Генри Миллер – Тропік Рака (страница 13)

Я назвав себе митцем. Що ж, нехай так і буде. Після обіду я прекрасно подрімав, від чого мій хребет немов вкрився вельветом. Понавигадував стільки ідей, що мені їх вистачить на три дні. Задихаюся від того, що нема куди подіти стільки енергії. Вирішую прогулятися. На вулиці передумую. Вирішую піти в кіно. Проте піти в кіно не можу — не вистачає кількох су. У такому разі — прогулянка. Біля кожного кінотеатру я зупиняюся й розглядаю афіші, а тоді — ціни. У цих опіумних притонах правлять дешево, проте мені все одно бракує кількох су. Якби не така пізня пора, я, мабуть, повернувся б і здав порожню пляшку.

Поки доходжу до Рю-Амелі, геть забуваю про кіно. Рю-Амелі — одна з моїх улюблених вулиць. Одна з тих, які муніципалітет, на щастя, забув замостити бруківкою. Величезне каміння проступає з ґрунту й тягнеться від одного боку вулиці до іншого. Вона завдовжки всього один квартал і доволі вузька. На цій вулиці розташований готель «Претті». Також на Рю-Амелі стоїть маленька церква. Вона має такий вигляд, наче її було навмисне зведено для президента Республіки та його найближчих родичів. Приємно зрідка бачити скромну маленьку церкву. Париж переповнений помпезними соборами.

Міст Олександра III. Перед мостом величезний простір, де розгулює вітер. Стрункі голі дерева, оточені залізними решітками, висаджено з математичною точністю; з-під купола Будинку інвалідів сочиться морок, заполоняючи темні вулиці, що прилягають до площі. Це морг поезії. Тепер він там, де їм треба, — величний воїн, остання велика людина Європи. Поринув у здоровий сон в своєму гранітному ліжку. Можна не боятися, що він перевертається в труні. Двері надійно зачинено, кришка щільно закрита. Спи, Наполеоне! Їм не були потрібні твої ідеї, їм був потрібен лише твій труп!

Річка досі розбухла, каламутна, посмугована світлом ліхтарів. Не знаю, що саме прокидається в мені, коли я дивлюся на цей темний стрімкий потік, але всередині мене наростає відчуття тріумфу, яке ще раз стверджує глибинне бажання ніколи не полишати цю країну. Пам’ятаю, як проходив тут одного ранку дорогою до «Амерікен Експресе», заздалегідь знаючи, що там не буде для мене жодного листа, жодного чека, жодної телеграми — нічого, абсолютно нічого. По мосту гуркотів фургон «Галері Лафаєт». Дощ ущух, і сонце, продираючись крізь мильні хмари, лягало на блискучу черепицю дахів холодним вогнем. Зараз я пригадую, як водій визирнув з вікна й подивився на річку в напрямку дороги до Пассі. У нього був такий здоровий, простий, ствердний погляд, неначе він казав самому собі: «О, незабаром весна!» А Бог свідок, коли в Парижі настає весна, навіть найскромніший смертний відчуває, що живе в раю. Але справа була не лише в цьому — передусім ішлося про сповнений інтимної близькості погляд, яким він оглядав усю сцену. Це був його Париж. Людині не потрібно бути багатою, не потрібно навіть бути громадянином, щоб ставитися отак до Парижа. У Парижі повно бідняків — мені здається, що вони — найбільш горда й найбрудніша зграя жебраків, яких коли-небудь носила земля. А втім, вони справляють таке враження, ніби почуваються тут як удома. Ось що відрізняє парижанина від решти душ, які мешкають у метрополісах.

Коли я думаю про Нью-Йорк, відчуття в мене зовсім інші. Нью-Йорк змушує навіть багату людину почуватися дрібною й неважливою. Нью-Йорк холодний, блискучий, злий. Там домінують будівлі. Уся діяльність його жителів позначена якимось атомним шаленством; що скаженішим стає темп, то більше занепадає дух. Там — постійне бродіння, але воно незгірше могло б відбуватися і в тестовій колбі. Ніхто не знає, що й до чого. Його енергія не підвладна нікому. Вона колосальна. Химерна. Бентежна. Велетенський реактивний поспіх, однак абсолютно не впорядкований.

Коли я думаю про це місто, в якому народився й виріс, про Мангеттен, який оспівував Вітмен, мої нутрощі обпалює сліпа біла лють. Нью-Йорк! Білі в’язниці, тротуари, що аж кишать диваками, черги за хлібом, опіумні притони, побудовані, мов палаци, жиди, прокажені, горлорізи, і на довершення всього — ennui, монотонність облич, вулиць, будинків, хмарочосів, їжі, афіш, роботи, злочинів, кохання… Ціле місто, зведене над порожньою прірвою, у якій немає нічого. Безглуздя. Абсолютне безглуздя. А 42-га вулиця! Вершина світу, як вони її називають. То де ж тоді дно? Ти можеш іти нею з простягнутою рукою, а тобі посипатимуть голову золою. Багаті чи бідні — всі вони ходять із задертими головами, ледве не скручуючи собі шиї, щоб роздивитися свої прекрасні білі в’язниці. Вони походжають, немов сліпі гуси, і прожектори вкривають їхні порожні обличчя крупинками екстазу.

«Життя, — казав Емерсон, — складається з того, про що людина думає впродовж дня». Якщо це правда, то моє життя — величезний кишечник. Я не лише цілими днями думаю про їжу — вона сниться мені навіть вночі.

Однак я не прошу повернути мене до Америки, щоб знову потрапити між жорен, щоб гарувати на одноманітній роботі. Ні, мені більше до вподоби бути бідною людиною в Європі. Бог свідок, я достатньо бідний; зостається лишатися людиною. Минулого тижня я думав, що от-от вирішу свої життєві проблеми, гадав, що незабаром матиму змогу себе забезпечувати. Так сталося, що мені трапився ще один росіянин — його звати Серж. Він мешкає в Сюрені, де розташована невеличка колонія émigrés[57] та нужденних митців. До революції Серж був капітаном Імператорської гвардії; у шкарпетках його ріст шість футів три дюйми, і він п’є горілку, мов воду. Його батько був адміралом чи кимось подібним на броненосці «Потьомкін».

Я познайомився з Сержем за доволі незвичних обставин. Того дня, ближче до обіду, шукаючи якби-то попоїсти, я опинився неподалік від вар’єте «Фолі-Бержер» — тобто біля його службового входу, у маленькому вузькому провулку, з одного боку якого розташовувалась залізна брама. Я саме терся коло входу на сцену, плекаючи примарну надію випадково познайомитися з однією з легковажних місцевих «метеликів», коли біля узбіччя зупинилася вантажівка з відкритим кузовом. Побачивши, що я стою, запхавши руки в кишені, водій, а це був Серж, запитав, чи не допоміг би я йому розвантажити залізні бочки. Коли Серж дізнався, що я — американець і в мене за душею ні копійки, він ледь не розплакався від щастя. Здається, він вже ноги в кров збив, шукаючи вчителя англійської мови. Я допомагаю йому закотити бочки з отрутою для комах у будинок і розглядаю «метеликів», які пурхають за кулісами. Ця випадкова зустріч раптом набуває якогось химерного характеру — порожній будинок, тирсові ляльки, що пурхають за кулісами, бочки з герміцидом, а на довершення всього — броненосець «Потьомкін». Сержова ввічливість. Він — великий і чуйний, чоловік до кінчиків волосся, однак із жіночим серцем. У найближчому кафе — кафе «Дез-Артіст» — він одразу пропонує мені пожити в нього; каже, що покладе матрац на підлогу в коридорі. За уроки обіцяє щодня годувати, ситно, по-російськи, а якщо з якоїсь причини їжі не виявиться — то платитиме п’ять франків. Як на мене, звучить пречудово, пречудово! Єдине питання — як я щодня добиратимуся з Сюрена до «Амерікен Експресе»?

Серж наполягає, щоб ми розпочали одразу — він дає мені гроші на таксі, аби я приїхав у Сюрен увечері. Я приїжджаю незадовго до вечері, прихопивши з собою наплічника, щоб провести Сержу урок. У нього вже зібралося кілька друзів — здається, вони завжди їдять гуртом, і кожен бере на себе частину витрат.

За столом нас восьмеро — і три собаки. Спершу їдять собаки. Їм дають вівсянку. Тоді починаємо ми. Ми також їмо вівсянку — як hors-d'œuvre[58]. «Chez nous, — підморгуючи, каже Серж, — c'est pour les chiens, les Quaker Oats. Ici pour le gentleman. Ca va[59]». Після вівсянки — грибний суп з овочами; після цього — омлет із беконом, фрукти, червоне вино, горілка, кава, цигарки. Непогано поїсти по-російськи. Всі розмовляють з напханими ротами. Ближче до завершення вечері дружина Сержа — лінива вірменська шльондра — гепається на диван і починає гризти цукерки. Вона копирсається своїми тлустими пальцями в коробці, відгризає крихітний шматочок, аби перевірити, чи є там начинка, а тоді жбурляє цукерку на підлогу собакам.

Трапезу завершено, гості розбігаються. Розбігаються вони стрімко, немов тікають від чуми. Ми з Сержем лишаємося з собаками — його дружина заснула на дивані. Серж безтурботно вештається помешканням, збираючи недоїдки для собак. «Собаки люблять дуже, — говорить він. — Дуже добре для собак. Маленький пес у нього черви… він надто молодий ще». Серж нахиляється, щоб роздивитися кілька білих глистів, що лежать між лапами пса на килимі. Намагається пояснити щось про глисти англійською, але йому бракує словникового запасу. Зрештою він звертається до словника. «А, — каже він, радісно зиркаючи на мене, — стрічкові глисти!» Вочевидь, моя відповідь виявилася не надто зрозумілою. Серж спантеличений. Він опускається на коліна й спирається на руки, щоб краще їх роздивитися. Бере одного й кладе на стіл поруч із фруктами. «Ха, його не дуже вили-икий, — бурчить він. — Наступний урок ти вчити мене черви, ні? Ти — хуроши вчитель. У мене з тобою прогрес…»

Я лежу на матраці в коридорі й задихаюся від запаху герміциду. Здається, що цей гострий їдкий запах заполоняє кожну пору в моєму тілі. Їжа починає підступати до горла — вівсянка, гриби, бекон, печені яблука. Я бачу маленького стрічкового глиста, який лежить біля фруктів, і найрізноманітніші різновиди черв’яків, яких Серж намалював на скатертині, щоб пояснити, що трапилося з псом. Я бачу порожню оркестрову яму «Фолі-Бержер», і в кожній щілині там аж кишить від тарганів, вошей та блощиць; я бачу людей, що знавісніло чухаються, чухаються, роздираючи шкіру до крові. Я бачу черв’яків, що розповзлися довкола, мов армія червоних мурах, поглинаючи все на своєму шляху. Я бачу хористок, які скидають із себе газові туніки й біжать рядами голі; я бачу глядачів у ямі, що також зривають із себе одяг і чухають одне одного, наче мавпи.