Генри Миллер – Тропік Рака (страница 26)

Відійшовши достатньо далеко, щоб він уже не міг нас бачити, ми одразу ж істерично розреготались. Вставна щелепа! Хай би що ми говорили про того нещасного вилупка, — а ми згадували й хороше також, — неодмінно поверталися до вставної щелепи. У цьому світі є люди, які справляють враження настільки гротескних фігур, що навіть їхня смерть видається недолугою. І що жахливіше вони помирають, то недолугішими здаються. Не варто навіть намагатися знайти у їхній кончині хоч якусь гідність — треба бути брехуном і лицеміром, щоб розгледіти бодай щось трагічне в тому, як вони від нас ідуть. А оскільки нам не було перед ким корчити комедію, то ми могли досхочу посміятися з цього випадку. Ми реготали цілу ніч, а в перервах висловлювали свою зневагу й відразу до працівників верхніх поверхів, тупих жирдяїв, які, поза сумнівом, намагалися переконати себе в тому, що Пековер був достойним чолов’ягою, а його смерть стала катастрофою. Ми пригадували найрізноманітніші смішні випадки — крапки з комами, які він пропускав, за що оті зверху завжди здирали з нього шкуру. Завдяки цим нікчемним йобаним крапкам із комами та дробам, у яких він завжди помилявся, вони зробили його життя жалюгідним. Одного разу вони навіть збиралися його звільнити, оскільки він прийшов на роботу з перегаром. Вони зневажали його, бо він завжди мав жалюгідний вигляд, страждав на екзему, а його волосся було всіяне лупою. Вони його навіть за людину не мали, проте тепер, коли він помер, усі залюбки скинуться й куплять йому здоровенний вінок, а ще надрукують його ім’я великими літерами в колонці некрологів. Усе заради того, аби хоч якось показати самих себе; якби вони могли, то зробили би з нього велике цабе. Однак, на жаль, про Пековера було складно вигадати щось цікаве. Він був абсолютним нулем, і навіть той факт, що він помер, не додасть до його імені жодної цифри.

— У цьому є тільки один плюс, — говорить Джо. — Ти можеш отримати його посаду. А якщо тобі пощастить, ти також впадеш у шахту ліфта й зламаєш собі шию. Ми купимо тобі гарний вінок, обіцяю.

Надвечір ми сидимо на terrasse ресторану «Дом». Ми вже давно забули про нещасного Пековера. Трохи розважилися в «Валь Неґр», і Джо знову перемкнувся на вічне питання: пизду. Тепер, коли вільний вечір майже завершився, його неспокій сягає кульмінації. Він думає про жінок, яких ми зустрічали сьогодні, та про постійних, яких міг би запросити до себе, от тільки вони йому давно набридли. Він неодмінно згадує свою пизду з Джорджії — останнім часом вона просто не давала йому проходу, благаючи прихистити її в себе, принаймні доки вона не знайде собі роботу. «Я не проти час від часу її годувати, — говорить він, — але не можу дозволити їй жити у мене постійно… вона позбавить мене решти моїх пизд». Найбільше в ній його дратує те, що вона зовсім не набрала ваги. «Це мов лягати в ліжко зі скелетом, — каже він. — Кілька днів тому я її взяв — із жалю — і знаєш, що ця божевільна курва з собою зробила? Вона начисто поголилася… на ній не було ані волосинки. Ти коли-небудь мав жінку, яка голила би собі пиздище? Це ж огидно, хіба ні? І до того ж смішно. Навіть божевільно. Це вже не схоже на пиздище: це схоже на мертвого молюска чи щось таке». Він описує, як із цікавості виліз із ліжка й почав шукати свого ліхтарика. «Я змусив ту дівку розкрити її й посвітив на неї. Ти б мене бачив… це було смішно. Я так цим захопився, що про дівку взагалі забув. Я ще ніколи в житті так зосереджено не розглядав пизду. Ти б подумав, що я взагалі її вперше бачу. І що довше я на неї дивився, то менше вона мене цікавила. Це лише доводить, що зрештою в ній немає нічого особливого, тим паче якщо вона виголена. Саме волосся надає їй загадковості. Тому статуї тебе й не збуджують. Лише раз я бачив у статуї справжню пизду — це була робота Родена. Ти маєш її якось побачити… широко розсунуті ноги… Здається, у неї взагалі не було голови. Можна сказати, сама пизда. Боже, це виглядало жахливо. Річ у тому, що всі вони однакові. Коли дивишся на них в одязі, чого тільки собі не уявляєш: надаєш їм певної індивідуальності, якої вони, звісно ж, позбавлені. Там просто щілина між ногами, а ти від цього збуджуєшся — та в половині випадків ти ж навіть туди не дивишся. Ти знаєш, що вона там, і думаєш тільки про те, щоб загнати туди свій шомпол; так наче за тебе думає пеніс. Це ілюзія! Ти весь згораєш просто так… просто через щілину, вкриту волоссям, або й не вкриту. Це так абсолютно безглуздо, що я розглядав її, ніби зачарований. Мабуть, вивчав її хвилин із десять, а то й довше. Коли ти отак на неї дивишся, ніби відсторонено, у голові починають виникати смішні думки. Стільки загадковості пов’язано з сексом — аж раптом ти розумієш, що її не існує, там — порожньо. Правда ж було б кумедно знайти всередині губну гармоніку… або календар? Але там — Порожньо… взагалі нічого немає. Це огидно. Я ледь не збожеволів… Послухай, знаєш, що я зробив потому? Я швиденько з нею перепихнувся й розвернувся до неї спиною. Еге ж, просто взяв книжку й почав читати. З книжки можна хоч про щось дізнатися, навіть із поганої книжки… але пизда — це просто марна трата часу…»

Трапилося так, що наприкінці його промови нам підморгнула хвойда. Без найменшої паузи він раптом каже мені: «Не хочеш її нахилити? Це недорого коштуватиме… вона обслужить нас обох». І не чекаючи на відповідь, невпевнено зводиться на ноги та йде до неї. За кілька хвилин повертається. «Про все домовились, — говорить він. — Допивай своє пиво. Вона голодна. О такій годині тут більше нічого робити… вона обслужить нас обох за п’ятнадцять франків. Підемо до мене… так вийде дешевше».

Дорогою до готелю дівка тремтить від холоду, тож ми змушені зупинитися й купити їй кави. Вона — доволі ніжне створіння, й дивитися на неї досить приємно. Вочевидь із Ван Норденом вона вже знайома, знає, що від нього нічого, крім п’ятнадцяти франків, не дочекаєшся. «У тебе немає ні копійки»,— тихо бурмоче мені він. Оскільки в мене в кишені й справді ані сантима, я не зовсім розумію до чого це. Аж тут він верещить: «Заради Бога, затям! Ми на голяках. Не давай волю почуттям, коли піднімемося нагору. Вона попросить у тебе трохи накинути — я цю пизду знаю! Я міг би й за десятку її зняти, якби захотів. Але не варто їх розбещувати…»

— Il est méchant, celui-la[78], — якось байдуже говорить вона мені, вловлюючи загальний тон його засторог.

— Non, il nest pas méchant, il est très gentil[79].

Сміючись, вона хитає головою:

— Je le connais bien, ce type[80].

А тоді вона починає розповідати історію про свою важку долю, про лікарню, заборгованість за оренду та дитину в селі. Однак не перетворює це на справжню комедію. Вона знає, що ми до таких слів глухі; просто їй і справді наболіло, залягло всередині, мов камінь, і для інших думок уже не лишилося місця. Вона не намагається достукатися до нашого співчуття — лише пересуває величезний тягар всередині себе з одного місця на інше. Загалом вона мені подобається. Страшенно сподіваюся, що в неї немає якоїсь хвороби…

У кімнаті дівчина автоматично готується до справи.

— У вас часом немає тут шматка хліба? — запитує вона, присівши над bidet.

Ван Норден відповідає на це сміхом.

— Тримай ось, випий, — відказує він, простягнувши їй пляшку.

Але пити вона не хоче; скаржиться, що в шлунку порожньо.

— Вона завжди так каже, — говорить Ван Норден. — Не дозволяй їй зіграти на твоєму співчутті. Одне й те саме. Я хотів би, щоб вона розповідала щось інше. Чорт забирай, про яку пристрасть можна говорити, коли в тебе на руках голодна пизда?

Саме так! Ми не відчуваємо до неї й краплі пристрасті. А щодо неї, то радше можна було б побачити на ній діамантове кольє, аніж бодай іскорку пристрасті. Проте є оті п’ятнадцять франків, і з ними треба щось робити. Це схоже на війну; щойно ситуація виходить з-під контролю, всі думають лише про мир, про те, аби якось це завершити. А втім нікому не стає духу скласти зброю, сказати: «Мені це остогидло… з мене досить». Ні, десь же є п’ятнадцять франків, на які тепер усім начхати і які в кінці все одно ніхто не отримає, але ці п’ятнадцять франків є чимось на кшталт першопричини, і замість того, щоб прислухатися до власного голосу, замість того, щоб позбутися цієї першопричини, людина капітулює перед ситуацією, вона й далі вперто влаштовує різанину, і що більше її охоплює боягузтво, то героїчніше вона поводиться, аж поки одного дня не прориває дно, і раптом усі рушниці змовкають, санітари кладуть на ноші покалічених та скривавлених героїв, і їм пристібають на груди медалі. Тоді люди врешті отримують час, щоб до кінця життя думати про п’ятнадцять франків. Хтось втратив очі, хтось — руки, хтось — ноги, але вони можуть решту життя втішати себе мріями про п’ятнадцять франків, про які всі вже давно забули.

Точнісінько, як війна, у мене не виходить це з голови. Те, як вона наді мною гарує, щоб вдихнути в мене хоча б іскорку пристрасті, наштовхує мене на думку про те, яким збіса нікудишнім я був би солдатом, якби виявився достатньо дурним, щоб потрапити отак у пастку й дозволити відправити себе на фронт. Я переконаний, що відмовився б від усього, включно з честю, аби виплутатися з такої халепи. Мені бракує духу на такі речі, ось і все. Проте вона думає про п’ятнадцять франків, і якщо я не хочу битися, вона мене до цього змусить. Але в людину, у якої немає духу боротьби, його не закладеш. Серед нас є такі боягузи, що з них не зробиш героїв, навіть якщо налякаєш до смерті. Можливо, ми забагато знаємо. Дехто з нас живе не теперішнім, а трохи забігаючи у майбутнє або ж залишаючись позаду в минулому. Я повсякчас думаю про мирний договір. Ніяк не можу забути, що все це почалося через п’ятнадцять франків. П’ятнадцять франків! Що для мене значать п’ятнадцять франків, тим паче якщо вони не мої?