Генри Миллер – Тропік Рака (страница 25)

Я усміхаюсь, бо щоразу, коли ми торкаємося теми книжки, яку він збирається колись написати, усе навколо стає якимось недоречним. Йому достатньо вимовити фразу «моя книжка», і одразу увесь світ звужується до особистих вимірів Ван Нордена і Ко. Книжка має вийти абсолютно оригінальною, абсолютно довершеною. Зокрема й через це він не здатен почати над нею працювати. Щойно в нього виникає ідея, він починає ставити її під сумнів. Він згадує, що таке вже писав Достоєвський або Гамсун, або ще хтось. «Я не кажу, що хочу бути кращим, ніж вони, я хочу бути іншим», — пояснює він. Тож замість того, щоб узятися за власну книжку, він читає одного автора за іншим, аби мати цілковиту певність, що не зазіхатиме на їхню приватну власність. І що більше він читає, то більше його охоплює зневага. Ніхто з них його не задовольняє; ніхто не досяг того ступеня досконалості, який він собі намітив. І забувши, що сам не написав жодного розділу, він починає зверхньо патякати про них, так немов десь існує ціла полиця книжок із його іменем, книжок, назви яких відомі усім, і тому повторювати їх ще раз немає жодної потреби. Попри те, що він ніколи відверто про це не брехав, очевидно, що люди, яким він сідає на вуха, докучаючи власними філософськими поглядами, критикою, скаргами, одразу думають, що за його розмитими твердженнями стоїть не одна серйозна праця. Особливо молоді й дурні целки, яких він заманює до своєї кімнати, обіцяючи їм почитати свої вірші або ще краще — спитати їхньої поради. Без найменшого відчуття провини чи докорів сумління він простягає їм шматок засмальцьованого паперу, на якому нашкрябав кілька рядків, — основа для нового вірша, як він це подає, — і цілком серйозно просить, щоб вони чесно висловили свою думку. Оскільки зазвичай їм нічого сказати, адже вони повністю спантеличені абсолютним безглуздям цих рядків, Ван Норден використовує це як можливість викласти їм свої погляди на мистецтво, погляди, які, зайве навіть пояснювати, він спонтанно вигадує, зважаючи на ситуацію. У цій ролі він досяг такої майстерності, що перехід від Cantos Езри Паунда до ліжка відбувається не менш природно, ніж зміна тональності в музичному творі; насправді, якби не було цього переходу, одразу з'явився б дисонанс, що й трапляється час від часу, коли він припускається помилки у виборі дуреп, яких називає «давалками». Звісно, з огляду на свій характер він згадує про такі фатальні помилки у виборі вкрай неохоче. Але коли вже знаходить в собі сили визнати, що схибив, то робить це з абсолютною відвертістю; здається, він навіть отримує якусь збочену насолоду, розповідаючи про свої невдачі. Наприклад, є одна жінка, яку він намагається затягнути в ліжко вже майже десять років — спершу в Америці, і зрештою — тут у Парижі. Вона — єдина представниця протилежної статі, з якою він підтримує щирі дружні стосунки. Схоже, вони не лише одне одному подобаються, а й розуміють одне одного. Спершу мені здавалося, що якби він справді зміг вламати цю істоту, його проблема вирішилася б. Були наявні всі складники щасливого союзу — окрім фундаментального. Бессі виявилася майже такою ж незвичайною у своїх поглядах на життя, як і він. Віддаватися чоловікам її цікавило не більше, ніж десерт, який подають після їжі. Зазвичай вона знаходила об’єкт сама і першою робила пропозицію. Вона не була потворною, проте ніхто не назвав би її красунею. Головне — вона мала гарне тіло, і, як то кажуть, їй це подобалося.

Ці двоє так здружилися, що іноді, аби задовольнити її цікавість (а також із марною надією спокусити її своєю вправністю), Ван Норден ховав її в шафі під час своїх сеансів. Коли справа завершувалася, Бессі вилазила зі сховку, і вони обговорювали все так, немов ішлося про якусь найзвичайнісіньку річ, тобто майже не зважаючи на будь-що, окрім самої «техніки». Слово «техніка» було одним із її улюблених термінів, принаймні в тих дискусіях, якими мені пощастило насолодитися. «Що не так із моєю технікою?» — запитував він. І Бессі відповідала: «Ти занадто грубий. Якщо ти сподіваєшся коли-небудь мене вмовити, тобі варто стати м’якшим».

Як я вже згадував, між ними панувало таке бездоганне порозуміння, що часто коли я навідувався до Ван Нордена о пів на другу, то заставав там Бессі, яка сиділа на ліжку з відкинутими ковдрами, а Ван Норден саме вмовляв її попестити йому пеніс… «Лише кілька ніжних дотиків, — казав він. — Аби я набрався сміливості підвестися». Або ж просив її подмухати на нього, а якщо вона відмовлялася, хапав себе сам і трусив своїм членом, немов обіднім дзвоником, і тоді вони обоє реготали до сліз. «Я цю курву ніколи не вламаю, — говорив він. — Вона мене не поважає. Ось що отримуєш, коли надто комусь відкриваєшся». Потім міг різко додати: «Як тобі та білявка, яку я показував учора?» Звісно ж, звертаючись до Бессі. А Бессі криво до нього посміхалася, кажучи, що він не має смаку. «Ой, тільки цього не треба», — відповідав він. А тоді — грайливо — мабуть, уже втисячне, бо до того часу ця фраза вже перетворилася в них на фірмовий жарт, запитував: «Слухай, Бессі, а як щодо швидкого перепиху? Лише раз… ні?» І коли, як і зазвичай, це не давало жодних результатів, він додавав тим самим тоном: «Що ж, а як щодо нього? Чому б тобі не перепихнутися з ним?»

Проблема з Бессі полягала в тому, що вона не могла або ж не хотіла зрозуміти, що з нею можуть просто «перепихнутися». Вона говорила про пристрасть так, немов це слово щойно з’явилося на світі. Вона ставилася з пристрастю до всього, навіть до такої дрібниці, як «перепих». Вона мала вкласти в це свою душу.

— Іноді я також пристрасний, — каже Ван Норден.

— Ой, ти, — відказує Бессі. — Ти просто виснажений сатир. Ти не знаєш, що таке пристрасть. Ти думаєш, що тебе охоплює пристрасть, коли в тебе ерекція.

— Добре, можливо, це й не пристрасть… але без ерекції відчути пристрасть взагалі неможливо, хіба ні?

Я думаю про історію з Бессі й про інших жінок, яких він днями й ночами затягує до своєї кімнати, доки ми прямуємо до ресторану. Я так добре призвичаївся до його монологів, що, не уриваючи власних роздумів, автоматично вставляю потрібне слівце, щойно чую, що його голос стих. Це дует, а в більшості дуетів, тим паче в такому, як цей, кожен голос уважно дослухається, чекаючи на сигнал, коли йому потрібно вступити самому. Оскільки сьогодні в нього вільний вечір і я пообіцяв скласти йому компанію, то вже знудився від його розпитувань. Я знаю, що перш ніж цей вечір закінчиться, я повністю виснажуся; якщо мені пощастить, тобто якщо мені вдасться якось виманити в нього кілька франків, я втечу звідси, щойно він піде в туалет. Але моя схильність миттєво зникати йому відома, тож ані трохи не ображаючись, він просто унеможливлює такий мій крок, ретельно пильнуючи за своїми су. Якщо я прошу в нього грошей на цигарки, він наполягає, що піде й купить їх разом зі мною. Він не бажає лишатися наодинці ані на мить. Навіть якщо йому таланить підчепити якусь жінку, він і тоді боїться зостатися з нею на самоті. Якби це було можливо, він був би тільки радий, щоб я сидів у кімнаті, поки він її поратиме. Для нього це було б те саме, що й попросити мене зачекати, поки він поголиться.

В ті ночі, коли йому не треба на роботу, Ван Норден зазвичай має в кишені щонайменше п’ятдесят франків, однак ця обставина не заважає йому виклянчувати гроші у знайомих, щойно трапляється така нагода. «Привіт, — каже він, — дай мені двадцять франків… вони мені необхідні». У цей час він вдає, що панікує. Якщо ж наражається на відмову, то вдає ображеного. «Що ж, принаймні міг би пригостити мене випивкою». А коли отримує свій напій, то промовляє з уже більшою вдячністю: «Слухай, тоді дай мені п’ять франків… або хоч би два…» Ми переходимо з одного бару в інший у пошуках невеличких розваг і завжди розживаємося кількома франками.

У «Куполь» ми натрапляємо на пияка з газети. Одного з тих, які працюють на верхніх поверхах. Він каже нам, що щойно в редакції трапилася трагедія. Один із коректорів звалився в шахту ліфта. Навряд чи виживе.

Спершу Ван Нордена від такої звістки охоплює шок, глибокий шок. Однак коли він довідується, що це трапилося з англійцем Пековером, то відчуває полегшення. «Нещасний виродок, — говорить він, — таким, як він, краще померти, аніж мучитись далі. До речі, він же днями вставив собі нову щелепу…»

Згадка про вставну щелепу викликає у працівника редакційного відділу сльози. Він схлипуючи розповідає про невеличкий інцидент, пов’язаний із трагедією. Він страшенно цим засмучений, засмучений навіть більше, аніж самою трагедією. Схоже, що, упавши на дно шахти, Пековер опритомнів ще до того, як хтось устиг до нього дістатись. Попри зламані ноги й розтрощені ребра, він спромігся звестись навкарачки й почав навпомацки шукати свою вставну щелепу. У машині швидкої він у маренні ридав через те, що втратив свої штучні зуби. Цей інцидент був печальним і абсурдно-смішним водночас. Розповідаючи це, працівник редакції не знав, сміятися йому чи плакати. Це був делікатний момент, оскільки з такими пияками достатньо одного хибного руху, і він розіб’є об твій череп пляшку. Загалом із Пековером він не дуже й товаришував — насправді, навідувався у коректорський відділ всього кілька разів: працівників верхніх і нижніх поверхів розділяла невидима стіна. Однак тепер, відчувши дотик смерті, він захотів виявити свою товариськість. Він був не проти навіть розплакатися, аби довести, що він — звичайна людина. А нас із Джо, оскільки ми були добре знайомі з Пековером і тому знали, що він був нічого не вартий, — навіть кількох сльозинок, — ця п’яна сентиментальність тільки дратувала. Ми хотіли йому так і сказати, але з такою людиною, як він, не можна говорити відверто; потрібно купити вінок, піти на похорон і вдавати, що ти місця собі не знаходиш від горя. А ще його треба похвалити за те, який витончений у нього вийшов некролог. Він місяцями носитиме цей свій милий витончений некролог за собою, вихваляючись до всирачки тим, як добре він впорався з такою складною ситуацією. Ми з Джо відчули це, не перемовившись між собою і словом. Ми просто стояли й слухали з мовчазною вбивчою зневагою. А щойно трапилася нагода забратися геть, ми так і вчинили, полишивши його в барі й далі белькотіти собі щось під ніс над пляшкою перно.