Генри Миллер – Тропік Рака (страница 23)

Коли він врешті-решт вилазить із ліжка й починає голитися, уже по обіді. Кінець кінцем мені якось вдалося перемкнути його на інші речі, передусім на переїзд. Приходить покоївка, щоб перевірити, чи він зібрався, — він мав звільнити кімнату опівдні. А Ван Норден тільки одягає штани. Я дещо здивований тим, що він не перепрошує і не відвертається. Спостерігаючи, як він віддає їй накази, безтурботно застібаючи ширіньку, я починаю гигикати. «Не зважай на неї, — говорить він, кидаючи на покоївку вкрай зневажливий погляд. — Вона — просто свиноматка. Можеш її за сраку вщипнути, якщо хочеш. Вона й слова не скаже». А тоді, звертаючись до неї англійською: «Ходи сюди, курво, помацай-но ось це!» Після цього я вже не можу стримуватись. Я вибухаю сміхом, мене охоплює напад істеричного реготу, який передається покоївці, хоча вона й не розуміє, про що йдеться. Покоївка починає знімати розвішані на стінах картини й фотографії — здебільшого на них зображений сам Ван Норден. «Ти, — посмикуючи великий палець на руці, каже він, — ходи сюди! Ось тобі на пам’ять про мене, — зриває фотографію зі стіни, — коли я піду — можеш нею підтертися. Бачиш, — говорить він, повернувшись до мене, — вона — дурна курва. І не виглядала б розумнішою, навіть якби я сказав це французькою». Покоївка стоїть із роззявленим ротом; вочевидь, вона переконана, що він божевільний. «Гей! — кричить він їй, немов та не дочуває. — Гей, ти! Так, ти! Ось так!..» — тоді бере фотографію, власну фотографію, і підтирає нею дупу. «Comme ça![72] Дійшло? Для неї все малювати доводиться», — каже він, випинаючи вперед нижню губу зі страшенною відразою.

Він безпорадно спостерігає, як вона жбурляє його речі до великих валіз. «Ось, поклади ще й це», — говорить він, простягаючи їй зубну щітку та спринцівку. Половину його речей розкидано по підлозі. Валізи — забиті, і вже немає куди покласти картини, книжки й напівпорожні пляшки. «Сядь на хвилиночку, — каже він. — У нас вдосталь часу. Треба все добре обдумати. Якби ти не прийшов, я б ніколи звідси не вибрався. Ти ж бачиш, який я безпорадний. Нагадай мені забрати лампочки… вони мої. І он той смітник — також мій. Ці виродки розраховують, що ти житимеш, як свиня». Покоївка пішла вниз по мотузку… «Ось побачиш… вона вирахує з мене мотузку, навіть якщо та коштуватиме три су. Вони й ґудзика на штанах тобі не пришиють, якщо не заплатиш. Паскудні вошиві засранці!» Він бере з каміна пляшку кальвадосу й кивком голови запрошує мене взяти іншу. «Немає сенсу їх перевозити. Доб’ємо їх прямо зараз. Тільки не пригощай її! Я цій падлюці й шматок туалетного паперу не залишу. Як би мені хотілося розтрощити тут усе на друзки, перш ніж піти. Слухай… якщо хочеш, можеш посцяти на підлогу. Шкода, що не можу насрати їм у комод». Він відчуває таку відразу до самого себе й усієї цієї ситуації, що не знає, як відвести душу. Він підходить із пляшкою до ліжка і, відгорнувши ковдру, заливає матрац кальвадосом. Не вдовольнившись, наступає на матрац каблуком. На жаль, його каблуки чисті. Зрештою, він знімає простирадло й витирає ним взуття. «Це додасть їм трохи роботи», — мстиво бурмоче він. Потому, зробивши чималий ковток, він закидає голову, полоще горло й, добряче його виполоскавши, спльовує на дзеркало. «Ось вам, дешеві падли! Витрете, коли я піду!» Він швендяє туди-сюди й бурмоче щось собі під ніс. Помітивши на підлозі свої подерті шкарпетки, він хапає їх і роздирає на шматки. Картини також його бісять. Він бере одну — свій портрет, написаний якоюсь його знайомою лесбійкою, — і пробиває його ногою. «От сука! Уявляєш, що вона наважилася в мене попросити? Просила, щоб я приводив до неї своїх пизд, коли сам із ними завершу. Вона мені й су не заплатила за мою допомогу. Думала, що я щиро захоплююся її роботами. Мені б ніколи не дісталася ця картина, якби я не пообіцяв звести її з тією пиздою з Міннесоти. Вона від неї просто божеволіла… ходила за нами слідом, мов сучка, в якої почалася тічка… ніяк не могли її здихатися! Вона все життя мені отруїла. Дійшло до того, що я майже боявся приводити сюди яку-небудь пизду, аби вона нас не заскочила. Я прошмигував сюди, мов злодій, і одразу зачиняв за собою двері… Вони з цією пиздою з Джорджії ледь не довели мене. В однієї завжди тічка, а інша зажди голодна. Ненавиджу трахати голодних. Це так, наче запихаєш у неї їжу, а тоді виймаєш знову… Господи, це мені про щось нагадало… куди я подів ртутну мазь? Це важливо. У тебе колись таке було? Гірше, ніж венеричне захворювання. І я навіть не знаю, від кого їх підхопив. За минулий тиждень у мене було тут стільки жінок, що я просто згубив їм лік. Трохи кумедно, бо ж від усіх линув такий свіжий запах. Але ти ж розумієш, як воно буває…»

Покоївка склала його речі на купу на тротуарі. Patron[73] похмуро за всім спостергіає. Коли ми завантажили речі в таксівку, лишилося місце тільки для одного з нас. Щойно ми від’їжджаємо, Ван Норден дістає газету й починає загортати свої каструлі та сковорідки; у новому місці готувати суворо заборонено. Поки ми туди добираємося, весь його багаж перетворюється на суцільний безлад; це б менше нас переймало, якби хазяйка не визирнула на вулицю саме тоді, коли ми під’їхали. «О Боженько! — скрикує вона. — Що це за чортівня? Що це значить?» Ван Норден почувається так ніяково, що не здатний вигадати нічого кращого, окрім «Cest moi… cest moi, madame![74]». A тоді, розвернувшись до мене, люто кидає: «От квочка! Бачив її пику? Вона точно перетворить моє життя на пекло».

Готель стоїть у занедбаному задвірку, він прямокутний і дуже схожий на сучасну в’язницю. Bureau[75] — велике й похмуре, попри діамантові відблиски на вкритих кахлями стінах. Біля вікон висять клітки для пташок, і скрізь — маленькі емалеві таблички, що застарілою мовою просять гостей не робити того й не забувати про це. Тут майже непорочна чистота, проте звідусіль аж тхне бідністю, нужденністю, скорботою. Стільці з м’якою оббивкою тримаються купи лише завдяки металевим дротам, тому неприємно нагадують електричний стілець. Кімната, у якій збирається жити Ван Норден, розташована на п’ятому поверсі. Поки ми здираємося сходами, він повідомляє мені, що тут колись жив Мопассан. А тоді одразу додає, що в коридорі чимось смердить. На п’ятому поверсі бракує кількох шибок; якийсь час ми стоїмо й розглядаємо мешканців будинку з іншого боку подвір’я. Невдовзі обід, тож люди саме повертаються до своїх домівок із втомленим та знедоленим виглядом, який з’являється у тих, хто намагається чесно заробляти собі на прожиток. Більшість вікон відчинено навстіж: занедбані кімнати скидаються на купу ротів, що позіхають. Мешканці цих кімнат також позіхають або ж чухаються. Вони пересуваються апатично і, як здається, без особливої мети, мов сомнамбули.

Коли ми рушаємо коридором до кімнати №57, перед нами раптово відчиняються двері, і звідти визирає стара карга зі сплутаним волоссям і очима божевільної. Вона нас так ошелешує, що ми завмираємо мов вкопані. Упродовж цілої хвилини ми всі троє стоїмо, не В ЗМОЗІ поворухнутися чи зробити бодай якийсь усвідомлений жест. За спиною старої видно кухонний стіл, на якому лежить оголене немовля, зовсім крихітне, не більше за общипану курку. Зрештою стара бере до рук відро з помиями й робить крок уперед. Ми відступаємо вбік, аби вона пройшла, і щойно за нею зачиняються двері, пронизливо верещить немовля. Це кімната №56, а між 56-ю і 57-ю. кімнатами розташовано туалет, у який стара карга зливає свої помиї.

Відтоді, як ми зійшли сходами нагору, Ван Норден мовчить. Однак вигляд має красномовний. Відчинивши двері кімнати №57, на якусь мить я відчуваю, ніби божеволію. Просто навпроти входу над дитячим візком, повним книжок, висить величезне дзеркало, вкрите зеленою газовою тканиною і прикріплене під кутом 45 градусів. Ван Норден навіть не усміхається; натомість він спокійнісінько підходить до дитячого візка і, взявши до рук книжку, починає гортати її з виглядом чоловіка, який зайшов до публічної бібліотеки й, не замислюючись, підійшов до найближчої полиці. Можливо, це не здалося б мені таким абсурдним, якби у цю саму мить я не помітив у кутку два велосипедних керма. Вони мають такий мирний і вдоволений вигляд, неначе сплять тут уже роками, тож раптом мені здається, що ми вже простояли в цій кімнаті точнісінько на тих самих місцях бозна-скільки часу, що ми зайняли ці пози у сні, від якого так ніколи й не прокинулися, у сні, який, утім, може розвіятися від найменшого поруху або кліпання ока. Однак ще дивнішим є те, що саме цієї миті у мене зринає спогад про справжній сон, який наснився мені кілька ночей тому — у ньому я бачив Ван Нордена в такому самому кутку, де зараз стоять велосипедні керма, хоча замість них там схилялася навколішки жінка. Я бачив, як він стоїть над жінкою з тим тривожним жаданням у погляді, яке з’являється в нього тоді, коли він нестерпно чогось хоче. Вулиця, де це все відбувається, розмита — добре видно тільки кут між двома стінами й зіщулену жіночу постать. Я бачу, як він наближається до неї швидко, немов тварина, не звертаючи жодної уваги на те, що коїться довкола, рішуче налаштований домогтися свого. І його погляд немов говорить: «Опісля можете мене вбити, тільки дайте запхати… я мушу його в неї запхати!» І ось він схилився над нею, їхні голови вдаряються об стіну, в нього така потужна ерекція, що він просто не може його в неї запхати. Раптом із таким властивим йому збридженим виглядом він підводиться й одягається. Він вже збирається рушити геть, коли помічає на тротуарі свій пеніс. За розміром той майже як відпиляне руків’я мітли.