Генри Миллер – Тропік Рака (страница 27)
Здається, Ван Норден ставиться до ситуації спокійніше. Зараз йому також насрати на п’ятнадцять франків; його цікавить сама ситуація. Схоже, річ у тому, щоб продемонструвати свою спроможність — це зачепило його як чоловіка. П’ятнадцять франків не повернути, не зважаючи на те, чи ми досягнемо успіху, чи ні. Тут справа в чомусь іншому — можливо, не лише в чоловічій силі, а й у силі волі. Це знову нагадує людину в окопах: вона більше не розуміє, навіщо їй жити далі, бо навіть якщо виживе зараз, то неминуче отримає свою кулю пізніше, однак усе одно вперто робить своє, і навіть якщо в неї душа таргана, і вона собі в цьому давно зізналася, дайте їй рушницю, ножа або просто відішліть уперед з голими руками, і вона убиватиме й убиватиме далі, вона радше вб’є мільйон інших, аніж зупиниться й запитає себе навіщо.
Коли я спостерігаю, як Ван Норден над нею порається, мені здається, що я дивлюся на машину, в якій розійшлися шестерні. Якщо не втручатися, вони можуть рухатися отак вічно, тертися й крутитися одна повз одну, без жодного результату. Аж поки чиясь рука не вимкне мотор. Видовище їхнього злягання, схожого на злягання пари кіз без найменшої іскри пристрасті, те, як вони труться і труться одне об одного без причини, за винятком отих п’ятнадцяти франків, вимиває з мене всі почуття, залишаючи лише нелюдське бажання задовольнити свою цікавість. Дівка лежить на краєчку ліжка, а Ван Норден схилився над нею, мов сатир, двома ногами твердо стоячи на підлозі. Я сиджу позаду нього в кріслі, стежачи за їхніми рухами з холодною науковою відстороненістю; мені байдуже, навіть якщо це триватиме вічно. Це немов спостерігати за роботою отих скажених машин, які випльовують газети — мільйони, мільярди і трильйони газет із їхніми беззмістовними заголовками. Здається, що, попри всю її скаженість, у цій машині більше сенсу і за нею цікавіше спостерігати, ніж за людьми й подіями, завдяки яким вона з’явилася. Моя зацікавленість Ван Норденом і цією дівкою дорівнює нулю; якби я міг ось так сидіти й спостерігати за кожною сценою, яка цієї миті відбуваються по всьому світу, моя зацікавленість була б навіть меншою за нуль. Я не зміг би відрізнити цей феномен від дощу чи виверження вулкану. Доки бракує іскри пристрасті, у цьому процесі немає нічого людського. Краще вже спостерігати за машиною. А ці двоє нагадують машину, в якої розійшлися шестерні. Їй потрібна людська рука, щоб усе виправити. Їй потрібен механік.
Я стаю на коліна позаду Ван Нордена і вивчаю машину уважніше. Дівка повертає голову вбік і кидає на мене розпачливий погляд. «У цьому немає сенсу, — каже вона. — Це неможливо». Після чого Ван Норден починає порати її так, немов у нього відкрилося друге дихання, точнісінько як старий козел. Він такий упертий хлопака, що радше зламає собі роги, ніж здасться. Але тепер він ще й біситься, бо я лоскочу йому дупу.
— Заради Бога, Джо, припини! Ти ж уб’єш бідолашну дівчину.
— Облиш мене, — бурчить він. — Цього разу я майже кінчив.
Його поза та рішучість, із якою він це прохрипів, раптом вже вдруге нагадують мені про мій сон. Тільки тепер здається, неначе те мітлище, яке він безтурботно затис під пахвою, коли йшов геть, втрачене назавжди. Це немов продовження мого сну — той самий Ван Норден, лише без першопричини. Він схожий на героя, який повернувся з війни, — бідний покалічений виродок, що живе в реальності своїх мрій. Хоч де би він сів — під ним ламається стілець; хоч у які двері увійшов би — у кімнаті порожньо; хоч би що поклав до рота — воно має огидний присмак. Усе таке саме, як і раніше; складники не змінилися, сон не відрізняється від реальності. От тільки, поки він спав, у нього вкрали тіло. Він немов та машина, що випльовує газети, мільйони й мільярди щодня, перші шпальти яких переповнені звістками про катастрофи, повстання, вбивства, вибухи, аварії, однак він нічогісінько не відчуває. Якщо ніхто не натисне на вимикач, він ніколи не дізнається, що таке смерть; якщо твоє тіло вкрали, померти неможливо. Ти можеш залізти на пизду і, мов козел, робити це вічно; ти можеш заскочити в окоп, і тебе розірве на шматки; ніщо не здатне викликати іскру пристрасті без втручання людської руки. Хтось має запхати руку в машину й дозволити, аби її відірвало, щоб шестерні знову зчепилися. Треба щоб хтось зробив це, не сподіваючись на винагороду, не думаючи про п’ятнадцять франків; хтось, чиї груди настільки змарніли, що вага медалі зігне його удвоє. І хтось має нагодувати голодну пизду, не боячись, що ту їжу доведеться звідти виймати. Інакше ця вистава триватиме вічно. Виходу з халепи не буде…
Після того як я цілий тиждень лизав дупу керівнику, — а саме так тут і роблять, — мені вдалося влаштуватися на місце Пековера. Нещасний виродок таки помер через кілька годин після падіння на дно шахти. І як я й передбачав, вони влаштували йому гарний похорон із урочистим відспівуванням, здоровезними вінками та всім іншим.
Мушу одразу ж сказати — мені немає на що скаржитися. Це схоже на перебування в божевільні, де тобі дозволено мастурбувати до кінця свого життя. Мені приносять під ніс увесь світ, а від мене вимагається тільки проставити між усіма цими нещастями розділові знаки. Немає нічого, чого б працівники верхніх поверхів не торкнулися своїми брудними пальцями: жодна радість, жодне нещастя не проходять непоміченими. Вони живуть серед суворих фактів життя, в реальності, як це тут називається. Їхня реальність — болото, а вони нагадують жаб, яким нічим зайнятись, окрім квакання.
Що більше вони квакають, то реальнішим стає життя. Юрист, священник, лікар, політик, журналіст — ось шарлатани, які тримають свої пальці на пульсі світу. Тут панує постійна атмосфера лиха. Це заворожує. Неначе показники барометра завжди незмінні, немов прапор завжди приспущено. Тепер зрозуміло, як ідея раю заполонює людську свідомість, як вона заволодіває умами, навіть коли всі підпори з-під неї вибито. Мусить же існувати якийсь інший світ, окрім цього болота, в якому все змішано і скинуто накупу. Складно уявити, яким був би той рай, про який мріють ці люди. Безсумнівно, це був би жаб’ячий рай. Міазми, болотна піна, латаття, застояна вода. Спокійно сиди собі на листку латаття і квакай цілісінький день. Щось на кшталт цього.
Катастрофи, які я вичитую, справляють на мене чудовий терапевтичний ефект. Уявіть собі стан цілковитої невразливості, зачароване існування, життя в абсолютній безпеці посеред отруйних бацил. Мене не стосується ніщо: ані землетруси, ані вибухи, ані повстання, ані голод, ані аварії, ані війни, ані революції. У мене є щеплення проти будь-якої хвороби, лиха, нещастя й трагедії. Це кульмінація стійкості. Коли я сиджу у своїй крихітній ніші, через мої руки щодня проходять усі отрути світу. А в мене ані плямки на нігтях. У мене абсолютний імунітет. Мені навіть краще, ніж лаборанту, адже тут не чути жодного смороду — лише запах розплавленого свинцю. Світ може вибухнути, а я все одно буду тут, щоб поставити кому чи крапку з комою. Можливо, навіть трохи попрацюю після закінчення зміни, бо ж після такої події можуть видати останню премію. Коли світ злетить у повітря й останній випуск здадуть у друк, коректори тихенько зберуть усі коми, крапки з комами, дефіси, астериски, дужки й лапки, крапки, знаки оклику тощо, і складуть їх у маленьку коробочку над кріслом редактора.
Ніхто з моїх колег, здається, не розуміє, чому я такий задоволений. Вони постійно скаржаться, у них є амбіції, вони хочуть продемонструвати свою гідність та роздратування. У хорошого коректора немає ані амбіцій, ані гідності, ані роздратування. Хороший коректор дещо схожий на Всемогутнього Бога — він перебуває в цьому світі, хоча не належить до нього. Він живе лише в неділю. Бо в неділю в нього вільний вечір. По неділях він сходить зі свого п’єдесталу й показує вірянам дупу. Один день на тиждень він прислухається до людського горя й страждань, які панують у світі; цього йому достатньо, щоб протриматися решту тижня. Решту тижня він перебуває в зимових крижаних болотах, в абсолюті, у непорочному абсолюті, і лиш слід від вакцинації вирізняє його серед безкінечної порожнечі.
Найбільше лихо для коректора — це загроза втратити роботу. Коли ми сходимося разом під час перерви, питання, від якого мороз пробігає по шкірі, звучить так: що ти робитимеш, якщо втратиш посаду? Адже людині, яка працює в конюшні і чий обов’язок — вигрібати гній, найбільшим жахом видається світ без коней. Було б ідіотизмом доводити їй, що витрачати життя на перекидання лопатою гарячого лайна огидно. Людина здатна полюбити лайно, якщо від цього залежить її виживання, якщо тут ідеться про її щастя.
Життю, яке мені здавалося б останнім щаблем деградації, якби я й досі зберіг свою честь, гідність, амбіції тощо, я тепер радію, як каліка радіє смерті. Це негативна реальність, точнісінько мов смерть — різновид раю без болю і страху перед смертю. У цьому хтонічному світі важать лише орфографія і пунктуація. Неважливо, яке саме сталося лихо, лише б усі букви були на місці. Тут усе рівноцінне: останній фасон вечірніх суконь, новий військовий корабель, чума, вибухівка, астрономічне відкриття, банкрутство банку, зіткнення поїздів, підвищення цін на ринку, шалений ризик, страта, пограбування, вбивство, як і будь-що інше. Ніщо не оминає коректорське око, однак водночас ніщо не проб’є його броньований жилет. Мадам Шір (колишня мадам Естев) пише індусу Аґа Міру, що задоволена його роботою. «6-го червня я вийшла заміж, чим завдячую вам. Ми дуже щасливі, і сподіваюся, що завдяки вашим надзвичайним здібностям так буде завжди. Я телеграфую вам суму в розмірі… на знак подяки…» Індус Аґа Мір здатний передбачити ваше майбутнє і надзвичайно точно читає усі ваші думки, хоч це й незбагненно. Він дасть вам пораду, допоможе позбутися усіх турбот та негараздів тощо.