Генри Миллер – Тропік Рака (страница 32)

Я згадую Таню, адже вона щойно повернулася з Росії — всього кілька днів тому. Сильвестр лишився там, бо, мов черв, з головою зарився в роботу. Він повністю закинув літературу, присвятивши себе новій Утопії. Таня хоче, щоб я поїхав туди з нею — найліпше до Криму — і розпочав нове життя. Днями ми добряче набралися в Карла, обговорюючи таку можливість. Я хотів знати, чим можу заробляти собі там на життя — чи зможу, наприклад, влаштуватися коректором. Вона сказала, що мені не варто перейматися тим, що я там робитиму, — вони знайдуть мені роботу, якщо я буду відвертим і щирим. Я намагався виглядати щиро, однак врешті лише прибрав жалюгідного вигляду. У Росії не хочуть бачити сумних облич; там хочуть бачити тебе радісним, сповненим ентузіазму, безтурботним, оптимістично налаштованим. Це дуже нагадувало мені Америку. Я не був народжений для такого ентузіазму. Їй я цього, звісно, не сказав, однак потай молився, аби мені дали спокій і я міг повернутися у свою маленьку нішу й зоставатися там, доки не розпочнеться війна. Усе це патякання про Росію трохи мене розтривожило. Таня так цим захопилася, що ми прикінчили майже з пів десятка пляшок vin ordinaire[92]. Карл вистрибував довкола, немов тарган. У ньому було достатньо єврейства, щоб втратити голову від такої ідеї, як Росія. Не лишалося нічого іншого, окрім як нас одружити — і то негайно. «Оженіться! — казав він. — Вам нічого втрачати!» А тоді вдав, що має ненадовго піти у справах, щоб у нас була змога швиденько перепихнутись. І хоча Таня цього також хотіла, уся ця ідея з Росією настільки міцно засіла в її голові, що вона змарнувала весь час, поки його не було, на безглузді балачки, тому я трохи розсердився і був не в гуморі. Так чи інакше, нам треба було подумати про те, як устигнути поїсти і вчасно повернутися до редакції, тож на бульварі Едґара Кіне, неподалік від цвинтаря, ми запакувалися в таксі й рушили в дорогу. Це була чудова пора для прогулянки Парижем в автомобілі з відкритим дахом, а вино, що бовталося в наших кендюхах, робило поїздку ще кращою, ніж зазвичай. Карл сидів навпроти нас на strapontin[93] із червоною мов буряк пикою. Нещасний виродок тішився думкою про те, яке чудове нове життя чекає на нього на іншому боці Європи. Але водночас і трохи сумував, я це бачив. Насправді йому хотілося полишати Париж не більше, ніж мені. Власне, Париж не був до нього прихильнішим, аніж до мене чи будь-кого іншого, однак, коли ти тут уже добряче настраждався і витерпів не одне нещастя, саме тоді Париж і оволодіває тобою по-справжньому, він, так би мовити, бере тебе за яйця, немов хтива курва, яка радше помре, ніж випустить тебе зі своїх рук. Я бачив — саме так він на це й дивився. Коли ми переїжджали Сену, на його обличчі з явився ідіотський усміх, і він озирався на будинки та статуї, неначе вони привиділися йому уві сні. Для мене все це теж видавалося сном: я просунув руку Тані за пазуху й щосили стискав її цицьочки, дивлячись водночас на воду під мостом, баржі й Нотр-Дам унизу, точнісінько такий, як і на листівках, і на п’яну голову подумав, що отак воно усе й іде по пизді, — утім я лукавив, бо розумів, що ніколи не проміняю цей вир у моїй голові на Росію, рай чи що завгодно. Сьогодні гарний день, думав я собі, й невдовзі ми наб’ємо животи їжею. Що б нам такого особливого замовити? Якогось хорошого міцного вина, аби заглушити усі ці нісенітниці про Росію. Таким жінкам, як Таня, котрі просто стікають соком, начхати, що з тобою трапиться, щойно їм в голові засяде якась ідея. Дай їм волю, і вони знімуть із тебе штани прямо в таксі. Однак було добре ось так продиратися крізь дорожній рух із перемащеними помадою обличчями й вином, що бурлило в нас, мов у каналізаційних трубах, особливо коли ми звернули на досить вузьку Рю-Лафітт, у кінці якої, немов у рамці, стояв невеличкий храм, а над ним височіла Сакре-Кер — екзотичне безладне архітектурне громаддя, ясна французька ідея, що проривається крізь твоє сп’яніння і змушує тебе безпорадно борсатися в товщі минулого, в плиткому сні, від якого ти одразу прокидаєшся, а втім, це тебе анітрохи не дратує.

Таня знову тут, стабільна робота, п’яні розмови про Росію, нічні прогулянки додому, паризьке літо у розпалі — усе це змушує поглянути на життя трохи бадьоріше. Можливо, саме тому лист Бориса здається абсолютно безглуздим. Майже щодня я зустрічаюся з Танею о п’ятій, щоб, як вона це називає, випити з нею портвейну. Я дозволяю їй водити мене до місць, де я ще ніколи не був, у дорогі бари на Єлисейських Полях, де червоне дерево інтер’єрів здається наскрізь просяклим джазом та дитячими співами. Ці м’ясисті, соковиті звуки переслідують тебе навіть у lavabo, залітаючи до кабінки крізь вентиляційні шахти й перетворюючи життя на м’яку піну й райдужні бульбашки. І чи тому, що Сильвестр зараз далеко, і вона почувається вільною, чи з якоїсь іншої причини, але Таня безперечно намагається поводитися, мов янгол. «Ти погано до мене ставився перед моїм від’їздом, — якось сказала вона мені. — Чому ти так обходився зі мною? Я ж ніколи не робила нічого, що могло би тебе образити, хіба ні?» Коли у м’якому світлі звучала густа, мов вершки, музика, неначе створена для цих інтер’єрів з червоного дерева, ми ставали сентиментальними. Уже підходив час вирушати на роботу, а ми й досі не поїли. Перед нами лежали рахунки — шість франків, чотири п’ятдесят, сім, два п’ятдесят — я автоматично їх підраховував і водночас думав, чи не ліпше було б стати барменом. Частенько, коли вона ось так зі мною говорила, розводячись про Росію, майбутнє, кохання і схоже лайно, я починав думати про зовсім сторонні речі: про те, як чиститиму взуття або працюватиму прибиральником туалетів; припускаю, так відбувалося зокрема й тому, що в цих закладах, куди вона мене приводила, було настільки затишно, що в мене ніколи не виникало й думки про те, що я буду цілком тверезий і, можливо, також старий та згорблений… ні, я завжди уявляв, що в майбутньому, хай навіть там і не буде розкоші, на мене чекатиме саме така атмосфера — в моїй голові гратиме така сама музика, лунатиме дзвін бокалів і за кожною гарною дупою тягнутиметься шлейф парфумів у ярд завдовжки, який заглушить сморід життя навіть унизу, в lavabo.

Дивно, що швендяння з нею цими дорогими барами мене не розбестило. Звісно, з нею важко було розлучатися. Зазвичай я приводив її до порогу церкви поблизу редакції, і коли ми стояли там у темряві й обіймалися наостанок, вона шепотіла: «Боже, що я тепер робитиму?» Вона хотіла, щоб я звільнився з роботи, аби кохатися з нею вдень і вночі; вона вже навіть не думала про Росію, лиш би ми були разом. Проте щойно я її лишав, моя голова світлішала. Проходячи крізь двері офісу, я занурювався в іншу музику, не таку проникливу, але все одно чудову. І в інший запах, що линув від верстатів, який був не лише в ярд завдовжки, а всюдисущий, схожий на суміш поту й пачулі. Коли приходиш на роботу напідпитку, як переважно я й робив, це схоже на раптовий перепад висот. Зазвичай я одразу ж простував до туалету — так я міг зібратися з духом. Там було трохи прохолодніше, хоча, можливо, так лише здавалося через дзюрчання води. Туалет завжди діяв на мене мов холодний душ. У ньому було щось реальне. Перед тим як туди потрапити, доводилося проходити повз французів, які переодягалися поряд. Уф! як же вони смерділи, ці чорти! І їм за це добре платили. Вони стояли без одягу, дехто в довгих кальсонах, дехто з бородами, здебільшого бліді, кістляві пацюки зі сповненими свинцем венами. У туалеті можна було побачити, чим забиті їхні голови. Стіни були вкриті малюнками та написами, усі — грайливо-непристойні, інстинктивно зрозумілі й загалом досить веселі та доброзичливі. Аби дістатися до деяких місць, мабуть, потрібна була драбина, але думаю, що навіть суто з психологічного погляду сам процес того вартував.

Іноді, відливаючи, я роздумував над тим, яке б враження справили ці стіни на тих розкішних дам, що входили й виходили з прекрасних вбиралень на Єлисейських Полях. Цікаво, чи вони б і далі так високо задирали свої хвости, якби побачили, що думають їхні дупи ось тут. Безсумнівно, в їхньому світі все було вкрите газом і оксамитом — чи принаймні вони змушували тебе так думати, шурхотячи своїми сукнями повз тебе й розносячи довкола прекрасні аромати парфумів. Не всі вони були справжніми леді; декотрі шурхотіли так лише для того, щоб набити собі ціну. І можливо, коли вони лишалися на самоті, коли говорили самі до себе в будуарах, із їхніх вуст також злітали дивні слова; адже у тому світі, як і в будь-якому іншому, те, що відбувалося, також здебільшого було сповнене гниття й мерзенності, він був не менш огидним, аніж перший ліпший смітник; їм пощастило в одному — вони мали змогу накрити цей смітник кришкою.

Як я й кажу, вечірнє життя з Танею не справляло на мене жодного негативного впливу. Час від часу я трохи перебирав, і тоді доводилося запихати в рота два пальці — адже складно вичитувати текст, коли ти десь у хмарах. Щоб відшукати пропущену кому, необхідно більше зосередженості, ніж аби коротко викласти філософію Ніцше. Іноді, коли ти під мухою, на тебе навіть сходить геніальність, однак геніальність у коректорському відділі нікому не потрібна. Дати, дроби, крапки з комами — ось що важливо. А такі дрібниці важко помітити, коли твій мозок палає. Час від часу я припускався грубих помилок, і якби не навчився лизати дупу керівнику, мене б точно звільнили. Якось я навіть отримав листа від великого цабе з верхніх поверхів, чоловіка, з яким ніколи не зустрічався — настільки високу посаду він обіймав — і після кількох доволі саркастичних фраз щодо мого більш ніж посереднього інтелекту він досить прозоро натякнув, що мені варто знати своє місце і навчитися крокувати в ногу, інакше станеться те, про що я пожалкую. Відверто кажучи, я пересрав. Після того я вже ніколи не вживав у редакції багатоскладові слова, та й загалом нечасто розтуляв пельку. Я вдавав із себе першокласного кретина, адже саме цього вони від нас очікують. Іноді, щоб улестити свого шефа, я підходив до нього і ввічливо запитував, що означає те чи інше слово. Йому це подобалося. Цей тип був таким собі словником і розкладом в одній особі. Хоч скільки пива він вижлуктив під час обідньої перерви, — а він ще й влаштовував собі додаткові перерви, щоб показати, хто тут головний, — його ніколи не можна було впіймати на помилці стосовно якоїсь дати або визначення. Він був народжений для цієї роботи. Я жалкував лише про те, що забагато знаю. Незважаючи на всі перестороги, до яких я вдавався, час від часу він це помічав. Коли я іноді приходив на роботу з книжкою під пахвою, наш шеф це одразу зауважував, і якщо це була хороша книжка, ставав уїдливим. Однак я ніколи не робив нічого, аби навмисне викликати його невдоволення; мені занадто подобалася моя робота, щоб власноруч затягувати на своїй шиї зашморг. І все ж таки важко спілкуватися з людиною, з якою не маєш нічого спільного; ти видаєш себе, навіть якщо вживаєш тільки односкладові слова. Йому було збіса добре відомо, що мене аніскільки не цікавлять його балачки; і все-таки, хоч і не знаю, як це пояснити, але йому було приємно відривати мене від моїх мрій, мов дитину від грудей матері, і наповнювати дощенту датами й історичними подіями. Мабуть, у такий спосіб він мені мстився.