Генри Миллер – Тропік Рака (страница 16)

Коли він починає розтоплювати масло, смердить просто нестерпно. Спершу я зазвичай тікав із кухні, щойно він починав щось на ньому смажити, але тепер якось терплю. Він би тільки зрадів, якби я виблював свою їжу, — з’явилося б ще щось, що можна було б сховати в шафу разом із черствим хлібом, запліснявілим сиром і маленьким вогким печивом, яке він власноруч спік із кислого молока та згірклого масла.

Здається, протягом останніх п’яти років він узагалі не працював, і пальцем не поворухнув. Бізнес розвалився. Він розповідає мені про перлини в Індійському океані — великі, круглі, з яких можна жити ціле життя. Це араби руйнують бізнес, каже він. Однак зараз Нанантаті щодня молиться своєму богові як-там-його, і це його підтримує. Він зі своїм божеством на короткій нозі: знає, як саме його задобрити, як виманити в нього кілька су. Це суто комерційні стосунки. За щоденне дуркування перед шафою він отримує свою порцію бобів із часником, не кажучи вже про набухлі яєчка під пахвою. Він упевнений, що врешті-решт усе складеться добре. Перлини колись знову добре продаватимуться, можливо, через п’ять років, можливо, через двадцять — коли на це буде воля бога Бумарума. «А коли бізнес запрацює, Ендрі, ти отримаєш свої десять відсотків — за написання листів. Але спершу, Ендрі, ти маєш написати листа, щоб дізнатися, чи ми можемо отримати з Індії кредит. Відповідь надійде приблизно місяців через шість, можливо сім… в Індії човни плавають повільно». Для нього взагалі не існує поняття часу, для цього маленького йолопа. Коли я запитую його, чи добре він спав, він відповідає: «Ах, так, Ендрі, я спав дуже добре… іноді я можу проспати дев’яносто дві години за три доби».

Вранці він зазвичай занадто слабкий, аби робити бодай щось. Його рука! Жалюгідна зламана милиця, а не рука! Іноді, коли він незграбно закидає її, щоб дотягнутися до задньої частини шиї, я запитую себе, як йому вдасться повернути її назад. Якби не його черевце, він нагадував би мені одного з акробатів у цирку «Медрано». Йому бракує зламати ще й ногу. Коли він бачить, як я підмітаю килим, коли бачить, яку хмару пилу я здіймаю, то починає квоктати, мов пігмей: «Добре! Дуже добре, Ендрі. А тепер я зберу клубки». Це означає, що на підлозі зосталося кілька пилинок, які я не помітив; це в нього такий ввічливий вияв сарказму.

По обіді до нього завжди завалюється в гості кілька друзяк, також торговців перлинами. Усі вони страшенно чемні, медовоголосі виродки з лагідними оленячими очима; вони розсідаються за столом і гучно сьорбають духмяний чай, а Нанантаті стрибає довкола, мов чортик із табакерки, або вказує на яке-небудь сміття на підлозі й каже своїм м’яким єлейним голосом: «Будь ласка, прибери це, Ендрі». Коли приходять гості, він скрадливо підходить до шафи й виймає звідти сухі скоринки хліба, з яких приблизно тиждень тому він зробив грінки, і які тепер мають міцний присмак запліснявілого дерева. Не викидається ані крихти. Якщо хліб занадто псується, він відносить його вниз консьєржці, яка, як він каже, дуже добре до нього ставиться. За його словами, консьєржка черствому хлібу надзвичайно радіє — вона готує з нього хлібний пудинг.

Якось до мене зазирнув мій товариш Анатолій. Нанантаті був у захваті. Наполіг, щоб Анатолій залишився на чай. Наполіг, щоб той спробував вогкого печива та черствого хліба. «Приходь щодня, — сказав Нанантаті, — вчитимеш мене російської. Гарна мова, ця російська… Хочу навчитися нею розмовляти. Повтори-но ще раз, як ти це кажеш, Ендрі — борсчт? Будь ласка, запиши його для мене, Ендрі…» І я мушу не просто записати, а надрукувати його на машинці, поки він спостерігає, як я це роблю. Він придбав друкарську машинку після того, як отримав відшкодування за свою скалічену руку, оскільки лікар вважав, що такі вправи підуть йому на користь. Але друкарська машинка швидко йому набридла — це була англійська машинка.

Дізнавшись, що Анатолій грає на мандоліні, Нанантаті мовив: «Чудово! Приходь щодня — навчатимеш мене музиці. Я куплю собі мандоліну, щойно покращаться справи. Це добре для моєї руки». Наступного дня він позичив у консьєржки фонограф. «Ендрі, будь ласка, навчи мене танцювати. У мене надто великий живіт». Сподіваюсь, колись він купить собі стейк, і я зможу сказати йому: «Будь ласка, відкусіть шматок за мене, містере Неособо. У мене занадто слабкі зуби!»

Як я вже зазначав, щойно я до нього переїхав, Нанантаті став надзвичайно прискіпливим. «Учора, — каже він, — ти припустився трьох помилок, Ендрі. По-перше, ти забув зачинити двері туалету, і тому цілу ніч вони робили бум-бум; по-друге, ти лишив відчиненим вікно на кухні, і тому до ранку скло розбилось. І ти забув винести на ґанок пляшку для молока! Будь ласка, завжди винось пляшку для молока перед сном, а вранці забирай хліб».

Щодня до Нанантаті приходить його друг Кепі, аби дізнатися, чи бува не приїхав хтось з Індії. Він чекає, доки Нанантаті кудись вийде, а тоді мчить до шафи й поглинає шматочки хліба, сховані у скляній банці. Він стверджує, що ця їжа нікуди не годиться, хоча наминає її, мов щур. Кепі — пройдисвіт, справжнісінька людина-кліщ, що присмоктується до шкіри навіть свого найбіднішого співвітчизника. На думку Кепі всі вони — набоби. За манільську сигару і гроші на випивку він готовий лизати дупу будь-якому індусу. Та зверніть увагу — індусу, але не англійцю. Він знає адреси й розцінки всіх борделів у Парижі. Навіть із десятифранкових кубел він отримує невеличкі комісійні. І йому відомі найкоротші маршрути до будь-якого місця, куди ви хочете потрапити. Спершу він запитає, чи ви не бажаєте поїхати на таксі; якщо відповісте «ні», він запропонує автобус, а коли й це занадто дорого, то трамвай або метро. Або ж запропонує відвести вас туди пішки й зекономити франк або два, знаючи, що дорогою ви неодмінно пройдете повз tabac і будете такими ласкавими, щоб купити йому маленьку сигарку.

Кепі по-своєму цікавий тим, що не має інших амбіцій, окрім як щоночі потрахатися. Кожне пені, яке він заробляє, а заробляє він їх збіса мало, Кепі протринькує у дансингах. У Бомбеї в нього дружина й восьмеро дітей, однак це аж ніяк не заважає йому пропонувати одружитися будь-якій юній femme de chambre[65], достатньо дурній і довірливій, щоб йому віддатися. Він знімає невеличку кімнатку на Рю-Кондорсе, яка обходиться йому в шістдесят франків на місяць. Він сам поклеїв там шпалери. І дуже нею пишається. Він використовує в авторучці фіолетове чорнило, оскільки його вистачає на довше. Він сам чистить собі взуття, прасує брюки, пере одяг. За маленьку сигарку, манільську сигару, коли ваша ласка, він влаштує вам прогулянку по всьому Парижу. Якщо ви зупинитесь поглянути на сорочку або запонку для комірця, його очі одразу спалахнуть. «Не купуйте це тут, — скаже він. — Вони забагато просять. Я покажу вам дешевше місце». І перш ніж ви встигнете все обдумати, він відведе вас подалі й покаже іншу вітрину, де виставлені такі самі краватки, сорочки й запонки — можливо, це навіть буде вітрина тієї самої крамниці! Проте ви цього не знатимете. Щойно Кепі чує, що ви бажаєте щось купити, його душа пожвавлюється. Він поставить вам стільки запитань і водитиме стількома місцями, що ви врешті-решт відчуєте спрагу й запропонуєте чогось випити, і тоді ви раптом зрозумієте, що якимось дивом знову стоїте у tabac — можливо, у тій самій tabac! — а Кепі вкотре улесливо промовляє: «Коли ваша ласка, купіть мені маленьку сигарку». Неважливо, що саме ви хочете зробити, навіть якщо просто пройтися вулицею, — Кепі знайде спосіб для вас зекономити. Він покаже вам найкоротший шлях, найдешевше місце, найбільшу порцію, адже що б ви не робили, ви обов’язково проходитимете повз tabac, і навіть якщо довкола вирує революція, хтось проводить локаут чи оголошено карантин, Кепі просто мусить опинитися в «Мулен Руж», «Олімпії» або «Анж Руж», коли заграє музика.

Днями він приніс мені почитати книжку. Там ішлося про відомий суд між священником та редактором однієї індійської газети. Схоже, редактор публічно звинуватив священника в розпусті; проте на цьому він не спинився й звинуватив останнього в тому, що той підчепив хворобу. Кепі каже, що це був знаменитий французький сифіліс, однак Нанантаті доводить, що чоловік захворів на японський трипер. Нанантаті все подає трохи перебільшено. У будь-якому разі Нанантаті бадьоро каже до мене: «Будь ласка, Ендрі, розкажи мені, що там написано. Я не можу читати, це шкодить моїй руці». А тоді, немов підбадьорюючи мене, додає: «Це хороша книжка про трах, Ендрі. Кепі приніс її саме для тебе. А в нього на думці самі дівки. Він стількох їбе — геть як Крішна. Ми в такі речі не віримо, Ендрі…»

Пізніше він відводить мене на горище, завалене бляшанками й усіляким індійським лайном, загорнутим у мішковину та папір для феєрверків. «Ось куди я приводжу дівок», — каже він. А тоді доволі тужливо додає: «З мене не дуже добрий йобар, Ендрі. Я більше з ними не трахаюся. Я обіймаю їх і говорю їм ласкаві слова. Тепер мені подобається лише говорити». Далі слухати немає потреби: я знаю, що він розводитиметься про свою руку. Я вже бачу, як він лежить там із тим своїм зламаним суглобом, що звисає з ліжка. Однак на мій подив він додає: «Їбатися я не здатен, Ендрі. Та й ніколи не був хорошим їбакою. От мій брат — той хороший! Тричі на добу, і так щодня! І Кепі хороший — геть як Крішна».