Генри Миллер – Тропік Рака (страница 14)

Я намагаюся заспокоїтися. Зрештою, це дім, який я знайшов, і тут на мене щодня чекатиме їжа. До того ж Серж — хороший хлопака, щодо цього не може бути сумнівів. Однак все одно не можу заснути. Це те саме, ніби спробувати заснути у морзі. Матрац просякнутий рідиною для бальзамування. Це морг для вошей, блощиць, тарганів, стрічкових глистів. Я не здатен це витримати. Я цього не витримаю. Зрештою, я — людина, а не воша.

Вранці я чекаю, поки Серж заповнить вантажівку. Прошу його відвезти мене в Париж. Мені бракує хоробрості сказати йому, що я йду геть. Я залишаю свого наплічника в будинку разом із деякими речами, які були в ньому. Я вистрибую, коли ми опиняємося на площі Перейр. Особливої причини виходити тут у мене немає. Я — вільний — і це головне…

З пташиною легкістю я перелітаю з одного кварталу до іншого. Почуваюся так, немов вийшов із в’язниці. Дивлюся на світ новими очима. Усе збуджує в мені страшенну цікавість. Навіть дрібниці. На Рю-дю-Фобур-Пуассоньє я зупиняюся біля вікна спортзалу. Там висять фотографії, на яких зображені представники чоловічої статі «до і після». Усі схожі на жаб. На деяких немає нічого, окрім пенсне або бороди. Уявити не можу цих пташенят на брусах чи з гантелями. Жаба мусить мати невеличке пузо, як у барона де Шарлю[60]. Він має носити бороду й пенсне, але ніколи не фотографуватися оголеним. Він має бути взутим у блискучі черевики з лакованої шкіри, а з нагрудної кишені його широкого напівпальта має на три чверті дюйма визирати білий носовичок. Також не завадить ще й червона стрічка в петлиці лацкана. А вкладатися спати він повинен у піжамі.

Підходячи над вечір до площі Кліші, я минаю маленьку хвойдочку на дерев’яній нозі, яка день у день стоїть навпроти кінотеатру «Ґомон-Палас». На вигляд їй не даси більше вісімнадцяти. Гадаю, має своїх постійних клієнтів. Після півночі вона стоїть тут у чорному, немов приросла до цього місця. За нею відкривається прохід до крихітного завулку, що сяє, неначе пекло. Коли я проходжу повз неї зараз із легкістю на душі, вона нагадує мені гуску, прив’язану до стовпа, гуску з хворою печінкою, з якої зроблять pâté de foie gras[61]. Мабуть, дивне відчуття — лягати в ліжко з дівкою, яка має дерев’яний протез. Можна купу собі всілякого понавигадувати — наприклад, скалки тощо. Однак кожному своє!

Спускаючись по Рю-де-Дам, я несподівано зустрічаю Пековера, ще одного нещасного вилупка, який працює в газеті. Він нарікає, що спить лише три-чотири години на добу, — мусить прокидатися о восьмій ранку й вирушати на роботу в кабінет дантиста. Він робить це не за гроші, пояснює Пековер, а щоб придбати собі вставну щелепу. «Складно вичитувати коректури, коли клюєш носом, — каже він. — Моя дружина вважає, що мені це завиграшки. „Що ми робитимемо, якщо ти втратиш свою посаду?“ — питає вона». Але Пековеру начхати на його роботу; працюючи там, він навіть не може дозволити собі витрачати гроші. Йому доводиться зберігати свої недопалки й використовувати цей тютюн для люльки. Його пальто тримається лише завдяки шпилькам. У нього тхне з рота і спітнілі долоні. І лише три години сну на добу. «З людиною так не можна, — каже він. — А мій шеф шкуру з мене здере, якщо я пропущу хоч одну крапку з комою». Говорячи про свою дружину, він додає: «Бляха, кажу тобі, моя жінка не знає, що таке вдячність!»

На прощання мені вдається вициганити в нього півтора франка. Я намагаюся випросити ще п’ятдесят сантимів, але ніщо не допомагає. У будь-якому разі на каву і croissants[62] достатньо. Поблизу вокзалу Сен-Лазар є бар зі знижками.

У lavabo[63] мені щастить знайти квиток на концерт. Мов на крилах я лечу в концертний зал Ґаво. У швейцара такий вигляд, неначе його пограбували, адже я не дав йому чайових. Проходячи повз, він щоразу кидає на мене запитальні погляди, немовби я маю раптом про нього згадати.

Я так давно не сидів у компанії добре одягнених людей, що починаю дещо панікувати. Мені досі вчувається запах формальдегіду. Можливо, Серж возить його й сюди. Але дякувати Богу, ніхто не чухається. Невловимий аромат парфумів… ледь відчутний. У людей уже знуджені обличчя, навіть ще до того, як заграла музика. Такий концерт — ввічлива форма тортур, на які вони зголосилися добровільно. Коли диригент починає стукати своєю паличкою, на мить слухачів пронизує спазм зосередженості, за яким одразу настає спад напруги й запановує тихий лінивий спокій, спричинений рівномірною, невпинною мжичкою оркестрової музики. Моя свідомість сприймає все на диво гостро; неначе в моєму черепі — тисячі дзеркал. Мої нерви напнуті й аж тремтять! Ноти мов скляні кульки, що витанцьовують на мільйонах водяних струменів. Ще ніколи не доводилося бувати на концерті настільки голодним. Ніщо не оминає мій слух, навіть звук падіння найкрихітнішої шпильки. Таке відчуття, немов на мені — жодного одягу, а в кожній порі мого тіла — вікно, і всі ці вікна відчинені, тож світло вривається прямісінько мені у бебехи. Я відчуваю, як світло вигинається під склепінням моїх ребер, і, звисаючи над порожнім нефом, вони дрібно тремтять. Гадки не маю, як довго це все триває; я цілком втратив відчуття часу й простору. Коли минає, здавалося б, ціла вічність, настає період напівпритомності, врівноважений таким спокоєм, що я відчуваю всередині себе величезне озеро, озеро, сповнене райдужним сяйвом, прохолодне, мов желе; а над цим озером стрімкими спіралями злітають величезні зграї птахів, здоровенних перелітних птахів із довгими стрункими лапами й діамантовим пір’ям. Зграя за зграєю вони здіймаються з прохолодної, застиглої поверхні озера і, пролітаючи під моїми ключицями, губляться в білому морі простору. А тоді повільно-повільно, так наче моїм тілом прогулюється стара в білому чепчику, вікна зачиняються, і мої органи знову опиняються на своїх місцях. Раптом спалахує світло, і чоловік у білій коробці, якого я вважав турецьким офіцером, виявляється жінкою з горщиком для квітів на голові.

Рядами розходиться гомін, і всі, хто хотів прокашлятись, кашляють, скільки душа забажає. Чути човгання ніг і совання стільців, стійкий розпорошений гамір людей, які пересуваються туди-сюди без жодної мети, тріпотять своїми програмками й вдають, що читають їх, а тоді випускають програмки з рук, під стільці, вдячні навіть за найменший трафунок, який завадить їм запитати себе, про що ж вони думали, адже якби вони зрозуміли, що думали ні про що, то неодмінно збожеволіли б. У різкому світлі вони бездумно дивляться одне на одного, і в тому, як вони витріщаються, відчувається якась дивна напруга. Щойно диригент знову стукає паличкою, вони одразу впадають у каталептичне заціпеніння — вони несвідомо чухаються або зненацька пригадують вітрину, в якій був виставлений якийсь шарф або ж капелюх; вони пречудово пам’ятають кожну деталь вітрини, проте ніяк не можуть згадати, де саме вони її бачили; це їх непокоїть, не дає заснути, сповнює тривогою, і тепер вони слухають із подвоєною зосередженістю, адже цілком прокинулися, і якою б прекрасною не була музика, їх не полишатиме думка про ту вітрину з шарфом чи капелюхом, що там висять.

Цю люту зосередженість неможливо не відчути; навіть оркестр здається сповненим надзвичайної тривоги. Другий твір звучить, мов головний, — він настільки швидкий, що коли раптом музика стихає й спалахує світло, деякі відвідувачі заціпеніло лишаються на своїх стільцях, мов морквини, їхні щелепи конвульсивно рухаються, і якщо ти зненацька прокричиш їм на вухо: Брамс, Бетховен, Менделєєв, Герцеговина — вони не задумуючись відкажуть — 4, 967, 289.

Коли ми врешті доходимо до твору Дебюссі, атмосфера стає цілковито отруєною. Я замислююся про те, що відчуває жінка під час статевого акту, чи гостріша її насолода тощо. Намагаюся уявити, як щось входить мені в пах, але з’являється лише невиразне відчуття болю. Я намагаюся зосередитися, однак музика надто неспокійна. Можу думати лише про вазу, яка повільно обертається, а якісь фігури летять у простір. Врешті-решт лишається тільки світло, яке також обертається, і я запитую себе: як може обертатися світло? Чоловік поряд зі мною солодко спить. Зі своїм великим пузом та навощеними вусами він схожий на брокера. Утім він мені подобається. Особливо мені подобається його велике пузо й усе те, від чого воно таким стало. Чому б йому не спати? Якщо захоче послухати концерт, то швиденько розкошелиться на новий квиток. Я зауважую — що краще одягнена людина, то глибший її сон. Цих багатіїв не гризе совість. Якщо бідний засне бодай на кілька секунд, він згорає від сорому, адже вважає, що вчинив злочин проти композитора.

Під час іспанського твору зал електризується. Усі сідають на краєчки стільців — барабани їх розбудили. Коли почали бити в барабани, я вже подумав, що це триватиме вічно. Я очікував, що люди повипадають із лож або ж підкидатимуть догори капелюхи. У цій музиці було щось героїчне, і від неї цілком можна було збожеволіти. Якби він цього хотів, Равель міг би звести нас з розуму. Однак Равель не такий. Зненацька все стихло. Неначе посеред свого штукарства він раптом згадав, що на ньому — костюм зі скошеним коміром. Він сам себе стримав. На мою скромну думку, то була величезна помилка. Мистецтво полягає в тому, щоб іти до кінця. Почавши з барабанів, мусиш закінчити динамітом або тринітротолуолом. Равель пожертвував чимось заради форми, заради овочів, які люди мають ще перетравити перед сном.