Генри Миллер – Тропік Рака (страница 19)
Я досяг межі терпіння. Мене приперли спиною до стіни; тікати більше нікуди. З погляду історії, я вже помер. Якщо за її межами й справді щось є, то мене відкине назад. Я знайшов Бога, однак його виявилося недостатньо. Я помер лише духовно. Фізично я — живий. Морально я — вільний. Світ, який я полишив, — це просто звіринець. Світанок осяює новий світ, світ джунглів, де бродять вбогі душі з гострими пазурами. Якщо я — гієна, то худа й голодна: я йду вперед, аби насититися.
О пів на другу, як ми й домовлялися, я зайшов до Ван Нордена. Він попередив, що якщо не відповідатиме, то це означатиме, що він із кимось спить, ймовірно, зі своєю пиздою з Джорджії.
Хай там як, а він зручно вмостився під ковдрою, хоч, як і зазвичай, мав втомлений вигляд. Прокидаючись, він проклинає себе або свою роботу, або життя. Прокидається він украй виснажений і збентежений, розчарований думкою про те, що не вмер уночі.
Я сідаю коло вікна і, як можу, його підбадьорюю. Це марудна робота. З ліжка його доводиться практично виманювати. Вранці, а ранок в його розумінні — це приблизно між першою і п’ятою дня, так от, як я й кажу, вранці він віддається мріям. Здебільшого згадує минуле. Своїх «пизд». Він намагається пригадати, якими вони були, що казали в певні важливі моменти, де він із ними злягався й таке інше. І коли він отак лежить, лаючись і шкірячись, то химерно і якось утомлено, у властивій лише йому манері, ворушить пальцями, ніби намагається показати, що його огида надто велика, аби її можна було виразити словами. Над його ліжком висить спринцівка, яку він тримає для непередбачуваних випадків — для
Він кидає погляд на вулицю, щоб зрозуміти, яка там погода, і глибоко зітхає. Якщо дощить, він каже: «Чорт забирай цей блядський клімат, дахом можна поїхати». Якщо ж яскраво світить сонце, каже: «Чорт забирай це блядське сонце, осліпнути можна». Почавши голитися, він раптом згадує, що в нього закінчилися чисті рушники. «Чорт забирай цей блядський готель, такі скупі, що не можуть навіть щодня забезпечити тебе чистим рушником!» Хай що він робив і хоч куди йшов — усюди одні негаразди. Винна або блядська країна, або блядська робота, або ж це якась блядська пизда, що не дає йому жити.
«У мене всі зуби згнили, — говорить він, полощучи горло. — Це через отой блядський хліб, який вони тут подають». Він широко розкриває рота й відтягує нижню губу. «Бачиш? Учора вирвав шість зубів. Незабаром доведеться ставити другу щелепу. Ось що отримуєш, коли намагаєшся заробити на прожиття. Коли я байдикував, то мав усі зуби, бачив усе ясно й чітко. Поглянь на мене тепер! Дивно, що мені досі вдається підчепити пизду. Боже, як би мені хотілося знайти яку-небудь багату пизду — як у того куцого хріна, красунчика Карла. Він коли-небудь показував тобі листи, які вона йому надсилає? Ти знаєш, хто вона? Він не хоче сказати мені її ім’я, от виродок… боїться, що я її в нього відіб’ю». Він знову полоще горло, а тоді довго розглядає дірки в зубах. «Тобі пощастило, — сумно каже він. — У тебе принаймні є друзі. У мене ж немає нікого, окрім цього вродливого куцого хріна, що зводить мене з розуму розповідями про свою багату пизду».
«Слухай, — говорить він, — а ти часом не знаєш пизду на ім’я Норма? Вона цілими днями вештається біля „Дом“. Думаю, вона — лесбійка. Я вчора приводив її сюди, сраку їй полоскотав. Але вона не дала нічого з нею зробити. Я поклав її на ліжко… навіть труси з неї стягнув… а тоді мені стало гидко. Боже, не можу я більше з ними боротися. Воно того не варте. Або вони дають, або ні — безглуздо витрачати час, аби їх вламувати. Поки ти борюкаєшся з такою маленькою сучкою, на
Він знову визирає у вікно. Там — мжичка. І так дощить уже п’ятий день поспіль.
«То ми підемо в „Дом“, Джо?» — я називаю його Джо, бо він також називає мене Джо. Коли з нами Карл, він теж перетворюється на Джо. Всі стають Джо, бо так простіше. Це також приємне нагадування про те, що не варто ставитися до себе надто серйозно. Хай там як, а Джо в «Дом» іти не хоче — він там забагато заборгував. Він хоче в «Куполь». Але спершу йому кортить трохи прогулятися довкола кварталу.
— Але ж дощ, Джо.
— Знаю, та хрін із ним! Я хочу здійснити свій моціон. Нехай вимиє бруд із мого нутра. — Коли він це каже, мені здається, що в його животі сховано цілий світ, який там потрохи гниє.
Одягаючись, він знову впадає в напівкоматозний стан. Завмирає з однією рукою в рукаві й капелюхом коло дупи і починає вголос мріяти: про Рив’єру, про сонце, про життя, прожите в цілковитому неробстві. «Від життя я прошу небагато, — говорить він, — трохи книжок, трохи мрій і трохи пизд». Задумливо бурмочучи це, він дивиться на мене з найласкавішою, а заразом страшенно лукавою усмішкою на обличчі. «Тобі подобається ця усмішка?» — питає він. А тоді з огидою додає: «Боже, якби ж мені тільки знайти яку-небудь багату пизду, якій я міг би так усміхнутися!»
«Тепер мене може врятувати лише багата пизда, — каже він, і в його словах вчувється неймовірне виснаження. — Втомлюєшся повсякчас бігати за новими пиздами. Це стає звичкою. Проблема, як бачиш, у тому, що я не можу закохатися. Я занадто егоїстичний. Жінки тільки допомагають мені мріяти, не більше. Це порок, як бухло чи опіум. Мені просто необхідно мати щодня нову; інакше їде дах. Я починаю занадто багато думати. Іноді я сам собі дивуюся, як швидко мені вдається усе це провернути — і як мало воно насправді означає. Я роблю це майже автоматично. Часом я взагалі не думаю про жінку, аж раптом помічаю, що якась дивиться на мене, і — бац! — усе починається знову. Перш ніж я зрозумію, що роблю, вона вже в мене в кімнаті. Я навіть не пам’ятаю, що я їм кажу. Я приводжу їх до кімнати, плескаю по сраці і ще до того, як збагну, що ж насправді відбувається, усе вже закінчилося. Це ніби сон… Розумієш, про що я?»
Йому не надто подобаються француженки. Він їх не зносить. «Вони або просять грошей, або хочуть, щоб ти з ними одружився. А всередині всі вони — хвойди. Краще вже вламувати целку, — говорить він. — Вони дають тобі хоч якусь ілюзію. Принаймні вони спершу опираються». Як і зазвичай, кинувши оком на
Зненацька він обриває себе на півслові, і, схопивши мене за руку, захоплено вказує на схожу на кита жінку, яка саме опускається в крісло. «Це моя данська пизда, — рохкає він. — Бачиш цю сраку?
Здається, данська пизда його розворушила. Млявість як рукою зняло. Очі лізуть йому на лоба. І звісно ж, одна річ нагадує про іншу. Він прагне якомога швидше забратися геть зі свого блядського готелю, бо йому заважає шум. Він також хоче писати книжку, аби зайняти свої думки хоч чимось. Але тут на його шляху стає срана робота. «Вона все з тебе висмоктує, ця блядська робота! Не хочу я писати про Монпарнас… Я хочу описувати своє життя, свої думки. Хочу вимити бруд зі свого нутра… Слухай, спробуй-но ту, ось там! Я переспав із нею колись давно. Вона раніше ошивалася поблизу Ле-Аль. Кумедна курва. Лягла на краєчок ліжка й задерла сукню. Коли-небудь так пробував? Непогано. До того ж вона мене не квапила. Просто лежала собі й гралася зі своїм капелюшком, доки я її дер. А коли я кінчив, вона з нудьгою в голосі запитала: „Ти вже?“ Неначе їй взагалі було начхати. Звісно, їй начхати, я це, чорт забирай, і сам чудово розумію… але ти б чув, з якою незворушністю вона це сказала… мені це навіть сподобалося… це мене захопило, розумієш? А коли вона пішла витертись, то почала наспівувати. Вона все ще співала, коли виходила з готелю. Навіть не сказала