомпрометувати; до того ж вона мусила задовольняти свого шефа.

Перші, до кого звертаєшся, опинившись у злиднях, — це євреї. Мені їх трапилося одразу троє. Добрі душі. Один із них виявився колишнім торговцем хутром, якому страшенно кортіло побачити своє ім’я в газетах; він запропонував мені написати кілька статей під його ім’ям для щоденної єврейської газети в Нью-Йорку. Мені довелося вишукувати визначних євреїв біля «Дом» та «Куполь». Перший, кого я знайшов, був видатним математиком; англійською він і двох слів зв’язати не міг. Мені довелося писати про теорію шоку, спираючись на діаграми, які він намалював на серветках; я мав описати рух астральних тіл і водночас дощенту зруйнувати теорію Айнштайна. І все це — за двадцять п’ять франків. Коли я побачив ці статті в газеті, то не зміг примусити себе їх прочитати; проте вони все одно виглядали приголомшливо, особливо підписані ім’ям торговця хутром.