Генри Миллер – Тропік Рака (страница 29)

У bistro мсьє Поля, розташованому через дорогу, для працівників газети зарезервована задня кімната, де ми можемо їсти в кредит. Це приємна маленька кімнатка з тирсою на підлозі та мухами, що з’являються й зникають відповідно до сезону. Кажучи, що вона зарезервована для працівників газети, я не маю на увазі, що ми їмо там самі; навпаки, у нас є привілей сидіти поряд із хвойдами та сутенерами — найчастішими відвідувачами закладу мсьє Поля. Це цілком влаштовує працівників верхніх поверхів, оскільки вони завжди ласі до шльондр, і навіть ті, що мають постійних французьких партнерок, не втрачають нагоди час від часу розважитися. Головне — не підхопити заразу; іноді здається, що в редакції розпочалася епідемія, хоча, можливо, це пояснюється тим, що всі вони сплять із однією жінкою. У будь-якому разі приємно спостерігати, як жалюгідно вони виглядають, коли їм доводиться сидіти поруч із сутенером, який, попри незначні клопоти, пов’язані з його професією, порівняно з ними живе просто розкішно.

Зокрема я думаю про одного високого білявого хлопця, який доставляє велосипедом повідомлення з агенції «Авас». Він завжди дещо спізнюється на обід, завжди рясно пітніє, а його обличчя вкрите пилюкою. Зазвичай він заходить якось трохи незграбно, вітається з усіма, козирнувши двома пальцями, і прямує до раковини, розташованої просто між туалетом і кухнею. Витираючи обличчя, він швидко вивчає страви; якщо бачить на прилавку гарний стейк, то бере його й обнюхує або ж занурює в казан черпак і куштує суп. Він нагадує хорошого гончака, його ніс завжди щось винюхує. Закінчивши з приготуваннями, посцявши й люто прочистивши носа, він безтурботно підходить до своєї дівки і з вихльостом її цілує, водночас лагідно плескаючи по дупі. У неї, цієї дівки, завжди бездоганний вигляд, коли б я її не побачив, — навіть о третій ранку, після нічної зміни. Вона виглядає так, немов щойно вийшла з турецької бані. Приємно дивитися на таких здорових тварин, бачити таку невимушеність, таку взаємну прихильність, такий апетит, як у них. Зараз я говорю про вечерю, коли вона трошки перехоплює перед тим, як взятися за свої обов’язки. Невдовзі вона буде змушена полишити свого великого білявого звіра, всістися десь на бульварі й посьорбувати там свій digestif[86]. Якщо її робота марудна, втомлива або й виснажлива, то з її вигляду цього не скажеш. Коли прибуває її великий білявий товариш, голодний мов вовк, вона обіймає його і спрагло цілує — очі, носа, щоки, волосся, потилицю… Вона поцілувала б його і в дупу, якби це можна було робити на людях. Вона йому вдячна, це одразу видно. Вона не раб, що горбатиться весь день заради зарплатні. Під час їжі вона повсякчас нестримно сміється. Можна подумати, що її не діймає й найменша турбота. І час від часу, як вияв ніжності, вона дає йому гучного ляпаса — від такого удару коректор закрутився би дзиґою.

Здається, вони не помічають нічого, окрім себе та їжі, яку поглинають немов лопатами. Така бездоганна задоволеність, така гармонія, таке взаєморозуміння — Ван Норден аж біситься, спостерігаючи за ними. Особливо коли вона залазить рукою йому в ширіньку й пестить його, на що той зазвичай у відповідь хапає її за цицьку й грайливо стискає.

Є ще одна пара, яка переважно приходить цієї самої пори, вони поводяться точнісінько мов подружжя. Вони сваряться й виставляють напоказ свої незгоди, а тоді, коли вже зіпсують настрій собі й усім присутнім, після погроз, лайки, докорів та звинувачень починають голубити одне одного й воркувати, мов пара горлиць. Люсьєн, як він її називає, — кремезна платинова білявка з жорстким непривітним характером. У неї повна нижня губа, яку вона злісно покусує, коли втрачає самоконтроль. І холодні очі-намистинки вицвілого синьо-зеленого кольору, від погляду яких він вкривається потом. Проте насправді вона добросерда, ця Люсьєн, попри профіль кондора, який демонструє нам, коли починається сварка. В її сумочці завжди повно грошей, і якщо вона поводиться з ними обережно, то лише тому, що не хоче потурати його шкідливим звичкам. У нього слабкий характер, якщо, звісно, брати на віру тиради Люсьєн. Він завиграшки витратить п’ятдесят франків за вечір, доки чекає на закінчення її зміни. Коли офіціантка підходить, щоб записати замовлення, у нього немає апетиту. «Ах, ти знову неголодний! — ричить Люсьєн. — Ух! Мабуть, чекав на мене на Фобур-Монмартрі. Сподіваюся, ти добре розважився, доки я гарувала заради тебе, мов рабиня. Говори, імбециле, де був?»

Коли вона отак спалахує, коли розлючується, він кидає на неї боязкий погляд, а тоді, немов вирішивши, що найкраще буде помовчати, опускає голову й крутить в руках серветку. Але цей незначний жест, який вона так добре знає і з якого, звісно, таємно радіє, оскільки тепер уже точно переконалася в його провині, роз’ятрює Люсьєн іще більше. «Говори, імбециле!» — верещить вона. І боязким писклявим голоском він пояснює їй, що дуже зголоднів, поки чекав на неї, тож йому довелося зупинитися, щоб з’їсти сендвіч і випити бокал пива. Цього виявилося достатньо, щоб перебити апетит, — він говорить стражденно, хоча одразу видно, що їжа його зараз хвилює найменше. «Але, — він намагається говорити переконливіше й вичавлює з себе, — я весь цей час чекав на тебе».

— Брехло! — кричить вона. — Брехло! Ах, на щастя, я також брешу… добре брешу. Мене нудить від твоїх дріб’язкових відбріхувань. Чому б тобі не збрехати мені по-справжньому?

Він знову понурює голову, бездумно вишукує на столі кілька крихт і кладе до рота. Вона одразу б’є його по руці.

— Не роби цього! Як я від тебе втомилася. Який же ти імбецил! Брехло! Зажди лишень! У мене є ще що сказати. Я також брешу, але я не імбецилка.

Проте за якийсь час вони вже сидять поруч, узявшись за руки, і вона ніжно вуркоче: «Ах, мій кролику, так важко зараз від тебе йти. Ходи сюди, поцілуй мене! Що збираєшся робити ввечері? Скажи мені правду, мій маленький… Вибач, що в мене такий жахливий характер». Він боязко її цілує, немов справжнє кроленя з довгими рожевими вушками; легенько дзьобає її в губи, неначе відкусує шматочок від листка капусти. І водночас його яскраві круглі очі пестливо зупиняють свій погляд на її відкритій сумочці, що лежить поруч із нею на лавці. Він тільки й чекає на мить, коли зможе накивати від неї п’ятами; йому аж кортить забратися геть і всістися в якомусь тихому кафе на Рю-дю-Фобур-Монмартрі.

Я знаю його, цього невинного на вигляд вилупка з круглими переляканими кролячими очима. І мені знайома ця бісова вулиця, Фобур-Монмартр, із мідними тацями та гумовими виробами: всю ніч там мерехтять вогні, і секс тече вулицею, мов каналізаційною трубою. Пробратися від Рю-Лафаєт до бульвару — те саме, що пройти крізь стрій; вони прилипають до тебе, мов морські жолуді, в’їдаються в тебе, немов мурахи, вони підлещуються, вимахують хвостом, вмовляють, благають, молять, звертаючись німецькою, англійською, іспанською, вони показують свої розбиті серця й подерте взуття, і ще довго після того, як ти повідрубуєш їхні вусики, довго після того, як стихне сичання й шипіння, твої ніздрі вперто не полишатиме запах lavabo — це аромат Parfum de Danse[87], ефективність якого гарантована лише на відстані двадцяти сантиметрів. На цьому маленькому відрізку між бульваром і Рю-Лафаєт можна просрати все своє життя. Кожен бар аж вирує, сповнений пульсації, гральні кості готові; касири повсідалися на високих стільцях, мов стерв’ятники, а гроші, якими вони гендлюють, тхнуть важким людським духом. У Банку Франції не знайдеться еквівалента тим кривавим грошам, які перебувають тут в обігу, грошам, які сяють від людського поту, які переходять з рук у руки зі швидкістю лісової пожежі, лишаючи по собі дим та сморід. Чоловік, що здатен пройти по Фобур-Монмартр вночі, не задихаючись і не пітніючи, без молитви чи прокльону на вустах, — такий чоловік не має яєць, а якщо й має, його варто каструвати.

Припустімо, що боязке кроленя й справді витрачає п’ятдесят франків щовечора, чекаючи на свою Люсьєн. Припустімо, що йому й справді починає допікати голод, і він купує собі сендвіч та бокал пива або зупиняється потеревенити з чиєюсь повією. Ви думаєте, що його мали б втомлювати такі вештання кожного вечора? Думаєте, вони мали б стати для нього тягарем, тиснути на нього, і він вмирав би з нудьги? Сподіваюся, ви ж не вважаєте, що сутенер — не людина? Не забувайте, в сутенера також є особисті негаразди й нещастя. Можливо, він більше ні про що й не мріє, окрім як щоночі стояти на розі з двома білими псами й спостерігати, як вони сцють. Можливо, йому хочеться відчиняти двері й бачити, як вона, дещо сонна, читає Paris-Soir[88]. Можливо, не так уже й приємно схилятися над своєю Люсьєн і відчувати запах іншого чоловіка. Можливо, краще мати лише три франки в кишені і двох білих собак, що сцють на розі, ніж відчувати смак цих побитих губ. Запевняю вас, коли вона міцно його обіймає, коли благає про ту крихітну частку кохання, яку може дати їй тільки він, запевняю вас, він б’ється, мов тисяча чортів, аби викачати з неї, аби знищити сліди отих незліченних полчищ, що пройшли маршем поміж її ніг. Можливо, коли він бере її тіло й випробовує щось нове, то ним керує зовсім не пристрасть або цікавість, можливо, це розпачливий бій одного проти цілої армії, що прорвалася крізь ворота, армії, яка пройшла по ній, яка розтоптала її й лишила їй такий скажений голод, що навіть Рудольфу Валентіно ніколи його не втамувати. Коли я чую, як хтось докоряє такій дівчині, як Люсьєн, коли чую, як її принижують або зневажають через те, що вона холодна й жадібна, або надто механічна чи тому, що дуже вже поспішає, як не через одне, то через інше, я одразу кажу собі: «Чекай-но йолопе, не так швидко! Пам’ятай, що ти — в самісінькому кінці процесії; пам’ятай, що її тримала в облозі ціла армія, що її зруйнували до тла, сплюндрували й розграбували». Я кажу собі: «Послухай, йолопе, не жалій оті п’ятдесят франків, які ти їй даєш, хоч і знаєш, що її сутенер просре їх на Фобур-Монмартр. Це її гроші і її сутенер. Це криваві гроші. Це гроші, які ніколи не вийдуть з обігу, адже в Банку Франції нічим їх замінити».