Генри Миллер – Тропік Рака (страница 17)

Тепер його думки зациклилися на «траханні». Внизу, у маленькій кімнатці, у якій він стає на коліна перед відкритим сервантом, Нанантаті розповідає мені, як він жив, коли був багатим і коли тут разом із ним мешкали його дружина й діти. На вихідні він відвозив дружину в Будинок націй і винаймав на ніч кімнату. Кожна кімната була обставлена в різному стилі. Його дружині це дуже подобалося. «Чудове місце для трахання, Ендрі. Я знаю там усі кімнати…»

Стіни маленької кімнатки, в якій ми сидимо, обліплені фотографіями. На них представлена кожна гілка родини — це нагадує поперечний розріз Індійської імперії. Здебільшого члени цього генеалогічного дерева схожі на зів’яле листя: жінки — змарнілі й мають здивовані, перелякані погляди; у чоловіків енергійний та інтелігентний вигляд, немов в освічених шимпанзе. Тут зібралися абсолютно всі: приблизно дев’яносто людей з їхніми білими волами, кізяками, худющими ногами та старомодними окулярами; на задньому плані час від часу можна розгледіти безбарвну, випалену землю, потріскані тротуари, ідола з викривленими руками, схожого на людську багатоніжку. У цій галереї є щось настільки фантастичне, настільки недоречне, що воно неодмінно наштовхує тебе на згадку про велетенську грибницю храмів, які простягаються від Гімалаїв до краю Цейлону, неосяжну архітектурну мішанину, позначену невимовною красою, а заразом чимось жахливим, мерзенно-жахливим, адже родючість, що проступає й вирує в міріадах цих найрізноманітніших форм, здається, вщент виснажила сам ґрунт Індії. Коли ти дивишся на багатоликий рій фігур, що обсіли façades храмів, тебе приголомшує неймовірна сила цих гарних темношкірих людей, які переплелися у своїх таємничих сексуальних обіймах, що тривають вже тридцять віків, а то й довше. Ці кволі чоловіки й жінки з пронизливими очима, які дивляться на тебе з фотографій, схожі на змарнілі тіні тих мужніх масивних фігур, що закарбували себе в камені та фресках по всій Індії, аби героїчні міфи змішаних тут рас назавжди залишилися в серцях їхніх співвітчизників. Коли я дивлюся лише на частину цих гігантських, закарбованих у камені мрій, цих похилених, напівзруйнованих будівель, всипаних коштовностями, зрошених людською спермою, мене приголомшує відчуття сліпучої величі тих духовних поривів, які дали змогу пів мільярду людей найрізноманітнішого походження у такий спосіб увічнити найбільш невловимі образи їхнього жадання.

Мене сповнює дивна мішанина відчуттів, яку неможливо виразити словами, коли Нанантаті починає торочити мені про свою сестру, котра померла під час пологів. Ось вона на стіні — тендітне, сором’язливе створіння дванадцяти чи тринадцяти років, що притискається до руки старого пердуна. Коли їй виповнилося десять, її віддали за цього старого roué[66], який до того поховав уже п’ятьох дружин. Вона народила семеро дітей, з яких лише одна пережила її саму. Її віддали старій горилі задля того, щоб втримати всі перлини в межах родини. Як розповідає Нанантаті, коли вона помирала, то сказала лікарю: «Я втомилася від цього нескінченного траху… Лікарю, я більше не хочу трахатися». Переповідаючи це мені, він похмуро чухає голову своєю понівеченою рукою. «Трах до доброго не доводить, Ендрі, — каже він. — Але я навчу тебе слова, яке завжди приноситиме тобі щастя; ти мусиш повторювати його щодня, знову й знову, мусиш проказати його мільйони разів. Це найкраще слово на світі, Ендрі… скажи його зараз… УМАГАРУМУМА!»

— УМАРАБУ…

— Ні, Ендрі… ось так… УМАГАРУМУМА!

— УМАМАБУМБА…

— Ні, Ендрі… ось так…

…Але як бути із цим тьмяним світлом, розмитим друком, надірваною обкладинкою, пошматованою сторінкою, незграбними пальцями, фокстротом бліх, ліжкових вошей, нальотом на його язику, більмом в оці, харкотинням у горлі, випивкою в глеку, свербінням долоні, завиванням «вітрів», смутком у подиху, туманом у мозку, посмикуванням сумління, градусом люті, розламом у фундаменті, пожежею в ненажерливій горлянці, лоскотом у «кінці», щурами на «горищі», із гамором та брудом у його вухах — оскільки йому довелося витратити місяць, щоб більше не пасти задніх, він не міг запам’ятати більше одного слова на тиждень.

Підозрюю, що мені ніколи не вдалося би вирватися з пазурів Нанантаті, якби не втручання долі. На щастя, якось уночі Кепі попросив мене відвести одного з його клієнтів до борделю, розташованого неподалік. Молодий чоловік щойно прибув з Індії й мав не надто багато грошей. Він виявився одним із послідовників Ґанді, одним із тих небагатьох, які здійснили історичний «соляний похід» до моря. Мушу визнати, він був дуже життєрадісним послідовником Ґанді, попри те, що поклявся утримуватися від сексу. Вочевидь, він роками не бачив жінки. Усе, що я міг для нього зробити, це відвести його на Рю-Лаферр’єр; він нагадував пса з висолопленим язиком. Але ж і помпезний самозакоханий чортяка до кінчиків нігтів! Він вбрався у вельветовий костюм, берет, взяв тростину, зав’язав краватку віндзорським вузлом; він купив собі дві авторучки, кодак і кілька пар модної білизни. Гроші, які він витрачав, були подарунком бомбейських купців; вони відіслали його до Англії поширювати погляди Ґанді.

Однак щойно увійшовши в заклад міс Гамільтон, він одразу почав втрачати свою sang-froid[67]. Опинившись в оточенні оголених жінок, він перелякано глипнув на мене. «Вибери собі якусь, — мовив я. — Будь-яка до твоїх послуг». Він був такий приголомшений, що заледве міг звести на них погляд. «Зроби це за мене», — пробурмотів він, залившись рясним рум’янцем. Я байдуже окинув їх оком і обрав молоду пухкеньку дівку, яка видавалася мені найбільш розквітлою. Ми сіли в залі, чекаючи на напої. Мадам поцікавилася, чому я також не обрав собі дівку. «Так, обери й собі якусь, — сказав молодий індус. — Я не хочу бути з нею наодинці». Тож дівок завели знову, і я обрав одну для себе, доволі високу, струнку, з меланхолійними очима. Нас лишили в залі вчотирьох. Невдовзі мій молодий Ґанді нахилився й щось прошепотів мені на вухо. «Звісно, якщо вона подобається тобі більше — бери її», — відказав я, а тоді доволі незграбно й присоромлено пояснив дівкам, що ми хотіли б помінятися. Я одразу зрозумів, що ми вчинили faux pas[68], однак тепер мій юний друг розвеселився, і в ньому прокинулася розпуста, тож не лишалося іншого вибору, окрім як швидко піднятися нагору й довести справу до кінця.

Ми зайняли суміжні кімнати, поєднані дверима. Гадаю, мій товариш мав на думці помінятися ще раз, коли вдовольнить свій гострий нестерпний голод. Хай там як, але щойно дівки вийшли, щоб приготуватися, я почув, як він стукає у двері. «Перепрошую, а де тут туалет?» — запитав він. Не підозрюючи, що це щось серйозне, я порадив йому скористатися bidet. Тут повернулися дівки з рушниками в руках. З кімнати поруч до мене долинув його сміх.

Надягаючи штани, я раптом чую в сусідній кімнаті якийсь рейвах. Дівка виштовхує його геть, називаючи свинею, паскудним виродком. Я й уявити собі не можу, що він зробив, аби викликати таке обурення. Я стою однією ногою в брюках, уважно прислухаючись. Він намагається щось пояснити їй англійською, дедалі більше підвищуючи голос, доки не переходить на крик.

Я чую, як грюкають двері, а наступної миті в мою кімнату вривається мадам із червоною, мов буряк, пикою, оскаженіло вимахуючи руками. «Ви мали б посоромитися, — верещить вона, — приводити такого чоловіка в мій заклад! Він же — варвар… він же — свиня… він же!..» А позаду неї у дверях стоїть мій товариш із виразом цілковитої розгубленості на обличчі. «Що ти наробив?» — запитую я.

«Що він наробив? — скрикує мадам. — Я вам покажу… Ходіть сюди!» І схопивши мене за руку, тягне в сусідню кімнату. «Ось! Ось!» — верещить вона, вказуючи на bidet.

— Давай забиратися звідси, — говорить індус.

— Заждіть, ви не можете після такого просто так піти.

Мадам стоїть біля bidet, шаленіючи й бризкаючи навколо слиною. Дівки з рушниками в руках також нікуди не йдуть. Ми всі п’ятеро стоїмо й дивимося на bidet. А там у воді плавають два величезні кавалки лайна. Мадам нахиляється й накриває їх рушником. «Жах! Який жах! — завиває вона. — Ще ніколи такого не бачила! Свиня! Паскудна свиня!»

Індус дивиться на мене з докором. «Треба було мене попередити! — каже він. — Я ж не знав, що воно не зіллється. Я спитав тебе, куди сходити, і ти сказав мені скористатися цим». Він ледь не плаче.

Зрештою мадам відводить мене вбік. Тепер вона вже трохи охолола. Врешті-решт, трапилася помилка. Можливо, джентльмен не проти спустися і ще раз замовити для дівчат напої. Для них це був справдешній шок. Вони до такого не звикли. А якщо добрий джентльмен буде ще й таким люб’язним і не забуде про femme de chambre… Це не надто приємно для femme de chambre — така неприємність, така жахлива неприємність. Вона знизує плечима й підморгує. Печальна випадковість. А все ж таки випадковість. Якщо джентльмен зачекає, за кілька хвилин офіціантка принесе напої. Чи бажає джентльмен скуштувати шампанського? Так?

— Я хочу звідси піти, — слабким голосом каже індус.

— Не переймайтеся так через це, — відказує мадам. — Усе вже минуло. Помилки іноді трапляються. Наступного разу спитаєте, де туалет.

Вона продовжує розповідати про туалети — здається, тут їх по-одному на кожен поверх. І по ванній кімнаті також.