Генри Миллер – Тропік Рака (страница 33)

Через це в мене розвинувся невеликий невроз. Щойно я виходив на вулицю — починав поводитися екстравагантно. Хоч якої теми торкалася наша розмова, коли рано-вранці ми вирушали назад до Монпарнаса, я одразу ж її гасив, немов пожежний шланг, розбивав її на друзки, аби вмить випустити на волю свою збочені мрії. Найбільше мені подобалося розпатякувати про те, про що жоден із нас не мав навіть найменшого уявлення. Я виплекав у собі легку форму божевілля — здається, це називається «ехолалія». Всі слова, які траплялися мені вночі під час вичитування, тепер танцювали на кінчику мого язика. Далмація — я зберіг копію реклами цього прекрасного коштовного курорту. Гаразд, Далмація. Сідаєш на потяг, а вранці з твоїх пор уже струмує піт і на виноградинах лускає шкірка. Я міг розводитися про Далмацію від великого бульвару до Палацу кардинала Мазаріні або й навіть далі, якщо забажав би. Я навіть не знав, де вона розташована на карті, та й не хотів знати, однак о третій ранку, коли у твоїх венах тече свинець, одяг просяк потом і запахом пачулі, а в вухах стоїть брязкання браслетів, пропущених через прес, і гомін силуваних пивних балачок, на такі дрібниці, як географія, одяг, мова, архітектура просто начхати. Далмація належить тій особливій нічній порі, коли галасливі натовпи вмовкають, і подвір’я Лувру здається таким чудовим та безглуздим, що хочеться плакати без жодної на те причини, лише тому, що воно таке гарне й тихе, таке порожнє, таке абсолютно не схоже на першу шпальту й працівників редакторського відділу, які грають у кості. Із тим крихітним шматочком Далмації, що торкався моїх пошарпаних нервів, мов прохолодне лезо ножа, я міг пережити найкращі враження немов від справжньої подорожі. І знову ж таки кумедно, що я міг подорожувати всією земною кулею, проте Америка ніколи не спадала мені на думку; вона була втрачена для мене навіть більше, ніж зниклий континент, адже до зниклих континентів я відчував якусь загадкову прив’язаність, тоді як до Америки не відчував нічого, нічого взагалі. Час від часу я й справді думав про Мону, але не як про особу, що перебуває в атмосфері певного часу і простору, а відокремлено, відсторонено, неначе вона перетворилася на велике хмароподібне громаддя, яке заступило собою минуле. Я не міг дозволити собі думати про неї занадто довго; інакше стрибнув би з мосту. Дивно. Я так змирився з життям без неї, а все ж таки навіть хвилини роздумів про цю жінку було достатньо, щоб прохромити мою вдоволеність цим життям до кісток і знову загнати мене в сповнену агонії стічну канаву мого нещасного минулого.

Сім років поспіль день і ніч мої думки сповнювало лише одне — вона. Якби християни так віддано служили Богу, як я їй, сьогодні ми всі були б Ісусами Христами. Я думав про неї повсякчас, навіть тоді, коли їй зраджував. Іноді навіть зараз, у самій гущі подій, коли я вже почуваюся абсолютно вільним від усього цього, я раптом заходжу за ріг, і переді мною виринає маленький скверик, кілька дерев і лавочка — безлюдна місцина, де ми стояли, і все це відбувалося, де ми доводили одне одного до сказу гнівними сценами ревнощів. Це завжди була якась безлюдна місцина, як-от площа Де-л’Естрапад або ті занедбані скорботні вулички поблизу Мечеті чи вздовж відкритої могили на авеню Де-Бретей, яка о десятій вечора настільки тиха, настільки мертва, що мимоволі зроджує думки про вбивство або самогубство, про будь-що, що здатне нагадати про рештки людської драми. Коли я розумію, що вона пішла, ймовірно назавжди, переді мною розверзається велетенська прірва, і я падаю, падаю, падаю в глибоку чорну порожнечу. І це гірше за сльози, більше, ніж розкаяння, біль чи смуток; це безодня, в яку скинули Сатану. З неї неможливо вибратися нагору, там немає ані променя світла, жодного звуку людського голосу чи дотику руки.

Скільки тисяч разів, крокуючи нічними вулицями, я запитував себе, чи ще настане той день, коли вона знову буде поруч зі мною; усі ті тужливі погляди, якими я змірював будинки і статуї, — я дивився на них так спрагло, так розпачливо, що мої думки мабуть уже стали частиною тих будинків і статуй, мабуть, вони всуціль просякнуті моїми муками. Я також не міг не думати про те, що коли ми гуляли цими скорботними занедбаними вуличками, які зараз потонули в моїх мріях і смутку, вона нічого не помічала, нічого не відчувала: вони видавалися їй такими самими вулицями, як будь-які інші, можливо, дещо бруднішими, от і все. Вона не згадала б, що ось на цьому розі я спинився, щоб підняти її шпильку для волосся, чи що, нахилившись, аби зав’язати шнурівки на її черевиках, я запам’ятав місце, де стояла її нога, і воно лишатиметься там вічно, навіть після того, як зруйнують собори і вся латинська цивілізація назавжди зникне з лиця землі.

Однієї ночі, коли я йшов по Рю-Ломон, охоплений незвичними навіть для мене розпукою та самотністю, деякі речі відкрилися мені з надзвичайною гостротою і ясністю. Не знаю, чи це було викликано тим, що я так часто ходив цією вулицею з гіркотою і відчаєм у серці, чи так трапилося через те, що я згадав фразу, яку вона сказала мені одного разу, коли ми стояли на площі Люсьєн-Ерр. «Чому ти не покажеш мені той Париж, — сказала вона, — про який ти писав?» Я знаю лише одне: згадавши ці слова, я раптом збагнув, що не зможу відкрити для неї той Париж, який пізнав сам, Париж із невизначеними arrondissements[94], який існував винятково завдяки моїй самотності, моєму жаданню бути поряд із нею. Такий величезний Париж! На те, щоб вивчити його знову, знадобилося б ціле життя. Цим Парижем, ключ до якого мав лише я, неможливо провести туристичну прогулянку, навіть якщо дуже цього хотіти; це Париж, у якому треба жити, який потрібно відчувати щодня через тисячі найрізноманітніших тортур, Париж, що росте в тобі, немов рак, росте й росте, доки не з’їсть тебе всього.

Вештаючись по Рю-Муфтар із цими спогадами, що вирували в моїй голові, я згадав ще одну дивну подію з минулого, із того путівника, сторінки якого вона просила мене погортати, але який, оскільки обкладинка виявилася занадто важкою, я не спромігся навіть розгорнути. Без жодної на те причини — адже на той час мої думки були поглинуті Салавеном[95], чиєю священною територією я тоді блукав, — тобто, як я й кажу, без жодної причини мені пригадався той день, коли зацікавлений меморіальною дошкою, повз яку щодня проходив, я раптом зайшов до пансіону «Орфіла» і попросив показати кімнату, в якій колись мешкав Стріндберґ. До того часу зі мною ще не трапилося нічого жахливого, хоча я вже витратив усі свої статки й дізнався, як це — блукати вулицями голодним і боятися поліції. На той час у Парижі в мене ще не було жодного друга, і ця обставина видавалася не так гнітючою, як дивною, адже хоч де я з являвся у цьому світі, найлегшим для мене завжди було подружитися з кимось. Але насправді зі мною тоді ще не трапилося нічого жахливого. Можна жити без друзів так само, як без кохання чи без грошей, які вважаються просто-таки sine qua non[96]. У Парижі, як я виявив, можна прожити на самих лише горі й страждані. Це гіркий харч, однак, можливо, деяким людям від пасує найкраще. У будь-якому разі я ще не дістався дна відчаю. Лише загравав із лихом. Я мав удосталь часу та цікавості, аби підглядати за життям інших людей, я міг марнувати свої дні на мертві романи, які, попри те, що могли б здаватися відразливими, виглядали чарівно віддаленими й безликими, якщо загорнути їх у книжкову обкладинку. Коли я виходив з того будинку, то знав, що на моїх устах зависла іронічна посмішка, неначе я казав сам собі: «Ще рано, пансіон „Орфіла“!»

Відтоді я, звісно ж, дізнався те, що рано чи пізно дізнається кожен божевільний у Парижі, — заготовленого пекла для страждальців не існує.

Здається, тепер я дещо краще розумію, чому вона з такою насолодою читала Стріндберґа. Я бачу, як вона відриває очі від книжки, щойно закінчивши читати витончений пасаж, і зі сльозами сміху в очах каже мені: «Ти — такий самий божевільний, як і він… ти хочеш, щоб тебе покарали!» Яке ж задоволення, мабуть, відчуває садистка, знайшовши собі мазохіста! Коли кусає себе, немов для того, щоб перевірити гостроту своїх зубів. У ті дні, коли я тільки з нею познайомився, вона була переповнена Стріндберґом. Той карнавал диваків, яким він так захоплювався, ота одвічна борня статей, ота павуча лють, що закохала його в гливких скандинавських телепнів, — саме це і звело нас докупи. Ми сплелися в танку смерті, і мене так швидко засмоктало в цей вир, що коли я врешті виринув на поверхню, то не міг упізнати світу. Коли я знову відчув себе вільним, музика вже стихла; карнавал скінчився, а мене начисто вискубли, не лишивши й найменшої пір’їнки…

Вийшовши того пообіддя з пансіону «Орфіла», я подався до бібліотеки й там після купання в Гангу та роздумів про знаки зодіаку замислився над значенням того пекла, яке Стріндберґ описав так нещадно. Під час моїх роздумів усе це почало мені відкриватися: таємниця його паломництва, втеча, яка жене поета усіма закутками планети, а тоді, неначе йому було приписано долею відтворити втрачену драму, — героїчний спуск до самих нутрощів землі, темне й сповнене жаху перебування в череві кита, кривава боротьба за власне звільнення, за те, щоб знову виринути на поверхню очищеним від минулого, вийти на чужий берег яскравим кровожерливим богом сонця. Тепер для мене вже не було таємницею, чому він та інші (Данте, Рабле, Ван Ґоґ тощо, тощо) здійснили своє паломництво в Париж. Тоді я зрозумів, чому Париж приваблював страждальців, візіонерів, людей, одержимих великим коханням. Я зрозумів, чому тут, у самій втулці колеса, людина може зануритись у найфантастичніші, найнеймовірніші теорії, не вважаючи їх хоч трохи дивними; саме тут знову перечитуєш книжки своєї молодості й загадки набувають нових сенсів, їх стає більше з кожною сивою волосиною. Ти йдеш вулицею, розуміючи, що ти — божевільний, одержимий, адже очевидно, що ці холодні байдужі обличчя не можуть бути чимось іншим, ніж ликами твоїх санітарів. Тут зникають усі межі, і світ постає перед тобою як божевільна бійня, якою він і є. Топчак простягається до безкінечності, люки щільно закрито, логіка скаче галопом, вимахуючи закривавленим тесаком. Повітря — холодне й затхле, мова — апокаліптична. Ніде не видно таблички з написом «Вихід»; не залишилося нічого, окрім смерті. Глухий кут, який закінчується ешафотом.