Генри Миллер – Тропік Рака (страница 24)
Ван Норден спокійнісінько піднімає його й затискає під пахвою. Коли він відходить, я зауважую дві здоровенні бульби, схожі на цибулини тюльпанів, які звисають з кінця мітлища, і чую, як він бурмоче собі під ніс: «Горщики з квітами… горщики з квітами».
Прибігає захеканий і спітнілий
— Це просто дурка, — нервово посміхаючись, каже Ван Норден.
Його усмішка така невловима, що її навіть важко описати, тож на мить оте відчуття зі сну повертається знову, й мені здається, немов ми стоїмо в кінці довгого коридору, а в іншому його кінці висить викривлене й потріскане дзеркало. І вздовж цього коридору, вимахуючи своєю недолею, немов старим закіптявілим ліхтарем, невпевнено снує Ван Норден, подекуди відчиняються двері, і його або шарпають рукою досередини, або ж витурюють копняком назад. І що далі він йде, то нестерпнішим стає його страждання; він несе його, ніби ліхтар, який велосипедисти затискають у зубах, коли вночі бруківка мокра й слизька. Його носить занедбаними кімнатами, а коли він врешті сідає, стілець під ним ламається, коли ж він відкриває свою валізу, то бачить всередині лише зубну щітку. У кожній кімнаті є дзеркало, перед яким він стає й, уважно вдивляючись, жує свою лють, і від цього постійного жування, від ремствування, буркотіння, мимрення та прокльонів його щелепа виходить із суглобів, тож тепер вона жахливо провисає, а коли він чухає бороду, від щелепи відвалюються шматки, і він відчуває до себе таку відразу, що кидає щелепу на підлогу, наступає на неї ногою й розтирає її на порох своїми масивними підборами.
Тим часом приносять багаж. І все починає набувати ще божевільнішого вигляду, ніж до цього — зокрема коли Ван Норден прикріпляє до ліжка свій тренажер і береться робити вправи за системою Сандова[76]. «Мені тут подобається», — усміхаючись, каже
Як я вже казав, поки ми здиралися сходами, Ван Норден зауважив, що тут колись жив Мопассан. Цей збіг, здається, справив на нього враження. Йому хотілося б вірити, що саме в цій кімнаті Мопассан створив частину з тих жахливих історій, на яких тримається його репутація. «Вони жили, мов свині, падлюки нещасні», — каже Ван Норден. Ми сидимо за круглим столом у двох зручних старих кріслах, які обтягнули ременями та творами, щоб вони не розвалилися; поряд стоїть ліжко — насправді воно так близько, що ми можемо покласти на нього ноги.
— В Америці, — говорить він, — тобі б і вві сні не привиділося життя в такому кублі. Навіть коли я був на голяках, то спав у кращих кімнатах, ніж ця. Однак тут це видається природним — точнісінько так само, як і в книжках, які ти читаєш. Якщо я колись повернуся туди знову, то забуду про це життя, мов про страшний сон. Імовірно, я просто підхоплю своє старе життя там, де воно перервалося… якщо, звісно, колись повернуся. Іноді я лежу на ліжку й віддаюся мріям про минуле, і воно видається настільки живим, що мені доводиться штурхати себе, аби зрозуміти, де я є. Особливо, коли поруч зі мною жінка; жінка дає мені змогу замріятися швидше, ніж будь-що інше. Це, власне, все, що мені від них потрібно — забутися. Часом я так занурююся у свої думки, що не можу пригадати ім’я пизди чи те, де я її підчепив. Кумедно, хіба ні? Добре притулятися до свіжого теплого тіла, коли прокидаєшся вранці. Це дарує відчуття чистоти. Ти немов надихаєшся… аж поки вони не починають розводитися про кохання та схоже лайно. Можеш мені сказати, чому всі ці пизди так багато патякають про кохання? Очевидно, добре перепихнутися їм недостатньо… вони хочуть ще й твою душу…
Саме це слово, «душа», яке частенько зринало в монологах Ван Нордена, спершу мене смішило. Щойно я чув, як із його вуст злітало слово «душа», у мене траплялася істерика; чомусь воно видавалося мені фальшивою монетою, зокрема й тому, що зазвичай супроводжувалося плювком коричневим соком, після якого залишалася цівочка в кутику його рота. А оскільки я ніколи не стримувався й міг розреготатися просто йому в обличчя, то так відбувалося майже щоразу: Ван Норден випльовував це маленьке слівце, тоді вмовкав на якийсь час, вичікуючи, поки стихне мій сміх, і знову, наче нічого й не трапилося, відновлював свій монолог, повторюючи це слово дедалі частіше й щоразу дедалі ласкавіше на ньому наголошуючи. Саме його душею намагалися заволодіти жінки — це він мені пояснив так чітко, як тільки міг. Він пояснював це вже стільки разів, але щоразу повертається до цього, немов параноїк до своєї одержимості. У певному сенсі Ван Норден схиблений — у цьому я переконаний. Його найбільшим страхом є страх залишитися на самоті, і цей страх настільки глибинний і сильний, що навіть залізши на жінку, навіть коли він вп’явся у неї так, що не відірвати, йому не вдається вибратися з в’язниці, яку він власноруч для себе створив. «Я все перепробував, — пояснює він мені. — Іноді я навіть рахую або починаю роздумувати над якоюсь філософською проблемою, але не допомагає. Це схоже на те, немов я насправді — двоє різних людей, і один із них постійно за мною спостерігає. Чорт забирай, я так сильно на себе серджуся, що, здається, міг би себе вбити… і в певному сенсі саме це я й роблю щоразу, коли відчуваю оргазм. На якусь секунду я себе знищую. Тоді я навіть не один… немає нічого… навіть пизди. Немов причастився. Чесно, кажу тобі. Кілька секунд потому я відчуваю прекрасне духовне піднесення… і можливо, так могло б тривати вічно — звідки нам знати? — якби не жінка, яка лежить поруч з тобою, а тоді спринцівка і дзюрчання води… усі ті маленькі деталі, які знову розпачливо змушують тебе усвідомити самого себе, роблять тебе відчайдушно самотнім. І за цю коротесеньку мить свободи тобі доводиться вислуховувати всю їхню срань про кохання… часом мене це так бісить… хочеться негайно їх виштовхати… іноді я так і роблю. Але від них так просто не відгородишся. Насправді їм це навіть подобається. Що менше ти звертаєш на них увагу, то більше вони за тобою бігають. У жінках є щось збочене… у душі вони всі — мазохістки».
— Але що ж тоді тобі потрібне в жінці? — допитуюся я.
Він починає потирати руки; у нього відвисає нижня губа. Здається, він цілковито розгублений. Коли врешті-решт йому вдається вичавити з себе кілька ламаних речень, він вимовляє їх із цілковитою переконаністю, що за його словами криється тотальна марнота. «Я хочу мати змогу здатися жінці, — вихоплюється в нього. — Я хочу, щоб вона вивела мене за межі мене самого. Але для цього вона має бути кращою, ніж я; їй необхідно мати мозок, а не тільки пизду. Вона має змусити мене повірити в те, що вона мені потрібна, що я не можу без неї жити. Знайди мені таку пизду, прошу тебе. Якщо тобі вдасться, я віддам тобі свою посаду. Тоді я вже не перейматимуся тим, що зі мною трапиться: мені не потрібні будуть ані робота, ані друзі, ані книжки, ані будь-що. Якби їй лише вдалося змусити мене повірити в те, що на світі є щось важливіше, ніж я сам. Господи, як я себе ненавиджу! Але цих сучих пизд я ненавиджу навіть більше — бо жодна з них і гроша ламаного не варта».
«Ти думаєш, що я собі подобаюся, — веде далі він. — Це лише доводить, як мало ти мене знаєш. Я знаю, що я чудовий хлопець… У мене не було б цих проблем, якби я був нікчемою. Але мене гризе те, що я не можу себе виразити. Люди думають, що я схиблений на пиздах. Ось які вони поверхневі, ці сноби, які цілісінькими днями просиджують на