Генри Миллер – Тропік Рака (страница 18)

— Серед моїх клієнтів багато англійців, — каже вона. — Всі вони — джентльмени. А цей джентльмен — індус? Чудові люди, ці індуси. Такі розумні. Такі вродливі.

Коли ми виходимо на вулицю, чарівний молодий джентльмен ледь не схлипує. Тепер він шкодує, що придбав вельветовий костюм, тростину та авторучки. Він говорить про свої вісім клятв, контролювання бажань тощо. Під час походу до Данді навіть морозиво було заборонене. Він розповідає мені про прядку — про те, як маленька групка сатьяґрахів наслідувала набожність свого гуру. Він із гордістю розказує, як ішов поруч із гуру і спілкувався з ним. Мені вже починає здаватися, що біля мене — один із дванадцяти апостолів.

Протягом наступних кількох днів ми доволі часто бачимося; потрібно домовитися про інтерв’ю з репортерами з різних газет і організувати лекції для паризьких індусів. Просто диву даєшся, як ці безхребетні чортяки люблять покерувати одне одним; мене також страшенно дивує, які вони безпорадні у практичних питаннях. А на додачу ще й заздрощі та інтриги, дріб’язкове, нице суперництво. Там, де збирається разом десять індусів, з’являється ціла Індія з усіма її сектами, схизмами, її расовими, мовними, релігійними, політичними конфліктами. Завдяки Ґанді наразі вони переживають короткий період єднання, що є справжнім чудом, однак коли його не стане, усе розлетиться на друзки й відбудеться неминуче повернення до суперечок і хаосу, таких характерних для всіх жителів Індії.

Молодий індус, звісно ж, налаштований оптимістично. Він бував в Америці й заразився дешевим американським ідеалізмом, усюдисущими санвузлами, крамницями з дрібничками по п’ять і десять центів, метушнею, практичністю, механізацією, високими заробітками, безкоштовними бібліотеками тощо, тощо. Його ідеал — американізувати Індію. Йому зовсім не подобається ретроградна манія Ґанді. «Вперед», — каже він, мов член Християнської асоціації для юнаків. Слухаючи його розповіді про Америку, я розумію, як абсурдно очікувати, що Ґанді спроможеться на чудо, яке змінить напрям, визначений долею. Ворог Індії — не Англія, а Америка. Ворогом Індії є дух часу, рука, рух якої не спинити. Ніхто не здатен знищити цей вірус, що отруює цілий світ. Америка — це втілення невідворотності долі. Вона затягне весь світ у безодню.

Він думає, що американці — дуже довірливі. Він розповідає мені про легковірні душі, які йому там допомагали: квакерів, унітаріїв, теософів, прибічників «нового мислення», адвентистів сьомого дня тощо. Він знав, де пришвартувати свій човен, цей молодий розумник. Умів розплакатися в потрібний момент; знав, як збирати пожертви, як сподобатися дружині пастора, як одночасно спати з матір’ю та її донькою. Поглянувши на нього, ви б вирішили, що він — святий. Та він і є святим, щоправда на сучасний лад; зараженим святим, що на одному подиху говорить про кохання, братерство, санвузли, каналізацію, ефективність тощо.

Останній тиждень його перебування в Парижі присвячений «блядським справам». Увесь день у нього була насичена програма — конференції, каблограми, інтерв’ю, фотозйомки для газет, пристрасні прощання, поради вірним послідовникам тощо. Під час обіду він вирішує відкласти всі клопоти на потім. Він замовляє до їжі шампанське, клацає до garçon’у пальцями і загалом поводиться, мов невихований селюк, яким він і є. А оскільки йому вже остогиділи всі пристойні місця, він просить мене показати йому щось примітивніше. Він хотів би потрапити до якогось вкрай дешевого закладу і зняти собі двох або трьох дівок одразу. Я веду його бульваром Де-ля-Шапель, усю дорогу нагадуючи про необхідність пильнувати за гаманцем. Поблизу Обервільє ми пірнаємо в дешеве кубло, й нас одразу ж оточує ціла зграя. За лічені хвилини він уже танцює з оголеною дівахою, здоровезною білявкою зі складками на обвислих щоках. Я бачу її дупу, що десятки разів відбивається в дзеркалах, розмішених вздовж стін кімнати, — і його темні кістляві пальці, що цупко впиваються в неї. Стіл заставлений пивними бокалами, сопе й зітхає механічне піаніно. Незайняті дівки спокійно сидять собі на вкритих шкірою лавах, мирно чухаючись, немов родина шимпанзе. Повітря сповнене притлумленим пекельним духом, і в ньому вчувається нота придушеної жорстокості, немов для очікуваного вибуху, який от-от трапиться, не вистачає ще якоїсь найдрібнішої деталі, чогось зовсім мікроскопічного, однак заразом непередбачуваного, цілком неочікуваного. У цьому напівмаренні, що дає тобі змогу брати участь у події й водночас лишатися осторонь, почала непомітно, проте впевнено вирізнятися ота крихітна деталь, якої досі бракувало, набуваючи дивакуватої кристалічної форми, немов паморозь, що вкриває віконну шибку. І як і ті морозні візерунки, що здаються такими химерними, такими цілковито вільними й фантастичними за своєю будовою, хоча насправді підпорядковуються найсуворішим законам, — так і це відчуття, яке почало назрівати всередині мене, також, схоже, підлягало непорушним приписам. Усе моє єство корилося вимогам цієї таємничої атмосфери, якої мені ще ніколи не доводилося спізнати на власному досвіді; здавалося, ніби те, що я міг би назвати самим собою, стискається, ущільнюється й поступово маліє, виходячи за межі затхлих звичних рамок плоті, чий периметр окреслено лише модуляціями нервових закінчень.

І що вагомішим ставало моє нутро, що більше воно ущільнювалося, то тендітнішою й екстравагантнішою робилася безпосередня, відчутна на дотик реальність, з якої мене виштовхувало. Що більше я ставав металевим, то більше розбухала сцена, яка розігрувалася в мене перед очима. Зрештою, напруга дійшла до такої тонкої межі, що поява найменшого чужорідного тіла, навіть мікроскопічної частинки, як я вже казав, розірвала б усе на друзки. На якусь мить я відчув ту неймовірну чистоту сприйняття, яку, кажуть, нерідко зазнають епілептики. У цю мить я цілковито втратив ілюзії часу й простору: світова драма розгорталася для мене всюди й водночас вздовж меридіану без жодної вісі. У цій крихкій вічності, яка могла втратити рівновагу від найменшого поштовху, я відчув, що все виправдано, цілком виправдано; я відчув війни, що, облишивши бульварщину й розруху, точилися всередині мене; відчув злочини, що наразі тільки закипали, аби назавтра вибухнути вульгарними сенсаціями; відчув горе й страждання, що товкли себе у ступі товкачем; тривале, виснажливе страждання, що потроху скрапує на брудні серветки. На меридіані часу не існує несправедливості: там є лише поезія руху, що створює ілюзію правди й життєвої драми. Якщо будь-якої миті й де завгодно ми врешті-решт зіштовхуємося з абсолютом, то величне співчуття, завдяки якому такі люди, як Ґаутама чи Ісус, здаються божественними, вкривається кригою і зникає; жах не в тому, що люди зліпили троянди з цієї купи лайна, а в тому, що з якоїсь причини вони взагалі запрагли троянд. З тієї чи іншої причини людина прагне дива, і задля того, аби воно трапилося, вона згодна пройти крізь ріки крові. Вона з радістю порине в нестримну оргію ідей, перетворить себе на тінь, щоб хоч на мить мати змогу закрити очі на мерзенність реальності. Ми здатні витримати все: ганьбу, приниження, бідність, війни, злочини, ennui — бо віримо, що завтра щось таки трапиться, що станеться чудо, яке зробить наше життя стерпним. А весь цей час всередині нас працює лічильник, і немає руки, яка була б здатна його спинити. Й водночас увесь цей час хтось смакує хліб життя і впивається вином, якийсь паскудний гладкий тарган-священник, що ховається у підвалі, впиваючись до втрати свідомості, поки нагорі, на залитих світлом вулицях, примарний дух торкається вуст, а кров — бліда, неначе вода. І з усіх цих незліченних мук та страждань не з’являється жодного чуда, навіть найменшої ознаки полегшення. Лише ідеї, бліді, змарнілі ідеї, які потрібно годувати різаниною; ідеї, які вириваються назовні, мов жовч, мов тельбухи свині, якій розпороли черево.

І тому я думаю, яким би було дивом, якби чудо, на яке вічно сподівається людина, виявилося не чим іншим, як тими двома величезними кавалками лайна, які відданий апостол наклав у bidet. Що якби в останню мить, коли бенкетний стіл уже накрито і б’ють у цимбали, на ньому раптово й без жодного попередження з’явилася б срібна таріль, на якій навіть сліпий розгледів би не більше й не менше як два величезні кавалки лайна. На мою думку, це було б значно більшим дивом, аніж те, на що очікувало людство. Це було б дивом, оскільки ніхто б на це не сподівався. Це було б більшим дивом, аніж навіть найбожевільніша мрія, адже будь-хто здатен уявити собі таку можливість, проте ніхто цього ніколи не робив, і, ймовірно, ніколи не зробить знову.

Чомусь усвідомлення того, що немає на що сподіватися, справило на мене рятівний ефект. Багато тижнів і місяців, навіть років, а насправді все своє життя я очікував, що щось трапиться, якась стороння подія, яка змінить моє життя, аж ось раптом, збагнувши абсолютну безнадійність усього й черпаючи з неї натхнення, я відчув полегшення, я почувався так, неначе з моїх плечей звалився величезний тягар. На світанку я попрощався з молодим індусом, виклянчивши в нього кілька франків, аби вистачило винайняти кімнату. Крокуючи до Монпарнасу, я вирішив відпустити себе і пливти за течією, не роблячи ані найменшої спроби опиратися долі, у якому б образі вона не постала переді мною. Ніщо з того, що трапилося зі мною досі, не спромоглося мене знищити; не зруйнувалося нічого, окрім моїх ілюзій. Я сам залишився неушкодженим. Світ залишився неушкодженим. Завтра може розпочатися революція, прийти чума, трапитися землетрус; завтра може не лишитися жодної живої душі, до якої ти зміг би звернутися за співчуттям, допомогою, вірою. Мені здалося, що найгірше нещастя вже трапилося, що більш самотнім, аніж у ту мить, я стати вже не зможу. Я вирішив, що відтепер я ні до чого не прив’язуватимуся, нічого не очікуватиму, що надалі житиму, мов тварина, мов хижий звір, мов пірат чи розбійник. Навіть якщо оголосять війну, і мені випаде взяти в ній участь, я схоплю багнет і зажену його в плоть, зажену по саме руків’я. І якщо накажуть ґвалтувати, я ґвалтуватиму, до того ж із відчуттям, що настав час розплати. Невже у цю саму мить, у цю тиху світанкову годину, земля не відчуває запаморочення від злочинів та нещастя? Чи хоч бодай щось у людській природі зазнало суттєвої, докорінної зміни протягом усього невпинного маршу історії? Людину зрадило те, що вона вважала в собі найкращим, ось і все. На самій межі свого духовного буття людина виявляє, що знову гола, мов дикун. Коли і якщо вона врешті відшукає Бога, той виявиться порожнім, просто скелетом. Аби повернути собі плоть, потрібно знову зануритися в життя. Слово має перетворитися на плоть, адже душа вмирає від спраги. Я кинуся на будь-яку крихту, на яку натрапить моє око, і поглину її. Коли життя й справді є найважливішою цінністю, то я житиму, навіть якщо для цього доведеться перетворитися на канібала. Досі я намагався зберегти неушкодженою свою дорогоцінну шкуру, намагався зберегти ті кілька шматків м’яса, які прикривали мої кістки. Цьому настав кінець.