Генри Миллер – Тропік Рака (страница 28)

Він пречудово читає всі ваші думки! Як я розумію, це означає всі без винятку — від найтривіальніших до найбільш сороміцьких. Певно, у нього доволі багато вільного часу, в цього Аґа Міра. Чи він зосереджується лише на думках тих, хто надсилає йому гроші телеграфним переказом? У цьому самому номері я помічаю заголовок, в якому йдеться про те, що «всесвіт розширюється настільки швидко, що може вибухнути», а під ним — фотографію, яка демонструє сильний головний біль. Далі — розповідь про перлини, підписано «Текла». В мушлях можуть формуватися, повідомляє він усім без винятку, і «дикі» або східні перли, і «штучні». Цього ж дня у Трірському кафедральному соборі німці демонструватимуть Ризу Господню; за сорок два роки її вперше вийняли з нафталіну. Про брюки та жилет — ані слова. Також цього самого дня в Зальцбурзі в животі чоловіка народилося двоє мишенят, хочете вірте, хочете ні. Фотографія відомої акторки зі схрещеними ногами — вона відпочиває у Гайд-парку, — а внизу розміщено коментар знаменитого художника: «Мушу визнати, що місіс Кулідж наділена таким шармом і неповторним характером, що була б однією з 12-ти найвідоміших американок, навіть якби її чоловік не був президентом». В інтерв’ю з містером Гумгалем із Відня я вичитую ось що… «На завершення, — говорить містер Гумгаль, — хочу сказати, що бездоганного крою й облягання недостатньо; хорошу роботу кравця видно з того, як одяг носиться. Костюм має прилягати до тіла, але заразом зберігати свої лінії, коли той, хто його носить, ходить та сидить». І щоразу, коли відбувається вибух на вугільній шахті — британській вугільній шахті, зауважте, — король і королева негайно висловлюють свої співчуття, телеграфом. Також вони завжди відвідують важливі перегони, хоча днями «прикро здивувавши королівське подружжя, почалася страшенна злива» — згідно з цим випуском, схоже, це трапилося під час Інвестекського дербі. Проте ще більше серце рветься від такого допису: «В Італії стверджують, що гоніння не стосуються Церкви, однак вони спрямовані проти найвизначніших церковних чинів. Нас запевняють, що вони не загрожують Папі, втім насправді вони ранять його в самісіньке серце».

Мені довелося об’їхати весь світ, щоб відшукати таку комфортну, приємну нішу. Це видається майже неймовірним. Як, перебуваючи в Америці серед усіх цих феєрверків, які вони запихають тобі в сраку, щоб підбадьорити й додати запалу, я міг передбачити, що для людини мого темпераменту ідеальною роботою виявиться вишукування орфографічних помилок? Там ти не думаєш ні про що інше, окрім як колись стати президентом Сполучених Штатів. Потенційно кожен гідний стати президентом. Тут усе інакше. Тут кожен — потенційний нуль. Якщо ти стаєш чимось чи кимось, то лише завдяки випадку, диву. Шанс вибратися колись зі свого села — тисяча до одного. Тисяча до одного, що тобі відірве ноги чи випалить очі. Хіба що трапиться диво, і ти станеш генералом або контрадміралом.

Але саме тому, що тут усе проти тебе, саме тому, що тут так мало надії, тутешнє життя видається таким солодким. Від одного дня до іншого. Жодних учора, жодних завтра. Показники барометра завжди незмінні, прапор завжди приспущено. Ти носиш на руці траурну пов’язку, маленьку запонку в дірці для ґудзика і, якщо тобі щастить і ти можеш собі це дозволити, то купуєш пару легких штучних кінцівок, найкраще алюмінієвих. Що не заважає тобі насолоджуватися замовленим apéritif, розглядати в зоопарку тварин або фліртувати зі стервятницями, які завжди снують туди-сюди бульварами в пошуках свіжої дохлятини. Час іде. Якщо ти іноземець і з твоїми паперами все гаразд, можеш сміливо наражатися на інфекцію, не боячись захворіти. Якщо маєш можливість, краще влаштуватися на роботу коректором. Comme ça, tout s'arrange[83]. A це означає, що якщо ти простуватимеш додому о третій ранку й тебе зупинять копи на велосипедах, ти зможеш клацнути в них під носом пальцями. Вранці, коли на ринку жвава торгівля, зможеш купити бельгійських яєць по п’ятдесят сантимів за одне. Коректор зазвичай ніколи не прокидається раніше полудня, а то й трохи пізніше. Ліпше обрати готель поблизу кінотеатру, бо якщо маєш схильність не прокидатися вчасно, тебе розбудить дзвінок на денний сеанс. Якщо ж не вдасться знайти кімнату біля кінотеатру, пошукай поряд із цвинтарем, врешті-решт, результат буде таким самим. Але головне — ніколи не впадай у відчай. Il ne faut jamais désespérer[84].

Саме це я й намагаюся втовкмачити щовечора Карлу та Ван Нордену. У світі немає надії, проте немає й відчаю. Почуваюся так, немовби навернувся в нову релігію, неначе щоночі молюся Богоматері Втісі. Не можу собі уявити, що б я здобув, якби став редактором газети або й навіть президентом Сполучених Штатів. Я прямую у глухий кут, але тут затишно, і мене все влаштовує. Тримаючи в руках роздруківку нового номера, я вслухаюся в музику довкола себе, гомін та бубоніння голосів і брязкання лінотипних машин, схоже на ляскіт тисячі срібних браслетів, пропущених через прес; час від часу в нас під ногами прошмигує пацюк або проповзає тарган по стіні, спритно й обачно перебираючи своїми тендітними лапками. Усі події дня кладуть тобі прямісінько під ніс, кладуть нечутно, ненав’язливо, іноді з короткими написами, які вказують на присутність людської руки, на еґо, на дрібку марнославства. Процесія рухається врочисто, мов кортеж, що в’їжджає крізь цвинтарну браму. Підлога під твоїм робочим столом так щільно встелена папером, що майже нагадує килим із м’яким ворсом. Під столом Ван Нордена цей килим вкритий плямами коричневого соку. Приблизно об одинадцятій приходить продавець арахісу, недоумок-вірменин, який також задоволений своєю долею.

Час від часу я отримую від Мони каблограми, в яких вона повідомляє, що прибуває на найближчому кораблі. Там завжди також написано: «Подробиці в листі». Так триває вже дев’ять місяців, але я ще ніколи не знаходив її імені в списках пасажирів, та й garçon не приносив мені жодного листа на срібній таці. Щодо цього я вже не плекаю надій. Якщо вона й справді колись приїде, зможе знайти мене на першому поверсі, прямо за вбиральнею. Ймовірно, вона одразу скаже мені, що тут — антисанітарія. Перше, що вражає американку в Європі, — антисанітарія. Вони не здатні уявити собі рай без сучасної системи каналізації. Знайшовши блощицю, вони негайно кидаються писати скаргу в Торгово-промислову палату. Як їй пояснити, що мені тут затишно? Вона скаже, що я став дегенератом. Я знаю всі її слова, від першого до останнього. Вона захоче знайти помешкання-студію із садом — і, звісно ж, із ванною. Вона хоче бути бідною по-романтичному. Я її знаю. Але цього разу я підготувався.

Однак бувають дні, коли сонця не видно і я сходжу з битого шляху, й тоді спрагло думаю про неї. Час від часу я відступаю від своєї похмурої вдоволеності й замислююсь про інше життя, роздумую про те, чи змінилось би щось, якби під боком у мене була молода невгамовна істота. Проблема в тому, що я майже не пам’ятаю, як вона виглядає, не кажучи вже про те, як це — її обіймати. Схоже, усе, що було в минулому, поглинуло море; у мене лишилися спогади, проте образи вже неяскраві, вони здаються уривчастими й мертвими, мов поїджені часом мумії, що застрягли в трясовині. Коли я намагаюсь пригадати своє життя в Нью-Йорку, у голові зринають лише кілька не пов’язаних між собою фрагментів, кошмарних і вкритих мідянкою. Здається, наче моє існування десь закінчилося, от тільки я ніяк не можу збагнути, де саме. Я вже не американець, не мешканець Нью-Йорку, але ще менше я європеєць або парижанин. У мене немає жодного підданства, жодних обов’язків, жодної ненависті, жодних турбот, жодних упереджень, жодної пристрасті. Я не «за» і не «проти». У мене нейтральна позиція.

Коли ми втрьох повертаємося вночі додому, то часто, подолавши перші спазми відрази, починаємо обговорювати стан речей із ентузіазмом, який здатні виявляти тільки ті, хто не бере активної участі в житті. Залізши в ліжко, я іноді думаю: як дивно, що ми виказуємо стільки ентузіазму лише для того, щоб згаяти час, щоб знищити ті три чверті години, які необхідні на дорогу від редакції до Монпарнаса. Можливо, ми й висловлюємо найблискучіші, найпридатніші для втілення ідеї, як можна зарадити тому чи іншому лиху, однак у нас немає засобів, щоб їх втілити. А ще дивніше, що відсутність зв’язку між ідеями й життям не викликає в нас ані страждань, ані дискомфорту. Ми настільки адаптувалися, що якби завтра нам наказали ходити на руках, то ми зробили б це без найменшого протесту. Звісно, за умови, що газета виходитиме як зазвичай. І що ми регулярно отримуватимемо зарплатню. Решта не має жодного значення. Взагалі. Нас орієнталізували. Перетворили на косооких, косооких у білих комірцях, яким затикають роти щоденною порцією рису. Днями я читав, що в черепів американських індіанців є одна характерна ознака — вормієва кістка або os Іпсае[85] у потилиці. Поява цієї кістки, як пише вчений, спричинена тим, що поперечні потиличні шви не зростаються повністю на ембріональній стадії, як це трапляється зазвичай. А отже, це ознака зупинки в розвитку, індикатор нижчої раси. «Середній об’єм черепа американського індіанця, — веде він далі, — менший, ніж у черепа білої людини й більший, ніж у представника чорної раси. Враховуючи показники обох статей, сьогоднішні парижани мають об’єм черепа 1448 см³, негри — 1344 см³, американські індіанці — 1376 см³». З усього цього я не міг зробити для себе жодних висновків, оскільки я американець, але не індіанець. Втім, це так мило — пояснювати все у такий спосіб, спираючись на наявність кістки, наприклад, os Іпсае. Його теорії не шкодить навіть визнання того, що окремі екземпляри індіанських черепів досягали надзвичайних показників об’єму — 1920 см³, що більше, ніж у представників будь-якої іншої раси. Однак я залюбки зауважую, що парижани обох статей, схоже, мають нормальний об’єм черепа. Вочевидь, поперечні потиличні шви зростаються в них значно краще. Вони вміють насолоджуватися apéritif і не турбуються, якщо будинки не пофарбовані. У їхніх черепах немає нічого незвичного, принаймні згідно з головними показниками, які вимірюють вчені. Мусить бути якесь інше пояснення, чому в мистецтві життя вони досягли такої досконалості.