Генри Миллер – Тропік Рака (страница 31)
Шпалери, якими науковці обклеїли реальний світ, відвалюються шматками. Величезний блядюжник, на який вони перетворили життя, декорацій не потребує; важливо одне: щоб злагоджено працювала система стічних труб. Красі, цій котячій красі, що тримає нас за яйця в Америці, настав кінець. Щоб осягнути нову реальність, спочатку необхідно розібрати стічні труби, розкрити вражені гангреною канали, з яких складається сечостатева система, що постачає екскременти мистецтва. Аромати дня — перманганат і формальдегід. Труби забиті задушеними ембріонами.
Світ Матісса й досі прекрасний, мов старомодна спальня. Тут немає й сліду підшипників, котельних листів, поршнів, розвідних ключів. Це той самий старий світ, що радісно вирушав до Булонського Лісу в пасторальні дні, сповнені вина й розпусти. Я відчуваю втіху й бадьорість, крокуючи поміж цих створінь, що дихають живими порами, чий світ на задньому плані непохитний та щільний, мов саме світло. Я гостро відчуваю все це, коли прямую бульваром Мадлен, а поруч мене шарудять сукнями хвойди, й один лише погляд на них змушує мене тремтіти. Це тому, що вони екзотичні, чи тому, що ситі? Ні, на бульварі Мадлен на гарну жінку натрапляєш зрідка. Але в Матісса, у дослідженні, яке провадить його кисть, проступає тремтливий проблиск світу, що вимагає лише присутності жінки, аби висловити найневловиміші бажання. Натрапити на жінку, яка пропонує себе на виході з туалету, там, де реклами цигаркового паперу, рому, акробатів, кінських перегонів, де важке листя дерев прозирає крізь густу масу стін і дахів, — це досвід, що починається у місці, де обривається відомий нам світ. Час від часу, обходячи ввечері стіни цвинтаря, я натрапляю на примарних Матіссових одалісок, прив’язаних до дерев — їхні переплетені гриви просочені деревним соком. За кілька футів від мене, однак відділений незліченними еонами часу, лежить розпластаний муміфікований привид Бодлера, цілого світу, що не виригне більше ні слова. У темних закутках кафе сплелися руками чоловіки й жінки, їхні чресла рясно заплямовані; поруч стоїть
Одного дня, мов грім серед ясного неба, приходить лист від Бориса, якого я вже не бачив упродовж багатьох місяців. Це дивний документ, і я не вдаватиму, що повністю розумію, про що в ньому йдеться. «Те, що трапилося між нами — у будь-якому разі, з мого погляду — полягає в тому, що ти торкнувся мене, торкнувся мого життя у тій єдиній точці, де я й досі живий, — у моїй смерті. Завдяки емоційному потоку я отримав нове хрещення. Я знову зажив, тепер я живий. Більше не у спогадах, як я роблю з іншими, а в житті».
Ось такий початок. Ані привітання, ані дати, ані адреси. Написано дрібним ефектним почерком на аркуші в лінійку, видертому з блокнота. «Ось чому, незважаючи на те, чи я тобі подобаюся, чи ні, — а глибоко в душі я переконаний, що ти мене радше ненавидиш, — ти мені дуже близький. Завдяки тобі я розумію, як я помер; я бачу, як помираю знову: я
Я перечитую листа знову, рядок за рядком, зупинившись біля каменів. Усі ці нісенітниці про життя та смерть, про те, що все так швидко відбувається, здаються мені божевіллям. Як на мене, то взагалі нічого не відбувається, окрім звичних катастроф на першій шпальті. Останні шість місяців він прожив на самоті, поселившись у крихітній кімнатці — ймовірно, підтримував телепатичний зв’язок із Кронштадтом. Він так говорить про те, що фронт знову перемістився ближче, що якийсь сектор евакуйовано й таке інше, немов сидить в окопі і пише звіт до штабу. Напевне, на ньому був його сюртук, коли він сів писати це послання, й, можливо, він навіть кілька разів потирав руки, як зазвичай робив, коли приходив клієнт, щоб винайняти помешкання. «Причиною мого бажання, аби ти вчинив самогубство…» — знову починає він. На цьому місці я вибухаю сміхом. У нього була звичка походжати туди-сюди, запхавши одну руку за полу сюртука — на віллі Борґезе або у Кронштадта, тобто там, де було достатньо вільного місця, — й досхочу виголошувати всі ці нісенітниці про життя і смерть. Мушу зізнатися, я ніколи не розумів з того жодного слова, але вистава була чудовою, й оскільки я — не єврей, мені, звісно, було цікаво довідатися більше про той звіринець, який живе в його макітрі. Іноді, виснажений від навали ідей, що варилися в його казані, він розлягався на повний зріст на дивані. Його ноги майже впиралися в книжкову полицю, де стояли Платон та Спіноза, і він ніяк не міг зрозуміти, чому я ними не цікавлюся. Мушу сказати, що з його вуст вони й справді видавалися цікавими, хоча я й гадки не маю, про що там ішлося. Іноді я потайки проглядав якусь із цих книжок, щоб перевірити, чи й справді там містилися усі ті дикі ідеї, які він їм приписував, — однак зв’язок завжди виявлявся непевним, надто надуманим. Коли ми розмовляли наодинці, мені здавалося, що в Бориса є власна мова; проте коли я слухав Кронштадта, у мене складалося враження, що Борис привласнив його чудові ідеї. Ці двоє немовби розмовляли мовою вищої математики. У їхні розмови ніколи не потрапляло нічого з плоті та крові; вони були химерними, примарними, відразливо абстрактними. Коли ж вони переходили до своєї улюбленої балачки про смерть, розмова ставала конкретнішою: зрештою, тесак або сікач мусить мати держак. Від цих розмов я отримував неймовірну втіху. Уперше в житті смерть видалася мені чимось захопливим — усі ці абстрактні смерті, в яких навіть агонія була безкровною. Час від часу вони хвалили мене за те, що я — живий, але якось так, що мені від цього робилося ніяково. Вони змушували мене почуватися так, ніби я живу в дев’ятнадцятому столітті, мов атавістичний пережиток, уламок романтизму, бездушний
«Причиною мого бажання, аби ти вчинив самогубство того вечора у Кронштадтів, коли Молдорф став Богом, було те, що ти тоді став мені дуже близьким. Можливо, ближчим, ніж будь-коли. І я боявся, страшенно боявся, що коли-небудь ти відвернешся від мене й помреш на моїх руках. І тоді я зостався би з розбитим коритом, лише з моїм уявленням про тебе, яке не мав би чим підтвердити. Я б ніколи тобі цього не пробачив».
Не знаю, чи ви можете собі уявити, як він таке говорить! Особисто мені аж ніяк не зрозуміло, яким було його уявлення про мене, проте зрозуміло, що я був лише голою ідеєю, ідеєю, яка могла жити без їжі. Він, цей Борис, ніколи не надавав великого значення проблемі харчування. Він намагався годувати мене ідеями. Усе було ідеями. Однак, коли йшлося про те, щоб здати помешкання, то він не забував встановити у вбиральні нову мийку. Хай там як, а він не хотів, аби я помер у нього на руках. «Ти мусиш уособлювати для мене життя до самого кінця, — ось як він пише. — Тільки так ти зможеш підтримувати моє уявлення про тебе. Адже, як бачиш, ти став частиною чогось настільки важливого для мене, що мені, мабуть, ніколи не вдасться тебе позбутися. Та я й не хочу. Я хочу, щоб ти з кожним днем жив дедалі повнішим життям, поки я буду мертвий. Ось чому, розмовляючи про тебе з іншими, я трохи соромлюся. Важко говорити про себе з такою відвертістю».
Можливо, ви подумали, що він прагнув зі мною зустрітися чи хотів дізнатися, як мені ведеться — але ні, жодного рядка про щось конкретне або особисте, нічого, окрім цих балачок про життя і смерть, нічого, окрім цього короткого повідомлення з окопів, цього струменя отруйного газу, щоб донести всьому світу, що війна й досі триває. Іноді я питаю себе, чому притягую до себе тільки схиблених особистостей, неврастеніків, невротиків, психопатів, а особливо євреїв. Мабуть, у здоровому неєвреї є щось таке, що збуджує єврейський розум, немов окраєць черствого чорного хліба. От наприклад, Молдорф, який, за словами Бориса і Кронштадта, став Богом. Цей виродок точно мене ненавидів, утім, не міг від мене відчепитися. Регулярно приходив до мене по нову дозу образ — це було для нього, мов тонік. Щоправда, спершу я був до нього поблажливий; зрештою, він платив мені, щоб я його вислуховував. І хоча я ніколи не виказував особливого співчуття, проте знав, коли треба помовчати, якщо справа стосувалася їжі й невеликої кількості грошей. Утім за якийсь час, збагнувши, яким він був мазохістом, я іноді дозволяв собі розсміятися йому просто в обличчя; це діяло на нього, мов удар батогом, від цього його муки й страждання починали литися з нього з новою силою. І можливо, у нас склалися б добрі стосунки, якби він не вважав за свій обов’язок захищати Таню. Те, що Таня була єврейкою, породжувало моральні колізії. Він хотів, аби я лишався з мадемуазель Клод, якою, мушу визнати, я щиро захоплювався. Іноді він навіть давав мені гроші, щоб я з нею спав. Доки не зрозумів, що я — безнадійний розпусник.