Генри Миллер – Тропік Рака (страница 20)
— Слухай, — каже він. — Я хочу, щоб ти завтра ввечері пішов зі мною до клубу… там будуть танці.
— Завтра я не можу, Джо. Я пообіцяв допомогти Карлу…
— Слухай, та забудь ти про цього хріна! Я хочу попросити тебе про послугу. Річ ось у чому, — він знову починає потирати долоні. — Я вже домовився з однією пиздою… вона пообіцяла лишитися зі мною на ніч, коли в мене буде вихідний. Але я ще до кінця не вирішив. Бачиш, у неї є матір… якась гівняна художниця, і щоразу як я її бачу, вона сідає мені на вуха. Думаю, насправді матір просто ревнує. Гадаю, що вона б так не напосідалася, якби я спершу віддер її. Ти ж розумієш, як це буває… вона не така вже й погана… якби я спочатку не побачив її доньку, то запав би на неї. Донька — молода й гарна, така свіжа — ну ти розумієш, про що я? Від неї пахне чистотою…
— Знаєш, Джо, краще тобі знайти когось іншого…
— Ой, не сприймай це так! Я знаю, що ти про це думаєш. Я прошу тебе зробити мені маленьку послугу. Не знаю, як спекатися тієї старої квочки. Спершу подумав був напоїти її і здихатися в такий спосіб, але не впевнений, що молодшій це сподобається. Вони такі сентиментальні.
Приїхали з Міннесоти чи десь звідти. У будь-якому разі прийди завтра й розбуди мене, гаразд? Інакше я просплю. Окрім цього, я хотів попросити тебе допомогти мені з пошуком кімнати. Ти ж знаєш, що я в таких питаннях безпорадний. Знайди мені кімнату на тихій вулиці десь поблизу. Мені треба лишатись тут… Бо тут мені дають у кредит. Слухай, пообіцяй, що зробиш це для мене. За це я тебе час від часу пригощатиму. У всякому разі приходь, бо в мене дах їде, коли я спілкуюся лише з цими дурними пиздами. Хочу поговорити з тобою про Гевлока Елліса[70]. Боже, у мене вже три тижні лежить його книжка, а я її навіть не розгорнув. Тут і згнити нескладно. Можеш уявити, що я ще ніколи не бував ні в Дуврі, ні в «Комеді-Франсез». Як думаєш, варто туди потикатися? Зрештою, це, мабуть, допомагає провітрити голову. А ти що робиш цілісінькими днями? Тобі не буває нудно? Як ти затягуєш їх у ліжко? Слухай… ходи сюди! Не біжи ще… мені самотньо. Знаєш, якщо так триватиме ще рік — у мене дах поїде. Треба мені вшиватися з цієї йобаної країни. Мені тут нема що робити. Я знаю, що зараз в Америці теж несолодко, але все одно… Тут і збоченцем можна стати… усі ці дешеві покидьки сидять і триндять про свою роботу цілісінькими днями, хоча ніхто з них лайна не вартий. Усі вони — невдахи, саме тому й припхалися сюди. Слухай, Джо, а ти ніколи не сумуєш за домом? Смішний ти… здається, тобі тут подобається. І що ти в усьому цьому вбачаєш?.. Хотів би я, щоб ти мені розповів. Клянуся Богом, мені б так хотілося більше не думати про себе. У мене всередині все перекрутилося… наче там — вузол…
Слухай, я знаю, що тобі зі мною нудно до всирачки, але я мушу з кимось порозмовляти. Не можу ж я поговорити з тими нагорі… ти ж знаєш, які вони виродки… усе сприймають буквально. А Карл, цей куций хрін, такий самозакоханий. Я сам — егоїст, але я не самозакоханий. Це різні речі. Думаю, я — невротик. Я не здатен не думати про себе. Не скажу, що вважаю себе великим цабе… Просто не можу думати ні про що інше, ось і все. Якби мені вдалося закохатися в яку-небудь жінку, можливо, це б трохи допомогло. Але я не можу знайти жінку, яка б мене зацікавила. Я загруз у багні, ти ж бачиш, хіба ні? Що б ти мені порадив? Як вчинив би на моєму місці? Слухай, не хочу більше тебе затримувати, але розбуди мене завтра о пів на другу, гаразд? Я підкину тобі ще трохи грошенят, якщо начистиш моє взуття. І слухай, якщо в тебе раптом є зайва чиста сорочка, принеси її з собою, добре? Бляха, я яйця в порох стираю на цій роботі і навіть не можу дозволити собі випрати сорочку. Вони нас тут за негрів мають. Але хрін із ним! Треба прогулятися… вимити бруд із нутра. І не забудь —
Листування з багатою пиздою на ім’я Ірен триває вже шість місяців, не менше. Останнім часом я щодня спонукаю Карла вдатися до більш рішучих кроків, оскільки з огляду на те, як налаштована Ірен, це може тривати вічно. Днями листи покотилися просто-таки нестримною лавиною; останній лист, який ми надіслали, налічував сорок сторінок і був написаний трьома мовами. Це було справжнісіньке попурі: кінцівки старих романів, уривки з недільних додатків до «Сандей», трохи переінакшені версії листів до Ілони й Тані, перекручені транслітерації з Рабле й Петронія — словом, ми виснажились. Кінець кінцем Ірен вирішила вибратися зі своєї мушлі. Врешті надійшов лист, де вона призначала рандеву в її готелі. Карл ледь не всцявся з переляку. Одна річ — писати листи незнайомій жінці, а зовсім інша — зрештою побачити її й переспати з нею. Як тільки дійшло до справи, він так тремтить, що я боюся, аби мені не довелося йти туди замість нього. Коли ми виходимо з таксі перед її готелем, його так трусить, що мені спершу доводиться прогулятися з ним довкола кварталу. Він уже вихилив два бокали перно, однак це не справило на нього жодного ефекту. Одного погляду на готель достатньо, щоб його розчавило, мов таргана. Це претензійне місце з одним із тих величезних вестибюлів, у яких англійки бездумно просиджують цілісінькі години. Аби впевнитись, що він не втече, я лишаюся поряд, доки портьє повідомляє їй по телефону, що гість уже тут. Ірен — на місці, і вона на нього чекає. Зайшовши до ліфта, він кидає на мене останній приречений погляд, як зазвичай дивиться собака, коли їй надягають на шию зашморг. Виходячи крізь обертові двері, я думаю про Ван Нордена…
Я повертаюся до готелю й чекаю на телефонний дзвінок. У нього на все лише година, і він обіцяв повідомити мене про результати, перед тим як піти на роботу. Я переглядаю копії листів, які ми їй надсилали. Намагаюся уявити, що там зараз відбувається, проте це мені не вдається. Її листи значно кращі за наші — вони щирі, це одразу відчутно. Однак тепер вони вже мали змогу належно оцінити одне одного. Цікаво, чи він і досі обсцикає майтки.
Дзеленчить телефон. Його голос звучить якось дивно, верескливо, неначе він наляканий і сповнений тріумфу водночас. Він просить, аби я підмінив його в редакції.
— Скажи цій падлюці що завгодно! Скажи йому, що я при смерті…
— Слухай, Карле… можеш мені сказати?..
— Вітаю! Ви Генрі Міллер?
У слухавці жіночий голос. Це Ірен. Вона каже мені «вітаю». По телефону її голос звучить прекрасно… Прекрасно. На мить мене охоплює безнадійна паніка. Не знаю, що їй сказати. Я хотів би сказати: «Послухайте, Ірен, я думаю, що ви прекрасна… Що ви
У редакції мені доводиться відбріхуватися перед Ван Норденом. Під час перерви він відтягує мене вбік. Він — насуплений і має спустошений вигляд.
— То значить, він при смерті, цей куций хрін, так? Слухай, що за цим стоїть?
— Думаю, він на побаченні зі своєю багатою пиздою, — спокійно відказую я.
Я вдаю, що нічого не знаю.
— Послухай, — каже він, — ти ж порядний хлопець. Чому б тобі не розповісти усе як є?
Зрештою, щоб його якось вгамувати, я обіцяю, що розкажу йому все, щойно дізнаюся від Карла подробиці. Я й сам не можу дочекатися зустрічі з ним.
Наступного дня приблизно опівдні я стукаю в його двері. Він уже прокинувся й намилює бороду. З виразу його обличчя ні про що неможливо здогадатися. Не можу зрозуміти навіть, чи розповість він мені правду. Крізь відчинене вікно яскраво світить сонце, чути щебетання пташок, а втім, і сам не знаю чому, але кімната на вигляд ще більш занехаяна й нужденна, ніж раніше. На підлозі — купа піни, а на вішаку — два незмінно брудних рушники. І в певному сенсі Карл також зовсім не змінився, і це бентежить мене найбільше. Цього ранку мав би змінитися весь світ, на гірше чи на краще, однак змінитися, радикально змінитися. Утім Карл стоїть, намилюючи обличчя, й ніде не помітно ані найменшої зміни.
— Сядь… сядь на ліжко, — говорить він. — Я тобі все розкажу… але спершу почекай… почекай трошки.
Він знову починає намилювати обличчя, а тоді гострить бритву. Навіть скаржиться на воду… знову немає гарячої.
— Слухай, Карле, мене з’їдає цікавість. Можеш катувати мене потім, як тобі заманеться, але скажи зараз, скажи мені одну-єдину річ… усе пройшло добре чи погано?
Тримаючи в руці щітку, він відвертається від дзеркала й дивно мені усміхається.
— Зажди! Я все тобі розповім…
— Значить, нічого не вдалося.
— Ні, — відказує він, розтягуючи слова. — Невдачі не сталося, хоча також не можна сказати, що це був успіх… До речі, ти все владнав у редакції? Що ти їм сказав?
Я бачу, що немає сенсу намагатися щось із нього витягнути. Коли він налаштується і буде готовий, то розповість усе сам. Але не раніше. Я лягаю на ліжко й мовчу, мов молюск. Він голиться далі.
Раптом, хоча нічого й не трапилося, він починає говорити — спершу трохи незв’язно, а тоді дедалі чіткіше, рішучіше, виваженіше. Говорити йому складно, однак, схоже, він вирішив викласти все, нічого не замовчуючи; він поводиться так, немов намагається очистити своє сумління. Він навіть нагадує мені про той погляд, який кинув на мене, коли заходив до кабіни ліфта. Він зупиняється детально на цьому моменті, немов хоче підкреслити, що та мить виявилася вирішальною, і якби він мав здатність змінювати минуле, то ніколи б не вийшов з того ліфта.